1 березня 2014 року на сході України почалися мітинги (нібито стихійні, насправді їх ініціювали та координували російські спецслужби) проти нової київської влади. Спочатку натовп розмахував триколорами і скандував: «Путін, введи війська!» Потім місцеві маргінали, яких нацьковували «запоребрикові» куратори, перейшли до активних дій. 6 квітня вони захопили будівлі Донецької та Харківської облдержадміністрацій та Луганського управління СБУ. На наступний день в Донецьку і Харкові проголосили створення так званих «народних республік». Тож 7 квітня вважається датою початку конфлікту. У цей день виконуючий обов'язки президента України Олександр Турчинов оголосив про створення антикризового штабу і про те, що «проти тих, хто взяв в руки зброю, будуть проводити антитерористичні заходи». Але це нікого не зупинило.
12 квітня були захоплені державні установи в Слов'янську, Горлівці, Дружківці, Краматорську та Костянтинівці. Тому в Слов'янськ і Краматорськ були спрямовані спецпідрозділи Служби безпеки та Збройних Сил України. Вранці 13 квітня співробітники СБУ прийняли перший бій на Донбасі. Це сталося в передмісті Слов'янська. Загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко, кілька людей отримали поранення.
Увечері того ж дня на екстреному засіданні РНБО було прийнято рішення «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Бойовикам висунули вимогу скласти зброю до 9:00 14 квітня. Оскільки ті не відреагували, Турчинов підписав указ про введення в дію рішення РНБО і оголосив про початок антитерористичної операції .
Про цей надзвичайно складний період у історії України «ФАКТАМ» розповів 46-річний полковник ЗСУ у відставці Сергій Дубина (позивний «Оріон»), який навесні 2014 року був командиром загону 8-го окремого полку спеціального призначення.
— Сергій, де ви були, коли почалася Антитерористична операція? Розуміли тоді, що це війна і що все серйозно і надовго? Які настрої були в армії? Чи не було розгубленості і паніки?
— Спочатку трохи передісторії. У 2005−2007 роках, коли Ющенко був Верховним головнокомандувачем і у нас були декілька напружені відносини з Росією, ми проводили командно-штабні тренування і навчання, де чітко, нехай навіть на картах, відпрацьовували переміщення наших сил і засобів до Криму і на схід, в Сумську і Луганську області. Саме такі завдання були розроблені Генеральним штабом і командуванням Сухопутних військ, якому ми в той час підпорядковувались.
Тепер про весну 2014 року. Можливо, я якихось деталей не знаю, оскільки в той період готувався до випуску з Національного університету оборони. Однак скажу, що в січні, коли до Криму заходили російські військові і козачки, наші хлопці реально працювали там — неофіційно добували інформацію, збирали розвідувальні дані і т. д. Чому в подальшому ситуація так закрутилася, не мені судити. Багато зараз точок зору. Не хочеться влазити в політику.
Скажу одне. Тоді все — 8-й і 3-й полки спецназу, загін спеціального призначення № 2245 Головного управління розвідки та 73-й центр спеціальних військових операцій — були готові до дій. Якби була проявлена політична воля, ми зробили б все, щоб російські військові не потрапили до Криму.
Багато зараз говорять, що в той час у нас, по суті, не було Збройних Сил. Так, техніка ЗСУ в основному стояла на колодках, як ми говоримо. Тобто на зберіганні. Як правило, її розвантажують, щоб не було тиску на колеса і гусениці, і піднімають на колодки. Щоб зняти з колодок, перевірити, заправити все рідини і налагодити, потрібен час. Але високомобільні десантні війська і сили спеціального призначення не були прив'язані до «великої армії». Ми входили до складу сил швидкого реагування. Відповідно, були легшими на підйом. Тим більше що наступати завжди легше, ніж оборонятися. І ВДВ, і спецназ були готові виконувати завдання. До того ж кримські татари чекали, що ВСУ все-таки почнуть опір. Вони були готові сміливо і рішуче підтримати нас. Словом, була б команда — була б робота.
Розумієте, ми люди військові. Можливо, багато хто себе тішив надією, що росіяни все-таки брати. При цьому під час подій в Криму вже було зрозуміло, що починається велика колотнеча. Особисто я усвідомлював, що цей вогонь доведеться гасити дуже довго.
Читайте також: Рідня з Росії дзвонить: «У Криму немає ніяких зелених чоловічків». А я як раз з ними розмовляю, — офіцер ЗСУ
— Коли ви опинилися на фронті?
