На честь актора, режисера і сценариста Леоніда Бикова названі вулиці в Києві, Харкові, Сумах, Слов'янську і Краматорську. У 1994 році Міжнародний астрономічний союз присвоїв його ім'я одній з малих планет. Ще ім'ям Леоніда Бикова названий винищувач МіГ-29МУ1 Військово-повітряних сил України…
Биков прожив недовге, але яскраве творче життя, трагічно загинув в 50 років. Але пам'ять про нього жива, картини, які він ставив і в яких знімався, як і раніше люблять глядачі.
Найвідомішим і найуспішнішим фільмом Бикова став «В бій ідуть одні «старики». Сценарій картини про військових льотчиків вони разом з Євгеном Онопрієнко і Олександром Сацьким написали в 1962 році, проте до зйомок справа дійшла лише через 11 років. Биков сам зіграв головну роль — чарівного «Маестро», капітана Олексія Титаренка. А остання режисерська робота і остання роль — це фільм «Ати-бати, йшли солдати…»
У 1978 році Биков почав знімати фантастичний фільм «Прибулець». Однак ця робота так і залишилася незавершеною.
За кілька місяців до смерті Леонід Федорович, немов передчуваючи трагедію, написав лист-заповіт і віддав його друзям Миколі Мащенко та Івану Миколайчуку. «Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, званого почестями. Ніяких надгробних промов. «Дерболизніть», хто скільки зможе, але благаю — не вдома. Нехай хлопці заспівають «Журавлі», «Серьожу с Малой Бронной», «Бери шинель», «День Победи». А потім нехай 2-га ескадрилья «вріже» «Смуглянку» від початку і до кінця. Дуже шкодую, що нічого не встиг зробити путнього… «
Через три місяці, 11 квітня 1979 року, Биков загинув в автомобільній катастрофі на трасі Мінськ — Київ в районі селища Димер. Похований на Байковому кладовищі. Тоді ходило багато різних чуток. Були навіть припущення, що він пішов з життя свідомо.
Про свою дружбу з Леонідом Биковим згадує відомий український композитор Ігор Поклад.
Осіннього вечора десь в середині 1970-х в моїй холостяцьким квартирі на Татарці пролунав дзвінок у двері. Я відкрив і побачив на порозі мокрого мало не до нитки молодого чоловіка. Намагався згадати, де я його бачив, і не міг. Але бачив точно! І тут він представився:
— Здрастуйте, я Леонід Биков. А ви Ігор Поклад?
Відверто кажучи, я обімлів. Ну точно, здалося… Ну, бути ж не може! До мене прийшов Биков?!
— Він самий.
— Заходьте, ви ж промокли наскрізь.
Ми пройшли в кімнату, мама швидко приготувала нам чайку і чогось міцнішого — треба було зігріти людину. Поговорили про те про се, випили по граммульці і перейшли до справи.
Льоня якраз приступав до зйомок свого дебютного режисерського фільму «Де ви, лицарі?». На нашій студії в якості композитора йому запропонували мене. Робота попереду складна. У фільмі передбачалося багато пісень і музики. Ми працювали довго. З Юрою Рибчинським написали кілька пісень, записали їх з Колею Кондратюком. Але фільм провалився в прокаті. Це був той самий «перший млинець нанівець».
Льоня страждав найбільше. Провал в першій же режисерській роботі міг поставити жирний хрест на його бажанні знімати. І він пропав. Пропав надовго…
Читайте також: Ігор Поклад: «Ми були молоді, відчайдушний, веселі, вільні від забобонів і догм»
Минуло кілька років. І ось знову він у мене. Ми намагалися не згадувати про ту невдачу, говорили про інше. І раптом Льоня відкрився:
— Ігор, у мене є ідея. Якщо і цього разу не вийде, все — зав'яжу з кіно назавжди. Але я повинен це зняти. Фільм буде про льотчиків. Назви остаточної поки немає, але сценарій готовий. Ти будеш працювати зі мною? Ти не образився за провал попереднього фільму? Я залишу тобі папери, почитай. Потім поговоримо. Цим я хочу вибачитися за те кіно. Мені дійсно незручно, що я втягнув тебе в авантюру, а вона провалилася.
Яке там образився? Я зрадів несказанно. Сценарій прочитав на одному диханні. Був у повному захваті. Калейдоскоп подій, герої — один кращий за іншого! У мене в голові вже народжувалися ідеї. Я готовий був ділитися ними.
Вранці прийшов Биков, і ми стали обговорювати. У ті роки зіркою першої величини в Радянському Союзі був, безумовно, Володимир Висоцький. Бобіни і касети (самовидавні, звичайно) з записами його концертів розходилися мільйонними (самвидавськими ж) тиражами. Мені якраз незадовго до зустрічі з Льонею хтось підкинув знамениту «винищувальну» серію — «Я — Як-винищувач». Ми стали слухати.
