Спортсменка-ветеран переживає лише через те, що до далекої заокеанської держави не дозволено ввозити ні сало, ні вівсянку, ні сухарі, завдяки яким вона протрималася на попередніх чемпіонатах.
17 років тому лікарі сказали їй: «Ходити ви будете, але викладати фізкультуру ніколи!» Для вчителя, що чотири десятиліття віддав дітям, це було рівносильно вироку. Але вона вирішила його оскаржити. І сьогодні, у свої 77, киянка Олена Федорівна Чуб вчить італійську мову за системою ЄШКО, веде заняття у групі здоров'я, тренує дві… футбольні команди, будує стадіон та ще й завойовує для України золоті та срібні медалі на чемпіонатах Європи та світу.
«Я завжди відчувала, що зі мною має статися щось дуже гарне, — яскраво-блакитні очі моєї співрозмовниці іскряться усмішкою, — інакше Господь Бог не став би мене тричі з того світу витягувати. Але що в старості стану відомою на весь світ — таке, звісно, й на думку не спадало. А тепер хочу всім нашим співвітчизникам показати: після сімдесяти життя не закінчується. Навпаки, вона може бути ще більш насиченою, ніж у молодості. Головне не здаватися!»
Нагороди та дипломи, які не без гордості розкладає переді мною мініатюрна жінка з порізаним зморшками обличчям зробили б честь будь-якій молодій спортсменці: крім успіхів у рідній вітчизні, світове срібло зі спортивної ходьби на дистанції 5 кілометрів та золото за 20 кілометрів. по лижах — 10, 15 та 20 кілометрів. А Олена Федорівна ніби виправдовується, що їх небагато:
- Я ж у великому спорті лише три роки. Все життя тренувала дітей, а мій час тільки зараз настав. Але в мене ще багато чемпіонатів попереду: за місяць — в Австралії, з легкої атлетики, потім у Канаді — з лиж. Я в строю цілий рік — і взимку, і влітку. Ще коли я була зовсім маленькою, якась циганка сказала, що моє життя — у русі, ось я й не розслабляюся.
Донька Оленка, сьома дитина… та Федора Чуб, народилася слабенькою. Батьки майже не сподівалися, що вона виживе — така в неї була дистрофія. Одного разу так стало погано, що мати з батьком уже й труну замовили. Покликали циганку, щоб «поглянула» на долю дівчинки. Та сказала: «Буде багато рухатися — житиме». І Оленка вижила.
Змалку ні хвилини не сиділа вона на місці: доглядала за всією дворовою живністю, навіть сільським пастушком була. І в школі в рідних Яреськах, що на Полтавщині, стала швидше і витриваліша за багатьох хлопчаків. А 33-го знову побувала в обіймах у смерті. Опухла від голоду, побачивши принесену батьком макуху, дівчинка розмочила шматочок у воді, з'їла і тут же знепритомніла. Очі розплющила через кілька днів — коли батьки вже втратили будь-яку надію.
- І у війну довелося сьорбнути лиха. Двічі мене забирали до Німеччини, — розповідає Олена Федорівна. — Вперше повернулася додому, вистрибнувши з вагона. Вдруге втекла вже з пересилального пункту у Києві разом із нашими полоненими, яким вдалося перерізати колючий дріт огорожі. Мене вони не хотіли брати з собою: «Ми через Дніпро перепливатимемо, це заняття не для дівчат». Але я запевнила їх, що добре плаваю, пообіцяла не відставати. Переправилися ми через річку, і я вирушила додому, а звідти — до сестри на Харківщину, бо показуватись у нашому селі було небезпечно.
200 кілометрів із Яресек на Сахновщину сімнадцятирічна Олена пройшла пішки. І цілий рік жила у підвалі, виритому під аптекою, де працювала сестра. Ночами вибираючись зі свого кам'яного укриття, писала від руки листівки та виходила їх розклеювати, носила партизанам медикаменти. А одного разу, коли німців уже гнали, у них в аптеці на нічліг зупинився загін радянських бійців.
