Оборона Луганського аеропорту, дуже важливого стратегічного об'єкта, що знаходиться всього за 30 кілометрів від українсько-російського кордону, тривала 145 днів — з 9 червня 2014 року, коли його було повністю блоковано, до 1 вересня.
Трагедія, що сталася в ніч із 13 на 14 червня у небі над Луганськом, стала чорною сторінкою в історії ЗСУ. Бойовики однією ракетою, випущеною з переносного зенітно-ракетного комплексу, і вогнем зенітної артилерійської установки, збили військово-транспортний літак Іл-76, який заходив на посадку. Загинули 40 десантників 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади та дев'ять пілотів 25-ї Мелітопольської бригади транспортної авіації. Водночас у 49 сімей прийшло ні з чим не порівнянне лихо.
Реакція на те, що трапилося, була різною. На Заході одразу заявили про відповідальність росіян, а в Україні зайнялися пошуком винних — тих, хто відправив Іл-76 на знищення. Внаслідок цього на лаві підсудних опинився генерал-майор Віктор Назаров, який на момент трагедії був начальником штабу АТО. У листопаді 2014 року йому було пред'явлено підозру. Його звинуватили у службовій недбалості, що призвела до тяжких наслідків.
7 грудня 2015 року у Павлоградському міськрайонному суді Дніпропетровської області розпочався безпрецедентний в історії ЗСУ судовий процес, який на Заході назвали «шоу імені Назарова». У березні 2017 року генерала засудили до семи років ув'язнення. 11 грудня 2020 року Дніпровський апеляційний суд відхилив апеляцію, проте 23 грудня касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду, розглянувши скаргу генерала, призупинив виконання вироку.
Ця резонансна справа триває понад шість років. Розв'язки чекають не лише рідні загиблих, генерал та його родина, а й тисячі командирів різного рівня, які знають, що будь-якої миті можуть опинитися на місці Назарова.
Про перипетії розслідування та судового процесу генерал Назаров розповів «ФАКТАМ».
— Вікторе Миколайовичу, чи готові ви до найгіршого варіанту розвитку подій, адже не виключено, що реально можете опинитися у в'язниці, причому надовго?
— Я був готовий з першого дня кримінального переслідування. Ніколи не виключав такий варіант, бо розумів, як працює наша правоохоронна система, що наскрізь прогнила. Це, за великим рахунком, уламок радянської моделі, причому тієї, що була створена за часів Єжова, Берії та інших.
Чому я так говорю? Ось статистика за 2020 рік: в українських судах першої інстанції лише півтора відсотки виправдувальних вироків, у той час як у Сполучених Штатах близько 20%, у Франція та Німеччині — близько 25%, у Великій Британії — приблизно 30%. Тобто на Заході діють основні принципи права — презумпція невинності та те, що всі сумніви трактуються на користь обвинуваченого. У нас, на жаль, система працює, як ковзанка, яка не має задньої передачі. Він просто їде та тисне все, що під нього потрапляє.
— Ваша історія тому приклад.
— Так, це справді дуже яскрава ілюстрація. На самому початку вони включили відпрацьовану стандартну схему, яка називається «кошмарити клієнта».
Розповім одну показову історію з цієї теми. Відомий у Санкт-Петербурзі професор права, адвокат та судовий оратор Анатолій Коні (жив у 1844—1927 роках. — Авт.) захищав на судових процесах представників різних станів.
Якось судили гімназиста, який ударив ножем свого однокласника. Коні на судовому засіданні звернувся до присяжних: «Здрастуйте, панове присяжні засідателі». Вони у відповідь: «Здрастуйте, Анатолію Федоровичу». Він знову: «Здрастуйте, панове присяжні засідателі». І почав повторювати вітання знову і знову. Якоїсь миті ті стали апелювати до судді: «Заспокойте цього божевільного. Скільки можна?» Та й люди у залі почали нервувати. Коні ж пояснив: «Я всього лише вимовив цю фразу 37 разів, і ви вже в люті. А мого підзахисного труїли кілька років».