Льоня сидів, вдивляючись в одну точку на стіні, і слухав, слухав. Потім попросив касету, хотів послухати ще й вдома, а через тиждень повернувся.
— Знаєш, Ігор, це геніально. Без перебільшення. Але це не мій фільм. Для цієї музики потрібно знімати інше кіно. Так що ось тобі касета і давай думати, що ми будемо робити з моїми «стариками».
Читайте також: «Спасибі долі за те, що Дон Кіхот і його чарівна Дульсінея були в моєму житті»
Я запропонував йому кілька тем — він мовчав. Награв мелодію пісні для фіналу — він мовчав. Я не розумів, що відбувається.
Нарешті, ми стали обговорювати. Чим довше говорили, тим ясніше я розумів — це не моє. У Льоні була чітко вибудувана картинка, він продумав кожен епізод, кожен кадр, а я все ясніше бачив: мені реально нічого робити в цій картині. Є «Смуглянка», «Ніч така місячна». Що мені додати? Ну не сигнал же труби писати.
— А хоч би й сигнал, — відповів Биков. — Ну яка тобі різниця? Гроші-то ті ж. Пиши!
Ми просиділи півночі, сперечалися, він переконував мене взятися за роботу, але я відмовився. Я розумів, що писати дурниці — кілька музичних фраз — не в моєму стилі. Пісня «Я сьогодні до зорі встану» вже була готова, і саме вона повинна була прозвучати і прозвучала потім в картині.
На компроміс я не погодився. Халтурити не вмію і не хочу, тому запропонував Льоні іншого композитора. Він засмутився, я — не менше. Але працювати аби як, не бачачи своєї ролі в цій картині, не міг. Характер такий.
Ми обнялися і розлучилися ще на деякий час. Сьогодні можу точно сказати — це найбільша помилка в моєму творчому житті. Ім'я в титрах «Стариків…» було б для мене великою честю. Але що сталося, те сталося… Головне, ми не посварилися.
Ще через якийсь час ми зустрілися на кіностудії. Льоня втік мені назустріч, ми обнялися і почали будувати плани на наступну роботу. Він запускав новий фільм «Прибулець».
— Там даю тобі повну волю, обіцяю. Твори!
І знову квартира, знову ночі без сну. Биков після неймовірного успіху своїх військових картин вирішив відійти від драми і зняти комедію. Це був новий крок. Він не розумів, як його зробити, і прийшов з незвичайним проханням:
— Ігор, у тебе багато музичних вистав. У тому числі комедій. А спробуй «намалювати» мені фільм музикою. Зможеш? Дай мені канву. Музичну драматургію. Мені потрібен темпоритм. Я від нього танцювати буду, за музикою піду. Мені це цікаво! Допоможеш, навчиш?
І я став грати. Одну тему, другу, третю. Ми періодично зупинялися, він щось записував, я продовжував. Так ми працювали щодня по 7−8 годин. Іноді без сну. Думаю, мої сусіди були не дуже раді. Але, побачивши живого Бикова в ліфті, починали посміхатися. Нам все прощали.
Читайте також: Ігор Поклад: «Упевнений, що і там, нагорі, стоїть гомеричний регіт від жартів Тарапуньки»
Справа йшла досить гладенько. Я вже працював над фонограмами в студії, але Льоня раптом пропав. Не дзвонив, не з'являвся. Уже й проби готові, і частина фонограм. Він ніколи не спізнювався.
— Ігор, Льоня загинув …
Не пам'ятаю, хто мені подзвонив тоді. Одне пам'ятаю: я закрився, сидів і розгойдувався з боку в бік. Не міг повірити, що це сталося. Про час прощання з ним мені не повідомили, подзвонили вже після.
Картину заморозили. Робота зупинилася. Про неї згадали через кілька років. Вирішили закінчити розпочате, але не було тієї іскрометності, тої биковської чарівності і чистоти. Цю роботу я відношу до своїх невдач. Робилася вона вже без настрою, мене ніщо не надихало.
… Мало він прожив. Шалено мало. Без таких щирих і талановитих людей бідніє Земля. Ідуть почуття, змінюючись рефлексами. Іде правда. Іде сьогодення.
Там, нагорі, напевно, співають «Смуглянку». І це найталановитіший хор, адже диригує ним Льоня. Та й майже всі його «старики» з ним. «Клен кудрявый, клен зеленый, лист резной…» Світла тобі пам'ять, Льоня Биков. Спасибі, що ти був в моєму житті. Будемо жити! Обов'язково будемо!
Читайте також: Ігор Поклад: «Юра, твоє право на реванш залишається»