- Прийшли вони на лижах — поранені, змучені, голодні, — згадує Олена Федорівна. — І навіть не доторкнувшись до їжі, заснули — хто сидячи, хто лежачи. Я питаю у командира, чому вони навіть чаю не попили. «Втомилися, — відповідає, — смертельно, адже на лижах ходити не вміють. За правильної техніки можна 50 відсотків часу відпочивати, а вони з повною викладкою йшли на двох ногах і зараз ледве живі. А скільки наших хлопців потонуло під час переправ через Дніпро, Дон, Волгу, бо плавати не вміли — душа розривається». Це мене вразило: не від кулі люди гинуть — від того, що плавати не навчені! І я пообіцяла командиру: після війни вступлю до інституту фізкультури — всіх людей вчитиму бігати, плавати, на лижах ходити…
Свою обіцянку Лена дотримала. Щоправда, спочатку вона вступила до Харкова до юридичного, адже Інститут фізкультури був тоді лише у Києві, а їхати туди було боязно: навіть якщо вчиниш, то на які гроші жити? Працював у сім'ї тільки батько, а троє старших братів загинули на війні. Ставши студенткою, записалася до всіх спортивних секцій, які тільки в інституті були. Почала виступати на змаганнях. А у 1947 році завоювала пальму першості з лижного спорту серед студентів України.
- Я просто стала на лижі і поїхала, — усміхається Олена Федорівна. — І обігнала всіх. Хоча до того жодних розрядів не мала. Та й лиж нормальних не мала. У дитинстві батько робив їх мені з бочкових дощок — на таких і каталася.
Наступний яскравий спогад — Всесоюзний парад фізкультурників у Москві. Там «живцем» побачила Сталіна. Та так на нього задивилася, що «збилася з азимуту» і повернулася в шеренгу, тільки-но натрапивши на міліціонера.
- Зате мене потім усій країні в кіно показували, — сміється моя співрозмовниця. — До речі, завдяки цьому параду і збулася моя мрія навчатися в інституті фізкультури. Тренування проходили в Києві, саме в інфізі — ось ректор і помітив мене, запропонував перекладатися. Звісно ж, погодилася. Пішла на кафедру лижного спорту. Але розряди отримала і з лиж, і з плавання, і з гімнастики, і з ковзанах — я ж обіцяла, що всьому навчатиму майбутніх захисників Батьківщини.
Після інституту фізкультури викладала у київських школах — у 69-й, потім у спеціалізованій спортивній 177-й. Впровадила там «розділену» систему навчання, якої не було в жодній школі: перша чверть — легка атлетика, завжди на вулиці, друга — гімнастика в залі, третя — лише лижі, а якщо немає снігу — заняття у басейні, остання чверть — знову легка атлетика. А у вихідні дні, у свята та канікули — всілякі змагання, альпіністські сходження, туристичні походи.
В одному з них і підстерегла Олену Федорівну лихо. 1984 року повела вона хлопців на рідну Полтавщину, де відкривали музей Гоголя. Потрапили під холодну зливу, замерзли. Вчителька віддала дітям усі теплі речі, а сама залишилася у тоненькій футболочці. Навіть не відчула, що температура піднялася майже сорок градусів. Бачачи, як тяжко дітям нести намоклі рюкзаки, взяла на себе що могла. Такого навантаження організм не витримав.
Три доби в клініці імені Стражеска із підключеними до серця стимуляторами вона боролася за життя. І перемогла. Чи зможу я знову викладати? — Перше, про що запитала лікаря. «Ніколи! Навіть думати про це забудьте» — ці слова позбавили її свідомості. Три дні після цього, ніби доводячи правоту лікарів, стрибав тиск, тряслися руки, ноги.
- Яке там викладання — я кроку ступити не могла, — Олена Федорівна жартома зображує, якою була безпорадною. — А потім випадково почула, як по радіо передали: американський космонавт із аритмією успішно витримав політ. Це вселило в мене надію: він у космосі впорався з такою болячкою — я на землі тим більше впораюся. Спочатку тільки кулаки стискала, лежачи на ліжку, потім сіла, потім пішла.