— Практично всі військові частини були приведені в повну або підвищену бойову готовність. Паралельно проходили командно-штабні навчання «Весняна злива» (пізніше стало відомо, що Генштаб планував під приводом навчань провести в Криму оборонну операцію. — Авт.). Я повернувся з навчання на свою посаду — командира загону 8-го окремого полку спеціального призначення.
7 квітня прийшло розпорядження — терміново під керівництвом командира полку Олега Нечаєва висунутися в Донецьк, де в той день захопили адмінбудівлі. Ми вилетіли зі Старокостянтинова (місто в Хмельницькій області) на транспортному Іл-76. Однак приземлилися в… Харкові. Чому так вийшло, не знаю. Там теж була захоплена обладміністрація. Вранці наступного дня ми повинні були «попросити» цих людей покинути будівлю.
— Ви вже знали, що в цій масовці є росіяни?
— Звісно. Будь-яка розсудлива людина, тим більше військовий, чітко розуміла, що захоплення державних будівель з використанням зброї — це ж не просто бунт озлобленої юрби, а чітко спланована акція.
Ми розуміли, що в будівлі знаходяться озброєні люди і вони будуть чинити опір. Вранці, коли ми вже були готові виїжджати на об'єкт, з'ясувалося, що по Харкову пішов слух про прибуття хмельницького спецназу і вінницького «Ягуару» (вони прибули раніше нас) і буде жорстка зачистка. У підсумку ті персонажі покинули обладміністрацію, а «Ягуар» зайняв будівлю і посилив його охорону.
Ми ж залишилися охороняти аеропорт. По-перше, це стратегічний об'єкт. По-друге, туди прибували прямі рейси з Москви. Всі розуміли: якщо прилетять російські Ту-154 і на борту будуть підготовлені «рекси», вони можуть взяти аеропорт під контроль.
— «Рекси» — це хто?
— Російський спецназ. Ми їх так називали.
13 квітня після того, як було прийнято рішення РНБО про початок антитерористичної операції, мене викликав командир полку — надійшла команда терміново прибути в Ізюм. Ми не знали, якими мають бути подальші дії, адже ситуація змінювалася чи не щохвилини.
На околиці Ізюма розвертався штаб АТО. Туди підтягували різні підрозділи — і «Ягуар», і «Омегу», і десантників 80-ї бригади, і нас. Так що з 13 числа ми безпосередньо увійшли до складу сил і засобів АТО.
Харківську адміністрацію зачистили за кілька годин. Чому це не сталося в Донецьку і Луганську? Адже можна було сепаратизм задушити в зародку.
— Мені важко відповісти на це питання, тому що не знаю нюансів про ситуацію в Донецьку і Луганську. Тільки з чуток. Але думаю, що завжди все залежить від рішучості і настрою тих, хто приймає рішення, і тих, кому ставлять завдання. Мені здається, в тому ж Донецьку треба було жорсткіше поводитися.
Так, кажуть, що обладміністрацію можна було зачистити дуже швидко. Але на той момент, наскільки розумію, деякі керівники не були готові прийняти таке рішення. Розумієте, на війні треба воювати, а не домовлятися. Домовляються політики, а солдати і офіцери виконують бойові накази. А коли починають пропонувати противнику «а давайте ви по-доброму підете», то це, як показує практика, не призводить до хорошого результату.
Читайте також: Валентин Наливайченко: «Бойову зброю „Альфи“ вивезли до Донецька ще в лютому 2014-го, а оперативні матеріали СБУ — до Сімферополя»
— На початковому етапі хотіли домовлятися?
— Це бажання проглядалося у всіх структур. Моя особиста думка: якби міліція і СБУ виконали свій конституційний обов'язок, тієї ситуації не було б.
— 26 травня ви брали участь у зачистці Донецького аеропорту, який захопили терористи. Тоді не загинув жоден український військовий, а вони понесли значні втрати.
— Ми були в секторі «С» (це Слов'янськ, Краматорськ, Красний Лиман). Всі очікували, що після виборів президента, що пройшли 25 травня, ситуація якось заспокоїться. Але ці сподівання виявилися марними.