Справа в тому, що потерпілий щодня обзивав обвинуваченого, який мав фізичну нестачу, горбуном. Якоїсь миті хлопчик не витримав і розправився з кривдником. Коні дуже грамотно показав, що може статися з людиною, якщо з неї довго знущатися. У результаті його підзахисного виправдали.
Восени 2014 року почали цькувати і демонізувати мене. Ініціаторами були прокурори, особливо старався Матіос (головний військовий прокурор із серпня 2014 року до вересня 2019-го. — Авт.). Не можу сказати точно, — за вказівкою, за незнанням, злим наміром, але вони старанно трудилися, щоб довести мою провину. Сам Матіос неодноразово давав інтерв'ю на цю тему. Одне з перших з'явилося у лютому 2015 року в «Українській правді». Стаття називалася «Завжди винен той, хто командує». Це його фраза. Вдумайтесь у неї. І порівняйте з тим, що у недавньому інтерв'ю «ФАКТАМ» сказав авторитетний міжнародний експерт з питань оборони та національної безпеки Філіп Карбер: не можна судити командира за рішення, ухвалені на війні. Це говорить про два світоглядні підходи. Один — родом із нашого тоталітарного минулого, другий — із світу розвиненої демократії.
Я часто бував у прокуратурі — ходив на допити, вивчення матеріалів. Мимоволі став свідком розмов у кулуарах. Не раз чув, як там з великим жалем говорили: «От чому ми не маємо такого президента, як Путін?». Я тоді усвідомив просту річ: багато хто з них не асоціює себе з цією державою. Для них зразок — інша країна.
— У тій країні ви вже давно сиділи б.
— Так, там ніхто б не церемонився. Дякувати Богу, у нас не так. Саме це їх і засмучувало. Тому й звучали пропозиції, мовляв, хай Назаров візьме на себе відповідальність за трагедію, хай напише прохання про помилування, тоді якось вирішуємо.
Але я з самого початку на всіх рівнях офіційно заявив свою принципову позицію: з абсурдним звинуваченням ніколи не погоджуся, цапа-відбувайла ви з мене не зробите, боротимуся до останнього, як би це важко не було і скільки часу це не зайняло б. Адже ця історія стосується не лише мене. Це питання навіть не принципове, а концептуальне — про роль та місце командирів у системі Збройних Сил. Якщо держава іменем України так чинить з військовими, цьому має бути покладено край. Я готовий пройти цей шлях, якщо моя історична місія полягає в тому, щоб донести до суспільства, що таке ставлення загрожує безпеці України.
Читайте також: Генерал Назаров: Моє сумління чисте перед пам'яттю бійців, які загинули в збитому над Луганськом Іл-76, і перед Богом
— Що для вас важливіше — не опинитися за ґратами чи відновити добре ім'я, адже для офіцера «маю честь» не просто слова?
— Однозначно честь для мене на першому місці. Вони можуть все, що завгодно зробити зі мною фізично, але торгувати честю я не збираюся. Вона не продається.
У перші півроку я та моя сім'я отримували дуже багато різних загроз з натяками на розправу. Тому я чудово розумів, що може статися всяке.
— Кому полегшає, якщо з вами щось станеться?
— Прокурорам і суддям, які заляпають у долоні: дякувати Богу, нарешті можна закрити кримінальне провадження у зв'язку зі смертю обвинуваченого. Але ми з дружиною домовилися ще на самому початку, що якщо таке станеться, мої рідні все одно продовжать відстоювати в судах мою честь і гідність.
— Як ви прожили ці шість років?
— Спочатку я та моя сім'я були шоковані.
— Не чекали такого?
— Звичайно, не очікував, адже це звинувачення абсурдне.
