Інтерв'ю

Історик Ярослав Грицак: «2020-й увійде в нашу історію як ще один втрачений рік»

14:20 — 6 січня 2021 eye 1318

Протягом 2020-го кожен з нас безліч разів чув фразу: «Скоріше б закінчився цей страшний рік». Багато людей обгрунтовано вважають його найгіршим у сучасній історії. Ми не бачили нічого подібного, не були підготовлені до такої масштабної катастрофи, якою стала пандемія. Дуже швидко, за якихось кілька місяців, вірус-вбивця повністю змінив наше життя, наш світогляд, соціальні звички і забрав у минуле комфорт і безпеку. До того ж в країні сьомий рік йде війна, до якої ми у 2014-му теж не були готові…

Чому наш світ вже ніколи не буде колишнім? Яким увійде 2020-й в історію України? Про це «ФАКТАМ» розповів український науковець, історик і публіцист, доктор історичних наук, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор Українського католицького університету, головний редактор ряду видань Ярослав Грицак — один з небагатьох, хто дійсно є моральним авторитетом нації.

«Наступні десять років можуть бути критичними для визначення, яким шляхом підемо»

— Пане Ярославе, у 2020 році світ зіткнувся з дуже серйозними випробуваннями. Це пандемія та економічна криза. «Завдяки» локдаунам ми тепер більше цінуємо такі прості речі, як «живе» спілкування, подорожі, можливість ходити у театр, у гості. Як вважаєте, що змінилося в нашому світогляді, в наших відносинах назавжди? Деякі експерти і аналітики стверджують, що ми вже не будемо колишніми. Це так?

— Так, для всіх нас тепер життя поділиться на «до» і «після» ковіду. Ми ніколи не будемо колишніми. Легко сказати, якими ми НЕ будемо. Неможливо, однак, передбачити, якими ми будемо. Я маю свою гіпотезу, чи радше — мрію. 2020 рік закінчив 200-літню історію майже безперервного росту в історії людства. Вона почалася на Заході зразу після наполеонівських воєн, а у ХХ столітті поширилася на весь світ. Ці зміни відбуваються за формулою «все швидше, і швидше, і швидше — і все більше, і все більше, і все більше», і навіть дві світові війні цю формулу не поламали. Зараз, однак, ми вперше наблизилися до критичної точки: при таких темпах розвитку ми дійшли до вичерпання природних ресурсів. Ще на початку ХХІ століття говорилося, що 2020-ті можуть бути вирішальними, чи виживе взагалі наша цивілізація.

Пандемія може бути одним з перших дзвінків — ми настільки змінили навколишнє середовище, що нові штами вірусів теж можуть тепер виникати «все швидше, і швидше, і швидше — і все більше, і все більше, і все більше». Є два виходи. Перший — технологічний, як-от винайдення нової вакцини. Другий — ми нарешті почнемо змінюватися самі: міняти спосіб життя та пріоритети. Якщо двома словами, мінятися ціннісно — зіскочити з цього бігу за тінню, з білячого колеса. У цьому полягає моя мрія. Боюся, однак, що вона так і залишиться мрією.

Читайте также: «Человечество ждет откат назад, и это неминуемо», — Ярослав Грицак

— Яким увійде 2020 рік в історію України? Які події ви вважаєте ключовими? Це місцеві вибори, перемир’я на фронті, гучні скандали, конституційна та інші кризи? Чи, може, таких не було зовсім?

— 2020-й увійде у нашу історію як ще один втрачений рік. Кількість проблем, які стоять перед Україною, наростає, зростає також їхня складність. Ми ж не можемо собі дати ради навіть з такими простими проблемами, як подолання корупції чи створення незалежних судів.

— Які глобальні помилки допустила нинішня влада під час кризи, на ваш погляд? Які наслідки можуть мати ці помилки? Чи, може, були досягнення, які деяка частина українців не зрозуміла?

— Владі значною мірою пощастило з ковідом. Пандемія замаскувала її невдачі і її непрофесійність. Маскування скінчиться, якщо стане очевидною різниця з сусідніми країнами — коли там вже скінчиться вакцинування, а у нас і далі масово хворітимуть люди. На жаль. Україна не може дозволити собі ані виробити власну вакцину, ані закупити вчасно чужу.

