Журналіст Павло Казарін припустив, що в титулі «вбивці», як назвав президента РФ американський лідер Джо Байден, для господаря Кремля «є навіть щось приємне».
Напевно, Володимир Путін зараз дуже радіє, — пише Павло Казарін на своїй сторінці в соцмережах. — Президент США назвав його вбивцею. Пообіцяв відповісти на дії Кремля. І це явно те, що здатне потішити кремлівське самолюбство.
Тому що останні років двадцять головна мрія Путіна полягає в тому, аби його визнали. Трагедія 1991 року для нього — це, серед іншого, історія про те, як його країна була виключена зі світового Політбюро. Так, з нею ритуально рахувалися, віталися за руку і на двері не вказували — але Росія при цьому не могла претендувати на те ставлення, на яке міг СРСР.
Москва намагалася адаптуватися. Проголошувала себе частиною Європи. Твердила про єдиний простір від Лісабона до Владивостока. Ставила перед собою завдання наздогнати Португалію за рівнем ВВП. Але потім відбулися революції в Грузії та Україні — і у Кремля трапився рецидив.
Вже за чотири роки Кремль вторгнеться до Грузії. Путін прочитає «мюнхенську промову» і стане дорікати Західу стосовно луквсства. «Водяне перемир'я» першої половини «нульових» піде в небуття. Москва почне промацувати межі допустимого і там, де не буде зустрічати відсіч, — стане рухатися далі.
Але, незважаючи на всі її спроби прикинутися Радянським Союзом, Захід наполегливо відмовлявся бачити в Росії СРСР. Давалася взнаки надто вже очевидна різниця масштабів. Росія була слабшою. Куди більш залежною і куди менш конкурентною. Вона йшла для Брюсселя і США в довгому переліку регіональних порушників спокою. Десь між Туреччиною і Саудівською Аравією.
Для російського керівництва такий стан справ був рятівним — тому що дозволялв і далі паразитувати на світовому ринку. І образливим — якщо враховувати амбіції вихідців з радянських спецслужб. Ці амбіції вимагали, щоб Росію сприймали як рівного. Не зумівши стати рівним союзником для Заходу, Кремль вирішив претендувати на лаври головного конкурента.
Крим, Донбас, Сирія. Втручання в чужі вибори. Хімічна зброя в Європі. Спроби державних переворотів на Балканах. Москва вела себе так, як, з її точки зору, має вести себе суверенна наддержава. Порушує чужі кордону і свято стереже свої власні. Геополітичний абьюзер. Транскордонний харрасмент.
Ймовірно, в титулі «вбивці» для російського президента є навіть щось приємне. Така собі «достоєвщина» — мовляв, право маю, а не тварина тремтяча. Напевно, куди більш образливими для нього були слова Обами, який заявив в серпні 2013 року, що Путін на переговорах нагадує йому школяра, який нудьгує на задній парті, замість того, щоб стежити за розмовою. Тому що в словах екс-президента США відчувалася знецінююча іронія, а Джо Байден виглядав і звучав цілком серйозно.
Цілком вірогідно, що за всією хвилею показного російського офіційного обурення ховається приховане торжество. Мовляв, нарешті зрозуміли, з ким мають справу. Мовляв, нарешті оцінили, хто їм протистоїть. Таке собі дворове хлоп'яцтво, коли статус підкреслюється масштабністю звинувачення.
І немає нічого дивного, що слідом Путін відразу пропонує Байдену публічний діалог. Таку собі словесну дуель з очевидною драматургією. В якій статус звинувачуваного буде підкреслювати масштаб обвинуваченого. А саме в цьому і полягає потаємна мрія російського президента.
А тому так. Кремлю саме час відкривати шампанське. Їх помітили. Прямо-таки за Гоголем. Мовляв, «скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що ось, ваша ясновельможність, живе в такому-то місті Петро Іванович Бобчинський».
Та тільки у всій цій фабриці статусного марнославства є лише один неприємний момент. Росія так довго і старанно намагається вдавати з себе Радянський Союз, що є ризик, що її мрія одного разу таки здійсниться. Що до неї придивляться. Оцінять загрози. І визнають прямою і явною загрозою. У цей момент Москву чекає ще одне важливе відкриття. Яке цілком може виявитися доленосним.
Наприклад, що за ступенем стійкості Росія зовсім не Радянський Союз".
Фото зі сторінки Павла Казаріна в соціальних мережах.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.