Зроблю невеликий відступ. 11 січня 16 авторитетних американських військових, експертів та дипломатів виступили з колективною заявою, суть якої в тому, що не можна судити командирів за ті рішення, які вони ухвалювали під час бойових дій. Це їхній перший меседж. Другий — що цивільний суд апріорі не може розібратися з усіма нюансами тієї трагедії. Американці вважають, що розслідування велося з упередженням, а суд проходив під величезним пресингом суспільства. У статті Карбера та колишнього командувача Об'єднаних Сухопутних військ НАТО та Сухопутних військ Збройних Сил США в Європі генерал-лейтенанта Ходжеса «Безпека України та розп'яття генерала Назарова», датованої 20 грудня, те, що відбувається, названо «судовим шоу імені Назарова». Тільки одна цитата: «Цей суд був не про істину чи справедливість — натовп хотів крові, і він його отримав».
Я офіцер, який зіграв не останню роль у протистоянні з Росією у найважчий для країни час, коли величезна кількість державних структур була паралізована і не здатна приймати будь-які рішення. Не говорю, що я був такий один, нас було багато. І ось держава, яку я всіма силами, як міг, захищав, так вчинила зі мною…
Написав чотири звернення президенту України, по два — уповноваженому з прав людини та генеральному прокурору про упередження слідчих, прокурорів та суду. Біл у дзвони: «Люди, що ви творите. Це ж беззаконня! Проте мої звернення поверталися до… прокуратури, яка вела розслідування. На перші два звернення до Адміністрації президента жодних відповідей взагалі не було, на дві інші прийшли відписки, мовляв, передали до прокуратури, там розберуться і доповітимуть. З інших інстанцій отримував формальні відписки, що все за законом, порушень у діях прокуратури не виявлено, суд у нас найсправедливіший і найгуманніший у світі, він розбереться. Зараз президент Порошенко виступив на мій захист. Боляче усвідомлювати, що прозріння настало із затримкою у шість років.
Паралельно зі слідством розпочався процес моєї дискредитації — обшуки, збирання компромату, спроби зганьбити мене та мою сім'ю, знайти в мене якісь мільйони, дзвінки, звернення незрозумілих каламутних особистостей. Хтось робив на цьому піар. Все було.
Масштаб цькування проілюструю такими прикладами. Якось у Верховній Раді постала тема «справи Назарова». Спочатку Олег Ляшко облив мене брудом. Мовляв, мало не він сам мав летіти у збитому літаку. Потім із негативним коментарем виступив Юрій Романович Шухевич, який сам відсидів у радянських таборах. Навіщо йому це треба було?
Знаю, що до Адміністрації президента одного разу надійшов колективний лист вчителів однієї школи у Волинській області з вимогою покарати генерала. Хто їх надоумив?
Але була підтримка. Приходили колективні листи на захист від ветеранів 8 армійського корпусу (Житомир), від командування ВДВ, Генерального штабу, оперативного командування «Схід».
Одночасно були спроби притягнути мене до кримінальної відповідальності з інших справ. Їх ініціював адвокат постраждалих Погосян. Спочатку у травні 2017-го — за перевищення військовою службовою особою влади або повноважень (ст.426−1 КК України). Хоча прокуратура їм відмовила, бо на той момент таку статтю виключили з Кримінального кодексу, вони все одно звернулися до Печерського районного суду, і той зобов'язав прокуратуру відкрити кримінальне провадження. Відкрили, недовго розбиралися і, звичайно, закрили.
Але цього їм здалося замало. За два місяці подали нову заяву про скоєння правопорушення за статтею «перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронних органів» (ст. 365 КК України). Яке я маю відношення до правоохоронних органів де-факто та де-юре? І знову цю справу розглядав Печерський районний суд, і знову її було закрито, бо немає складу злочину. Проте вони не заспокоїлися і за заявою того ж таки Погосяна відкрили кримінальну справу в Харкові за цією ж статтею. Воно, наскільки я знаю, досі не закрите. Такі були методи тиску, щоб я не витримав і перестав боротися.
Усі мої звернення до генерального прокурора — спочатку Шокіна, потім Луценка — були проігноровані. Ніхто ні на що не реагував. Я ніде не міг досягти правди.
У грудні 2015 року розпочалося засідання суду у Павлограді. То був взагалі жах. В об'єктиви відеокамер у приміщенні суду не потрапило, як родичі загиблих у мене щось кидали, плювали, штовхали, били в спину. Чого тільки там не було.