Вже через місяць після виписки опинилася в рідних Яреськах — цього разу не вона хлопців, а вони її відвезли на природу. Поставила біля самої річки намет, за системою почала тренуватися. І вже восени повернулася до ладу, вірніше, до рідної школи…
На пенсію пішла, тільки коли народилася онука: вирушила до Білорусії — няньчити. Три роки моталася між двома республіками (благо, тоді ще не країнами!). А потім вирішила збудувати будинок на батьківській землі. Взяла у банку кредит — і в Яреськи! Прийшла до голови: мовляв, візьміть на роботу! Він сказав, що із сапкою Олену Федорівну не уявляє, але може влаштувати громадським інструктором зі спорту. І вона у свої 66 років стала тренером… футбольної команди.
— Дивлячись на мене, місцеві спочатку навіть не приховували іронії: мовляв, зовсім бабуся «з'їхала». А коли наша команда посіла третє місце у районі, смішки затихли. Більше того, у мене повірили керівники навколишніх підприємств, яким я запропонувала… збудувати в Яреськах стадіон.
- Але як же ви вийшли на світову арену, не в силах стримати цікавості, перебиваю я Олену Федорівну, краєм ока поглядаючи на барвисті фотознімки: на одному п'єдесталі пошани вона в трусиках і в майці, на іншому — у лижному костюмі.
- Так саме через цей стадіон і вийшла. Щоб показати, що я чогось вартий, що мені є чому навчити дітей і можна довірити гроші. А то приходила до людей просити на будівництво, а вони дивилися крізь мене: мовляв, що цій бабці треба?! Дуже допоміг директор місцевого цукрового заводу… Мотченко — завдяки йому вже відлито металоконструкції для баскетбольного, двох волейбольних та двох футбольних майданчиків, для гандболу та великого тенісу. А завдяки директору ПТУ викорчовані дерева, привезено землю, все розчищено, і вже можна все встановлювати, укладати бігові доріжки… Але грошей, як і раніше, не вистачає. Ось повернуся з чергового чемпіонату світу, з Австралії, тоді вже всіх підніму, щоби швидше закінчити наш стадіон.
- Скільки ж їх було, чемпіонатів, якщо майбутній — черговий?
- Уперше я поїхала на чемпіонат Європи з легкої атлетики серед ветеранів 1998 року, до Італії. Пробігла 100 метрів на четвертій. А наступного 1999-го на чемпіонаті світу в Англії за п'ятикілометрову дистанцію отримала срібло (випередивши Олену Чуб всього на чотири кроки, перше місце виборола німкеня, яка проходила цю дистанцію вже в 13-й раз), а в бігу на 1500 метрів знову була четвертою .
На цьому їхньому Альбіоні, — журиться Олена Федорівна, — я, можна сказати, втратила 4 золоті медалі. На тренуваннях показувала кращий час, ніж переможці, але не мала змоги нормально харчуватися, ні відпочивати. Вісім днів жила на привезених із собою салі, вівсянці, сухарях та воді, яку набирала на автостоянках. 750 доларів на дорогу дали спонсори, а з собою в мене жодного долара, жодного їхнього фунта стерлінгів не було. До того ж з того готелю, де ми жили вшестером в одній кімнаті, всіх о 10-й ранку виганяли і тільки о 6-й вечора пускали назад. А я вже не дівчинка, мені важко залишатися у формі, не поспавши і не поївши вчасно.
На фініші п'ятикілометрової дистанції мене посадили в інвалідне крісло: виявляється, таким чином англійці дбають про літніх спортсменів. Для мене це було дивовижно. Але за п'ять хвилин дивувалися і британські медики: «О'кей, леді, ваш пульс у нормі, тиск 120 на 80».
Потім диктор оголосив: «Олена Чуб, Україна, 74 роки» — і мені вручили срібну медаль. Не вірилося, що це відбувається наяву. Публіка вибухає оплесками, фотограф жестами показує мені, щоб я посміхалася, а я стою на п'єдесталі і… плачу. Моя інститутська подруга, Ніна Науменко з Москви, яка теж там була, запитує: «Чого ти, Лесю, плачеш — адже срібло взяла?» А я їй: «Як я можу не плакати. Може, ніколи більше не потраплю на п'єдестал, а я не маю жодного фунта, щоб купити цю фотографію». І Ніна мені її подарувала.