О п'ятій ранку 26 травня мене і командира 140-го центру спецназу викликав тодішній заступник начальника Генерального штабу і заступник керівника Антитерористичного центру при СБУ генерал Муженко. Його наказ був коротким: «Кадировці захопили новий термінал Донецького аеропорту. Потрібно на чотирьох вертольотах терміново висунутися туди і допомогти 3-му полку спецназу, їх там затиснули». Завдання було зрозуміле. Ми зібрали людей і через дві години вилетіли на чотирьох Мі-8. У кожному вертольоті по команді. Ще був супровід — два Мі-24. Летіли хвилин п'ятдесят. Взяли тільки найнеобхідніше — боєприпаси, медикаменти і воду. Навіть сухпайком не брали. Не думали, що затримаємося там. Однак в підсумку довелося пробути десять днів.
Приземлилися на віддаленні від нового терміналу, за ангарами Ахметова (чи то орендував, чи то це були його особисті літаки). При цьому потрапили під перехресний вогонь. Завдяки щасливому випадку жодну машину не зачепило. Мі-24 трохи покружляли і пішли. А ми почали працювати.
Читайте також: Віктор Муженко: «Ніхто не знає до кінця, як все було в 2014 році»
— Як кадировці там опинилися?
— Як пізніше з'ясувалося, спокійно зайшли завдяки працівнику служби митного контролю. Він їх просто запустив. На даху терміналу вони розмістили два розрахунки АГС-17 (автоматичний станковий гранатомет, який стріляє невеликими мінами на відстань до двох-трьох кілометрів) і стали обстрілювати старий термінал, де знаходилися наші колеги з 3-го полку. Коли ми прибули, йшла активна перестрілка. Підходячи до наших, ми ще раз потрапили під перехресний вогонь.
Там дійсно було скупчення жваво налаштованих озброєних людей. Кадировці повністю заблокували з усіх боків в'їзд і виїзд та контролювали майже 80 відсотків території аеропорту. Вільно пересувалися практично скрізь.
Ми спільними зусиллями зачистили новий термінал і всі приміщення і повністю взяли під охорону периметр аеропорту. Так, застосували зброю. Так, авіанавідники (вони були в наших групах для коригування ударів авіації) викликали Су-25, і він провів серію повітряних ударів по скупченнях кадировців, які намагалися застосувати переносні зенітно-ракетні комплекси. А коли місцеві мародери грабували гіпермаркет Metro, який знаходився неподалік, посадили на його дах снайперські пари, щоб обстрілювати відкриті ділянки аеропорту. У кадировців не було бажання домовлятися. Вони вели себе по-хазяйські. Як в своєму гірському аулі. І зовсім не боялися, що їм чинитимуть опір.
Я трохи знаю, що відбувалося на тій стороні. Справа в тому, що мій колишній товариш по службі працював в донецькій «Альфі». Коли більшість її співробітників на чолі з Ходаковським перейшли до «нової влади», цей хлопець і ще двоє людей вирішили покинути Донецьк. Ті поїхали, а він затримався. Бродив навколо аеропорту і підказував нам, хто, куди і з якого боку збирається йти. Був нашими вухами і очима. Пізніше він отримав важке поранення на фронті.
— Потім весь Донецьк гудів, що в аеропорту кадировцям по зубам дали натовці. Більше ж нікому.
— Було таке. І денееровські «воєначальники» в інтерв'ю про це говорили. Насправді там нікого з іноземців не було, знаю точно. Аеропорт зачистили хлопці з 3-го і 8-го полків, 140-го центру спеціальних операцій і десантники.
— І ось цілком логічне запитання: чому не продовжили робити те ж саме в місті?
— Скажу так. Був втрачений час. Ми були готові рухатися далі (при цьому повинні були чітко розуміти свої права при виконанні таких бойових завдань) — могли наростити зусилля в аеропорту і повністю зачистити Донецьк. Якби в той момент, коли ми контролювали аеропорт, нам дали хоча б дві механізовані роти, цілком можна було робити якісь рейдові операції. Психологічно важко утримувати об'єкт, коли ти з усіх боків заблокований. І набагато простіше працювати, коли є свобода дій. До того ж після того бойового контакту противнику було страшно.
Читайте також: Навесні 2014 року Донецьк і Луганськ можна було звільнити, — учасник бою за Маріуполь
— Куди ще доля закидала вас під час активної фази війни?
— Єдине, де не були, це в Маріуполі. Після Донецького аеропорту нас перекинули на луганський напрямок. Потім працювали по деблокуванню Луганського аеропорту. Звідти не могли забрати «двохсотих», треба було допомогти вивезти тіла і доставити снаряди і продукти. Потім було Лутугине, знову луганське напрямок і бої за Дебальцеве в лютому 2015 року.