При цьому мене завжди вражало, що представники так званої служби охорони вдавали, ніби нічого не відбувається. Таке повторювалося із засідання на засідання. Доходило навіть до того, що заходив до суду через тильний вхід, щоб уникнути цих сутичок.
У залі постійно були присутні якісь персонажі в польовій формі, які не мали жодного відношення до судового процесу. Вони постійно вигукували на мою адресу загрози.
Якось адвокат потерпілих Погосян запросив на одне із засідань представників ОБСЄ. У перерві ця жінка підійшла до мене: «Я в шоці. Як таке може бути? Де закони? Де презумпція невинності? Чому в суді так поводяться?» Особливо її вразило, що за моєю спиною висіли плакати вбивця. Я пізніше звернувся до судді: «Ви якось можете вплинути на те, що відбувається, чи я тут взагалі ніякими правами не користуюся?» Знаєте, що він мені відповів? «Ви повинні враховувати, яка аудиторія тут присутня». Але зачекайте, закон від суддів чітко вимагає, як треба поводитися з обвинуваченим чи підозрюваним, а не пускати все на самоплив.
— Тієї злощасної ночі з Дніпра до Луганська з десятихвилинним інтервалом вилетіли три літаки. В одному інтерв'ю вас запитали, чи відправили б тоді свого сина. Ви відповіли ствердно. Чи справді відправили б?
— сказав це абсолютно щиро.
— Почуття родичів загиблих можна зрозуміти. Вони переконані, що їхні близькі «послали на смерть», і вимагають відплати. Але ж ми з вами чудово розуміємо, що за будь-якою акцією завжди стоять організатори.
— Упевнений на сто відсотків, що все було організовано та зрежисовано із самого початку, жодних випадковостей там не було. Залучення провокаторів, виготовлення величезних плакатів у друкарні та інше — це серйозна підготовча робота. Безпосереднім координатором був Погосян. Але не обійшлось без прямої участі прокуратури. Хоча вдумайтеся, адже прокурор не тільки виступає державним обвинувачем, він ще повинен стежити за дотриманням закону. Але вони самі його порушували як у початковій стадії слідства, і потім. До речі, я знав за два тижні, який винесуть вирок. Випадково побачив Матіоса у Міністерстві оборони. Він доніс цю інформацію до керівництва відомства. Це до питання, де писався вирок — у Павлогорадському суді чи прокуратурі. Чи суддя порушила таємницю дорадчої кімнати?
А на постраждалих я ніколи не ображався, чудово розумію їхні почуття та те, що вони приходили з портретами загиблих. Ми з дружиною поховали двох дітей.
— У будь-якій професії є цехова солідарність. У грудні, через кілька днів після того, як було відхилено вашу апеляцію, з відкритою заявою, адресованою президенту, спікеру Верховної Ради, генеральному прокурору, секретарю РНБО та голові Верховного суду, звернулися учасники війни, у тому числі генерали Муженко, Гордійчук, адмірал Воронченко, полковник Драпатий та інші. Чесно кажучи, очікувала побачити там ще низку відомих прізвищ, але, на жаль, не знайшла.
— Коли все активно закрутилося, для мене ще одним серйозним шоком стала відсутність підтримки колег, адже я на неї, природно, розраховував.
— Чому вас не підтримали?
— Не знаю. Чи були якісь політичні домовленості, чи якісь торги. Але, на жаль, Міністерство оборони та Генеральний штаб нічого не зробили, щоб захистити мене на тому етапі.
В одному інтерв'ю заступник голови Служби безпеки України генерал Ягун на запитання журналістів, що він думає про справу Назарова, відповів адекватно. Мовляв, незрозуміло взагалі, яке відношення має Назаров до трагедії. Він теж добряче дивувався, чому ніхто з колег за мене не заступився. І додав: «Я дивуюся, звідки у Віктора Миколайовича Муженка така наївна віра у справедливий розгляд кримінальних справ у нашому суді?»