— З Англії мама повернулася така виснажена, що ми з чоловіком просто ахнули, — розповідає Наталія Іванівна, дочка Олени Федорівни. — Вона ледве ходила. На пенсію вчителя ні вітамінів, ні харчових добавок не купиш, а ми, на жаль, допомогти не можемо. І як лікар, і як дочка я була рішуче проти будь-яких поїздок, але маму, якщо вона що для себе вирішила, не зупиниш. Каже мені: «Наташа, вони там усі думають, що наші старі люди ні на що не придатні, а я їм покажу, що Україна теж не ликом шита. Наступною моєю медаллю буде золота». І за рік поїхала до Іспанії. А вже як їхала і як там жила — краще не розповідати.
- Грошей у членів нашої команди не вистачало навіть на дорогу, — зітхає Олена Федорівна. — Тому довелося добиратися на перекладних: з Києва до Львова потягом, звідти електричкою до Кракова, далі — мікроавтобусом. На зупинках поряд з автозаправками та кемпінгами спали втрьох у моєму наметі, який на Східній вершині Ельбрусу — на висоті 5633 метри — мені подарували на 55-річчя альпіністи. Тепер ось рятує мене цей намет за кордоном.
Загалом, приїхали ми в Іспанію, місто Вальядолід, і «моя молодь» оселилася в готель. Я була цьому рада, тому що після важкої дороги отримала можливість хоч нормально відпочити. У мене ж не було жодного шилінгу… Чи ні: шилінги в Австрії, а в Іспанії якісь гроші — не пам'ятаю. Та воно й неважливо, бо жодного їхнього гроша у мене не було… І ось я в чужій країні розбила свій намет прямо на стадіоні, але ніхто мене там не турбував, не виганяв. Як лягла о 10 годині вечора спати, так і прокинулася о 8 ранку. Встала, помолилася Богові і пішла.
Змагання зі спортивної ходьби проходили у парку. Учасників — 1000 осіб, представники майже ста країн. Кожне коло — два кілометри. А довкола щільною стіною стоять іспанці. Дивлюся: всі учасники в шапочках, бо спека коштує градусів 35. А в мене через це прокляте безгрошів'я шапочки не було, так я зав'язала вузликами кінці носової хустки — як у селі роблять — і пішла. Бачу: йде та сама німкеня, яка перемогла в Англії. Ну, думаю, тепер уже, дівчинко, я тебе точно обжену.
Ідемо одне коло, третє, п'яте… Під кінець кожного при моїй появі іспанці починають усміхатися, щось кричати. Я думала, це їхня моя хусточка веселить. Але потім бачу: ляскають у долоні, показують мені великий палець, мовляв, усе гаразд, бабуся. І тут звучить: «Олена Чуб, Україна, 76 років, йде друга». Як це Україна — друга?! І ще за кілька кіл я стала першою. А потім оголосили: «На дистанції залишилася тільки Україна». Коли я фінішувала, іспанський суддя зняв панаму і низько вклонився мені. Наразі всі спортсмени світу на трибуні піднялися і стоячи скандували: «Україна, Україна, Олена Чуб, браво, браво». У моєму віці я одна у всьому світі пройшла дистанцію 20 кілометрів. І так стало тепло на душі, адже мені з дитинства хотілося зробити щось хороше для України. Я подумала: Боже мій, це весь світ тепер бачить, що Україна перемогла.
Натхнена успіхом, Олена Федорівна вирішила показати світові, що українські дідки ще й на лижах добре стоять. І приїхавши додому, закинула легку атлетику та розпочала лижні тренування. Все літо плавала, бігала, а взимку тренувалася на подарованих київськими друзями роликових лижах, бо не було снігу. Приїхала на «ветеранський» чемпіонат світу з лижного спорту до Австрії і лише там стала на нормальні лижі. Втім, нормальні були у решти учасників, але не в неї.