Розповім лише один епізод. Коли ми потрапили в засідку в залізничному депо, хлопці зайняли рубежі і почали зачищати територію. І ось раптом з'ясувалося, що немає двох машин. Вони опинилися за лінією вогню. Я знав, що водії — це два необстріляних хлопця, що випадково потрапили разом з нами в Дебальцеве через недолугість деяких керівників. Довелося взяти двох людей (командира роти і старшого сержанта) і відправитися за хлопцями. Знайшли їх в кабінах, де вони залізли під керма. Витягли звідти і привели з собою. Ми робили свою роботу, розуміючи, що в першу чергу потрібно підтримувати один одного, а потім все інше.
— Були моменти, коли ви розуміли, що це квиток в один кінець?
— Специфіка нашої діяльності така, що це завжди квиток в один кінець. Глибина виконання завдань у нас від п'ятисот до восьмисот кілометрів. Тому все морально готові, що повинні самостійно виконувати завдання і ніхто нам допомагати не буде. Це не піхота і не ВДВ, які працюють на дальності пострілу своїх підрозділів, що їх підтримують. Всі розуміли, що кожна задача може стати для когось крайньою. На все воля Божа.
— Зрозуміло, що ми всі хочемо миру. Як ви, військова людина, ставитеся до перемир'я? Воно триває з 27 липня минулого року, але чи не кожен день отримують поранення і гинуть наші захисники.
— На мій погляд, перемир'я — це коли немає втрат і поранень особового складу і мирних громадян, руйнувань будівель, комунікацій та іншого. Днями у нас в Кам'янець-Подільському поховали підполковника Сергія Коваля. Йому було 43 роки. Хіба це перемир'я? Нашому керівництву потрібно визначитися врешті-решт. Або ми дійсно будемо домовлятися і визнаємо, що поки не готові звільнити суто українську територію. Або ж дамо по зубах ворога і звільнимо її. Адже Крим і Донбас — це Україна.
— Однозначно. Чому ви стали військовим?
— Я народився в Кам'янець-Подільському Хмельницької області. З дитинства подобалася ця професія. Спочатку хотів служити в авіації, але після закінчення школи погляди трохи змінилися — вирішив стати розвідником. Батьки підтримували моє прагнення. Після закінчення навчання в 1998 році був направлений в Ізяслав в 8-у бригаду спеціального призначення (в 2004 році після реорганізації бригада стала 8-м полком спецназу і нас перевели в Хмельницький). Пройшов шлях від заступника командира роти до командира загону.
Розповім ось про який епізод. У ті роки 2-й департамент Головного управління розвідки проводив в частинах спеціального призначення щорічні змагання. Вони були максимально наближені до бойових дій. Але все ж кулі не літали, міни не вибухали. Коли заступником командира полку став Сергій Кривонос, ми почали брати участь в міжнародних змаганнях, до яких дуже ретельно готувалися. У 2005 році вони проходили в Білорусі. Туди приїхало багато команд — казахи, білоруси, росіяни.
Читайте також: Генерал Сергій Кривонос: «За 47 днів оборони Краматорського аеродрому я не спав жодної ночі»
— Змагання — це завжди якийсь огляд всього найкращого. Як ми тоді виглядали в порівнянні з росіянами?
— Вони були дуже здивовані, що український спецназ здатний відпрацьовувати завдання різного роду і ні в чому не поступатися їм в підготовці. Сказав би, що навіть побоювалися нас. Адже частина моєї групи пройшла миротворчу місію в Іраку в 2003 році. Це були дуже досвідчені хлопці. А у росіян тільки закінчилася антитерористична операція в Дагестані, вони вважали себе фахівцями і гуру в веденні бойових дій і задирали носа. Ми особливо не контактували, вони трималися осторонь. Вели себе як старші брати вже тоді. А білоруси і казахи більш дружелюбні.
Завершуючи, скажу наступне. На жаль, у нас дуже підступний ворог, який поважає тільки силу. Тому ми повинні стати сильними і об'єднатися заради однієї мети — нашої української держави. І повернути свої території. Але виключно на наших умовах. Вірю, що ми обов'язково встановимо в Донецьку, Луганську та Сімферополі наші прапори. Як це було в Слов'янську та інших містах.
Читайте також: Володимир Горбулін: «Нинішні форми війни поки не прийшли в голову жодному фантастові»
Фото з особистого архіву Сергія ДУБИНИ