Щодо реакції офіцерів, пояснюю її тим, що над нами, як і раніше, тяжіє ментально рабське радянське минуле. Бояться вийти за рамки, бояться зробити якийсь крок. Фазіль Іскандер сказав: «Людина має бути порядною, це можливо в будь-яких умовах за будь-якої влади. Порядність не передбачає героїчності, вона передбачає неучасть у підлості». Тих, хто не захотів брати участь у підлості, виявилося замало. На жаль, це зіграло свою негативну роль у сприйнятті цієї історії суспільством: якщо свої Назарова не захищають, напевно, він справді винний, тож ату його.
— Якби тоді за вас горою стали військові, ця історія була б іншою?
— Якщо не діаметрально протилежною, то хоча б розв'язалася набагато раніше та менш болісно для всіх.
— А чому зараз, як то кажуть, прорвало?
— Коли тебе особисто це не стосується, то начебто й не болить. Може, справді була надія на те, що суду таки вистачить компетенції та порядності розібратися за законом.
Жоден офіцер на Заході не дозволить чинити з собою так, як у нас, на жаль, чимало офіцерів дозволяють.
— Але ж вони розуміють, що на вашому місці міг би опинитися будь-хто з них.
— Сто відсотків. Це абсолютно справа випадку. Але тут ось яке питання. Хтось інший міг би винести те, що виніс і продовжую виносити я? Не хвалитимусь, але впевнений, що у Збройних Силах України трохи знайдеться генералів, які бажають пройти мій шлях.
— Карбер і Ходжес вважають, що офіцери, які підписали заяву на ваш захист, поставили на кін свою кар'єру. Це так?
— Та заяву підписали тисячі військових. Причому не лише ветерани, а й кадрові офіцери з різних гарнізонів та частин. Вони діяли на переконання і на поклик серця. Мабуть, у них просто урвався терпець. Тобто вони чекали до останнього, що таки суд розбереться і ухвалить законне рішення. Потім зрозуміли, що все настільки погано, що далі не можна мовчати, що творяться абсолютно незаконні речі і з цим не можна миритися.
— Чому вас не усунули з посади?
— Зроблю ще один невеликий відступ.
Протягом цих шести років у засобах масової інформації та у соціальних мережах висловлювалися у тому числі ті, хто погано розуміється на управлінні операціями та організації ведення бойових дій. Вони реагують емоційно — серцем, а не розумом. У мене до них є питання. Добре, громадяни, ви вважаєте, що я вбивця, зрадник, ворог, тож схвалюєте судилище. Але ви, чоловіки, спробуйте поставити себе на моє місце — побувати в моїй шкурі, надіти мої чоботи, якщо вийде. Ви хотіли б, щоб з вами чинили так, як зі мною? Напевно немає. А жінки хотіли б, щоб так чинили з вашим чоловіком, братом, батьком, дідусем, близьким другом? Напевно, хотілося б, щоб закон дотримувався максимум.
А тепер про те, чому я продовжував працювати. Презумпція невинності — це коли будь-хто, проти кого висунуто підозру чи звинувачення, вважається невинним доти, доки в суді не доведено його вину і вирок не набрав законної сили. Про це йдеться і в Конституції, і у статті 17 Кримінального кодексу.
Я ж не серійний убивця, не ґвалтівник, не казнокрад. Судове рішення про усунення мене від роботи не приймалося (для цього прокуратура мала звернутися до суду із заявою, а вона не звернулася). Я до травня 2019 року, тобто чотири з половиною роки, виконував обов'язки першого заступника начальника Генерального штабу.
Руки не опускав. З одного боку, занурившись із головою в роботу, хоч трохи перемикався. З іншого боку, адже й користі чимало приносив. Приніс би ще більше, якби не постійні стреси, відволікання на візити до прокуратури тощо. Це кримінальне переслідування завдало шкоди не тільки мені, а й справі. Моє начальство та мої співробітники знають, як я працюю. Моя совість чиста.