— Чи є в історії людства якісь паралелі з тим, що відбувається зараз у світі?

— Перше, що спадає на думку, — «чорна смерть» середини ХІV століття (пандемія чуми, пік якої припав на 1346−1353 роки. - Авт.) і дві світові війни. У двох випадках з цих трьох катастрофи скінчилися новими і довгими періодами зростання. Можливо, так відбудеться і цього разу. Є, однак, одна засаднича різниця: не виключено, що ми уже дійшли до найвищої точки свого розвитку і далі нас чекає тільки шлях униз. Ми не знаємо, який з цих двох сценаріїв реальніший. Але виглядає так, що наступні десять років можуть бути критичними для визначення, яким шляхом підемо.

«За кожен рік без реформ будемо розплачуватися вищою ціною»

— Випробування можуть стати поштовхом для реального об'єднання країни? Може, вони допоможуть нам знайти спільну національну ідею? Є в ній необхідність на цьому історичному етапі?

— Я не вірю у можливість національної ідеї. Розмови про неї — це як спроби винайдення вічного двигуна чи розв'язання проблеми квадратури кола. Нації складаються не з ідеї, а з бажання жити спільним життям. Від початку української незалежності соціологія показує, що в більшості українців це бажання є, і воно досить стабільне. Ми будемо ще довго різнитися між собою у питаннях мови та історичної пам'яті, дистанції від Росії і російської культури, але за 30 років ми дійшли консенсусу, що:

а) в Україні має бути одна державна мова, і ця мова українська;

б) голод в Україні був геноцидом, і Сталін був злочинцем;

в) наше майбутнє з Європою або навіть у Європі.

Хто не вірить, хай подивиться соціологію. Коли кажу «консенсус», то йдеться не про 100% - наш консенсус десь на рівні 60−80%. Як на мене, цього досить, щоб почати змінювати країну і виводити її зі статусу найбіднішої. Ключове питання: хто буде її змінювати? Зрозуміло, що не ця влада. Не тому, що хоче чи не хоче, а тому, що просто не вміє.

— Неодноразово питала у вас: багатьом українцям здається, що держава поступово дрейфує у бік Кремля. Не відчуваєте, що цей дрейф зараз посилився?

— Живучи у Львові та перебуваючи на карантині, тяжко скласти однозначне враження. Щоб зрозуміти настрої, я мав би їздити Україною. А поки що, з мого «карантинного бункера», ситуація має приблизно такий вигляд: один крок вперед, три кроки вбік, а решта по колу.

Колись Роман Безсмертний сказав влучну фразу: «В Україні кожен президент за означенням рано чи пізно стає націоналістом». Саме це, думаю, стається чи, може, уже сталося з Зеленським. Як би він не хотів зблизитися з Путіним заради миру в Україні, всі його спроби будуть марними. Інтерес Кремля — не наблизити Україну, а тримати її в резервації, доки не сконає або не згниє. Щоб потім показувати пальцем: дивіться, так буде з кожним, хто насмілиться нам суперечити!

— Чому може навчити нас досвід, який ми отримали за цей рік? Ми зобов'язані зробити якісь висновки? Які, наприклад?

— За кожен рік без реформ ми будемо розплачуватися вищою ціною. Якщо ми цього не зрозуміли дотепер, то варто це зрозуміти бодай зараз.

— Чи здатні ми подолати усі виклики?

— Так, формально здатні. Маємо на це всі «об'єктивні» передумови: країна з багатими ресурсами, освіченим населенням та з новим поколінням, яке вже не знає, що таке комунізм, і є першим насправді глобальним поколінням. Бракує, однак, політичного проєкту — партії чи політичного руху, який привів би до влади «десант реформаторів» і змінив траєкторію розвитку. Так, щоб Україна почала нарешті розв'язувати проблеми і виклики вищого порядку — ті, що загрожують нашому існуванню як людства.

Читайте также: У нас никогда не было настолько слабой власти, но мы выстоим, — Ярослав Грицак

Фото lnu.edu.ua