- Якби ви бачили, які там у всіх лижі!.. — мрійливо вимовляє вона. — У них же ці, як їх, «фішера», а в мене старі круглі палички, лижі — ще радянські часи, мукачівські, кожна, як їх дві, і тяжкі черевики. На відстані 15 кілометрів я була другою. Так на таких лижах і це дивно. А коли «десятку» йшла (10 км. — Авт.), відвалилося кріплення, і я фінішувала на одній лижі. Але за це мені пощастило. Наш перекладач — він раніше працював у Києві і тому дуже любить українців — відвів мене до пункту прокату. І там австрієць безкоштовно (!) дав мені гарні лижі — такі, як у всіх. Напевно, лише завдяки тому австрійцю я й не зійшла з дистанції 20 кілометрів, бо на своїх мукачівських навряд чи дійшла б. Поступилася я тільки норвежці, але воно й не дивно: вона професійна спортсменка, була чемпіонкою Олімпійських ігор, а на такому чемпіонаті вже всьоме виступала, я ж — перший раз у житті. Вона мені потім рукавички на згадку подарувала, а я їй — сорочинську іграшку.
Коли вже втретє піднімалася на п'єдестал пошани, у залі почали скандувати: «Вальядолід, Вальядолід». Я не відразу зрозуміла, що це означає. А коли спустилася з п'єдесталу, до мене підбігли якісь парубки і почали щось говорити. Перекладач пояснив: ці люди за мене вболівали в Іспанії, а тепер, в Австрії, вони дивувалися, як жінка 77 років, та ще й з України, змогла влітку та взимку брати участь у таких важких змаганнях. Але наше покоління міцне, тому я ще довго збираюся захищати честь своєї країни.
Найменше місяця залишилося до чемпіонату світу з легкої атлетики серед ветеранів в австралійському Брісбені. І зараз «мадам Чуб» посилено готується до Австралії, куди її запросили ще рік тому. По шість годин на день тренується у рідних Яреськах, потихеньку «зсуваючи» час, щоб легше було пристосуватися до іншого часового поясу. А ще оббиває пороги у пошуках підтримки.
— Я дуже переживаю, що я не маю грошей на нормальне харчування: через це я можу опинитися не в потрібній формі і не завоювати медалей, — схвильовано каже Олена Федорівна. — Після кожного чемпіонату я втрачаю форму, адже сили у моєму віці вже не відновлюються на сто відсотків. Але я ні на кого не ображаюся. Розумію людей: якась бабуся кудись хоче їхати — навіщо? Я дуже вдячна за те, що мені дають гроші на дорогу. Але дорога ще не все. В Австралію не можна везти продукти — ні вівсянку, ні сало, ні навіть сухарі, завдяки яким я вижила на попередніх чемпіонатах. А головне — повноцінний сон. Я згодна навіть голодувати, аби була можливість нормально, без «сусідів», відпочити, виспатися перед змаганнями. Зараз п'ю трави та козяче молоко, зміцнюю організм, але як воно там буде — ой, не знаю…
Мені дуже хочеться виступати до 90 років. Але не для того, щоб їздити за кордоном, чим мені дорікнув один чиновник. Думаєте, я щось за тим кордоном бачу? Тільки стадіон та намет. І в Австралію її візьму, звісно. Спасибі, райдержадміністрації «мого» Залізничного району у Києві за допомогу. Вони мені дали грошей на дорогу. А ще до 8 березня виділили 300 гривень премії «на харчування», так я на цю премію купила тканину, щоб пошити пристойну форму. Більше не ганьбиту Україну червоненькою футболочкою, яка мені від онуки дісталася, і носовою хусткою на голові.
Минулого року, збираючись до Іспанії, Олена Федорівна «вклала» свою місячну пенсію у родзинки, курагу, чорнослив та горіхи — щоб підтримати організм. В Австрію цього всього не купила, бо пенсію за два місяці витратила на «пристойний» спортивний костюм та кросівки. В Австралії в них буде спекотно, але інших у неї немає і купувати вже нема на що.
- 8 червня, у день свого 77-річчя, мені так хотілося встановити хоч один рекорд на нашому українському чемпіонаті, який цього дня стартував у Чернігові. Але мені зараз не можна витрачати сили — попереду Австралія. 7-го, 10-го та 14-го липня вболівайте за мене. Господи, допоможи мені виграти…
«Господи, допоможи їй виграти, — про себе вимовляю я. — Допоможи в далекій Австралії, куди вона їде відстоювати честь України, не втратити від голоду сили і мужність, не застудитися, ночуючи у наметі, що бачив, не зійти з дистанції через важкі кросівки… Допоможи їй, Господи, якщо більше цієї дивовижної жінці допомогти нікому».