Знаєте, що мене підтримувало всі ці роки? Небайдужість людей. Адже я не ховався. Їздив по всій Україні і у своїх справах, і у службових. Хтось, впізнавши мене, шепотів за моєю спиною. Але я жодного разу не чув, щоб мені слідом плювали, проклинали або обзивали вбивцею. До мене самі підходили: «Ми за вас, тримайтеся, нагорі взагалі не уявляють, скільки людей підтримує вас».
Коли після одного з перших засідань у Павлограді ми вийшли з судової будівлі, підійшли місцеві жителі. Мені говорили до цього, що там одні сепари. І ось ці прості люди мене оточили: Ми все розуміємо. Це ж знущання, це все неправильно, ми на вашому боці". Мимо проїжджала жінка на велосипеді. Зупинилася: Ви той генерал Назаров, якого судять? Боже мій, що вони роблять. Вони думають, що прості люди нічого не розуміють? Таку підтримку я зустрічав усюди.
Особливо запам'яталася зустріч у київському Володимирському соборі. До мене підійшов незнайомий чоловік і сказав, що він не уявляє, що в мене коїться в душі, що держава так не повинна чинити, що правда на моєму боці і Бог за мене, і щоб я тримався. Цей випадок і став моїм Рубіконом — треба боротися до кінця і ніколи не здаватись.
— Одне з найсерйозніших звинувачень на вашу адресу, що ви не перепросили родичів загиблих хлопців. Адже можна було знайти якісь слова співчуття?
— Цю тему постійно мусувала сторона їхнього захисту. Розумієте, вибачитися — значить визнати свою провину. Не раз і в ЗМІ, і під час судового розгляду деякі постраждалі закликали: «Вікторе Миколайовичу, визнайте нарешті провину, і ми розійдемося». Інші казали, що, якби я це зробив із самого початку, може взагалі все розвивалося інакше. Але це їхнє бачення ситуації. А закон зовсім по-іншому трактує: якщо людина визнає провину, то вона буде засуджена. Може тільки замість семи років дали б п'ять.
Так, я співчуваю рідним хлопцям, розумію їхній біль. Але брати він провину терористів не збираюся. Не я вчинив злочин. Я робив усе для того, щоб стало легше тим, хто був у аеропорту Луганська. Так має чинити будь-який воєначальник під час війни. Тому вигадки про те, що якби я вибачився, то суду не було б, трошки не відповідають дійсності.
— Коли в грудні розпочалася масштабна кампанія на ваш захист, багато хто розцінив це як тиск на суд.
— А коли у 2014—2016 роках на мене всі, кому не ліньки, лили бруд, це не було тиском на суд? Адже я неодноразово чув від суддів фразу: «Ми повинні враховувати суспільний резонанс і брати до уваги аудиторію, яка тут присутня». Вона звучала постійно у суді першої інстанції та в апеляційному суді. Цим суспільним резонансом вони й керувалися. Усі ці акції в судах та під судами, статті, провокатори — це не тиск на суд? Навіть до абсурду доходило. Якось побачив у залі якихось жінок. Сиділи і свердлили мене очима. Потім, коли виступав, глянув через бар'єр, а у них на колінах лежать мої фотографії, і вони голками тицяють у них. Мабуть, вирішили ще й так зачепити мене.
Тому правильно Карбер сказав: якби військові на Заході подивилися відео із цього суду, вони були б шоковані. Він назвав суд ганебним фарсом.
— Вони з Ходжесом цілу главу своєї статті присвятили тому, чим загрожує справа Назарова і як вона позначиться на боєздатності армії .
— Та позначилося відразу. У листопаді мені вручили підозру. У цей час уже точилися бої в районі ДАПу, там передбачалися певні активні дії з нашого боку. Але не все пішло за планом і не вийшло так, як хотілося. Одна з причин — моя кримінальна справа. Тому що багато командирів побоювалися моєї долі і стали перестраховуватися. Вони зрозуміли, що простіше нічого не робити. У такому разі навіть якщо притягнуть до відповідальності за бездіяльність, то вони відбудуться дисциплінарним покаранням, а до суду справа навряд чи дійде.
Коли у січні-лютому 2015 року почалися бої під Дебальцевим, повторилася та сама історія. Загалом, можу сказати одне: якби не було справи Назарова, ефективність застосування наших сил під час операції під Дебальцевим була б набагато вищою.
— Хочете сказати, що командири діяли з оглядкою?
— Звичайно. Люди думали: якщо генерала нізащо притягли до відповідальності, то може бути і з ними. Як інакше їм реагувати? Тому десь виконали завдання, десь недовиконали, десь просто не пішли чи не прийшли. І все, весь запланований задум руйнується, і немає того результату, який міг би бути. Це дуже складно зрозуміти, не побувавши у цій шкурі. Хоча б просто постояти поряд і подивитися.
Розповім ще про один цікавий епізод, який трапився в той період. Я перебував у Печерському суді, мені обирали запобіжний захід — заарештовувати, не заарештовувати. А тут телефонують із Міністерства оборони, телефон не замовкав: «Вам треба терміново їхати до Адміністрації президента». І ось я прямо з суду, де мене цілком могли відправити під арешт, поїхав на Банкову доповідати верховному головнокомандувачу бачення ситуації в Дебальцевому. Можете собі уявити?
— Висновки Карбера та Ходжеса однозначні: вся ця історія позначиться не лише на вашій долі, а й на безпеці України.
— На прес-конференції у Вашингтоні всі, хто виступає в унісон, говорили, що визначальним фактором боєздатності армії є не підготовка, не техніка, не забезпечення та інші аспекти, а готовність і здатність командирів приймати важкі рішення в умовах невизначеності. Це основа будь-якої армії, починаючи з часів Римської імперії. Якщо її не буде, жодні сучасні та найкращі озброєння та техніка ніколи не будуть ефективно використані.
Моє глибоке переконання, що Україну як державу у 2014—2015 роках урятувала саме армія. Нехай ні добробати, ні волонтери не ображаються. Тоді повністю відсторонилися СБУ, МВС та інші правоохоронні структури. Впевнений повністю, що російське керівництво знало ступінь розкладання цих структур. Але воно ніколи всерйоз не сприймало армію, яку раніше завжди гнобили і знищували. Особливо в цьому відзначилися два міністри оборони — Саламатін та Лебедєв. Тож у Кремлі були впевнені, що з армією впораються. Правду каже Карбер: на Заході вважали, що Україна протримається два-три дні.
Але завдяки тому, що армія як державний інститут знайшла сили самоорганізуватися, що там були люди, які не побоялися взяти на себе відповідальність, навколо неї закрутилося все інше — волонтерський рух, добровольчий рух. Усі разом ми змогли тоді вистояти.
Не впевнений, що так само буде, якщо не дай Боже, ситуація почне знову загострюватися. Тому що багато командирів 25 разів подумають, перш ніж приймати якесь таке рішення.
— Дія вироку припинена. Що далі?
— Я подав касаційну скаргу та клопотання щодо зупинення виконання рішень двох судів — апеляційної та першої інстанції. Касація їх прийняла до розгляду, відкрили касаційне провадження, а виконання рішень цих судів зупинили. Відповідно, я не заарештований і залишаюся на волі. За законом касаційна інстанція має три місяці на процеси, пов'язані з касаційним оскарженням. Тобто напевно, навесні вони зможуть провести засідання.
Касаційна інстанція не досліджує фактів. Це, за великим рахунком, суд права, вони перевірятимуть рішення першої інстанції та апеляційної інстанції щодо дотримання матеріального і процесуального права.
— Рішення касації буде остаточною точкою?
— Не обов'язково. Ми ж не знаємо, яке рішення вони ухвалять.
У практиці Верховного суду є кримінальні справи, щодо яких винесено виправдувальні вироки, оскільки знайдено серйозні підстави для цього. З такими справами все набагато простіше. У нас же така багатополярна справа, стільки задіяно людей, стільки документів, і що доказ, то порушення закону з боку слідства та упущення суду. Хочу сподіватися, що касаційна інстанція не піде на поводу ні в прокуратури, ні в когось, що вони стануть на державну позицію і розберуться в усьому за законом.
— Ще якісь варіанти?
— Їх чотири, якщо за Кримінальним кодексом.
Варіант А — скасувати рішення двох судів та закрити кримінальне провадження щодо мене.
Варіант Б — надіслати справу на повторний розгляд до апеляційного суду Дніпра. Тоді це триватиме від півроку до року.
Варіант В — надіслати справу на повторний розгляд до суду першої інстанції до Павлограда. Він триватиме від року до двох років.
Тобто в обох випадках все знову повернеться до цивільних суддів.
Варіант Г — залишити рішення судів першої та апеляційної інстанції в силі. Що буде, ми говорили спочатку.
Тож чекаємо на рішення. У зв'язку з цим згадав слова голови Верховного суду Валентини Данишевської в інтерв'ю Deutsche Welle 26 листопада 2019 року: «Чекати від суду, що він завжди задовольнятиме клопотання прокуратури або завжди прийматиме обвинувальні вироки, не слід. Тому що суд на те й суд, щоб він виправдав безневинного та покарав винного».
Знаєте, у чому ще парадокс? У тому, що за антитерористичну операцію відповідала насамперед СБУ, а не армійський генерал. А суд першої інстанції написав, а потім апеляційний суд продублював звинувачення у порушенні статті 5 закону про боротьбу з тероризмом. Нібито я суб'єкт боротьби з тероризмом. Абсурд, погодьтеся.
— Служба безпеки України заявила, що відповідальність за катастрофу Іл-76 несе так звана група Вагнера.
— Але ж у матеріалах кримінального провадження цього не було. Така інформація з'явилася взимку 2017 року, коли суд наближався до ухвалення обвинувального вироку. При цьому суд свідомо нічого не робив, щоби стала відома правда, яку можна було б використати для мого захисту. Страшно, коли у рідній країні за твоєю спиною більше ворогів, ніж бачиш перед собою.
У 2017 році до мене як до виконувача обов'язків першого заступника начальника Генерального штабу потрапили документи служби зовнішньої розвідки, здобуті оперативним шляхом. Це була доповідь міністру оборони Росії (з усіма штемпелями та іншими атрибутами діловодства) або самого Уткіна («Вагнера»), або когось із його безпосереднього оточення, де вони обґрунтовують завдання, чому не можна їх скорочувати та розформовувати. Це було перед тим, як вони з'явилися в Сирії. Перераховували прізвища та заслуги «вагнерівців». Так от, було прямо написано, мовляв, «ми такі молодці, збитий у Луганську Іл-76 наша заслуга». Чому в такому разі за трагедію має відповідати український генерал?
— Загалом у голові не вкладається.
— У серпні 2018 року в Червоногвардійському суді Дніпра було зачитано обвинувальний акт щодо екс-главаря так званої «ЛНР» Плотницького та бойовиків Гурєєва та Патрушева у справі про катастрофу Іл-76, яку прокуратура Дніпропетровської області кваліфікувала як терористичний акт. Досі триває суд над цією компанією. Він кілька разів переривався, судді брали відведення, вони не хотіли займатися цією справою. Вердикту немає і незрозуміло, коли буде. Натомість мене вже засудили. Ну, як таке може бути?
Коли у 2017 році почалася атестація суддів, одна із суддів, не називатиму її прізвище, яке вело процес за Плотницьким, написала клопотання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів про те, щоб її атестація проходила у закритому режимі (в інших це була відеоконференція, яку міг дивитися будь-який бажаючий). Мовляв, це може спричинити загрозу її життю. Я так розумію, вона боялася можливої помсти з боку терористів, вагнерівців або кого там ще. Тільки вдумайтеся, заочно судити терористів вони бояться, а генерала ЗСУ — ні.
На завершення наведу слова того ж таки Коні: «Діячі судового змагання не повинні забувати, що суд, у відомому відношенні, є школа для народу, з якої, крім поваги до закону, повинні виноситися уроки служіння правді та поваги до людської гідності». Вірю, що так і буде.
Читайте також: Генерал Хомчак: «Слід розуміти, що армія — це інструмент у руках політиків, яких обирає народ»