Телеведуча Оксана Марченко в рамках свого проекту «Прочанка» поспілкувалася з відомим київським рок-музикантом Олегом Карамазовим, який вже довгі роки є прихожанином Свято-Покровського Голосіївського монастиря. Під час зйомок музикант розповів про те, як прийшов до віри, чому приїжджає молитися саме в Голосіївський монастир, де шукати радість в житті і чому для кожної людини так важливо здійснювати милостиню.
Оксана Марченко: Дивно, що саме в Голосіївському монастирі є сугубе шанування ще не канонізованих черниць.
Олег Карамазов: Так, я знаю черницю Олену. Це людина, яка пожертвувала собою заради маленьких дітей, які в роки війни виживали, і фактично віддала життя за них…
Оксана Марченко: Після Жовтневої революції в 20-х роках минулого століття радянська влада закрила Голосіївську обитель. Монахів розігнали. Багатющу територію з полями, садами, фермами і стайнями перетворили в колгосп. У ньому залишилося працювати багато насельників Голосіївської обителі. Ченці і черниці носили мирський одяг і зовні нічим не відрізнялися від звичайних селян. У 30-ті роки більшовики підірвали головну святиню обителі, храм «Живоносне джерело». Тоді на знак протесту проти влади-безбожника одна з голосіївських матінок стала відкрито носити чернечий одяг. Її звали черниця Олена. У той час доносів, масових арештів та розстрілів віруючих життя православної людини, тим більше ченця, нічого не коштувало. Матушка в чорному одязі кожен день була живою мішенню, але практично десять років залишалася неушкодженою.
Рано вранці 22 червня 1941 року німецькі війська бомбили Київ. Під час війни через Голосіївську пустинь пролягла друга лінія оборони міста. Городи і поля були суцільно вкриті мінами. Почався голод. Ті, що жили в колгоспі матері не знали, чим годувати дітей. Йти на заміновані поля не наважувався ніхто. Ніхто, крім черниці Олени. Ризикуючи життям, вона щодня збирала овочі і віддавала їх голодуючим. У жовтні 41-го року монахиня підірвалася на міні. Поховали матінку на Голосіївському чернечому цвинтарі, поруч з могилою її улюбленого старця Олексія. На бляшаний табличці, прибитої до хреста, було видряпано лаконічний напис «Олена».
Оксана Марченко: А ось твоя історія яка була?
Олег Карамазов: Мене хрестили буквально на третій або четвертий день. Мама і тато, молоді комсомольці, в ті часи все-таки віднесли мене прямо з пологового будинку в Свято-Троїцький собор Дніпропетровська, де мене і хрестили. Нещодавно я був в гостях у владики Іринея, він показав чашу.
Оксана Марченко: У якій тебе хрестили?
Олег Карамазов: Так. «Ця чаша з 50-х стоїть, ми її не змінювали», — каже владика. І я ось, людина спокійна, раптом мене ось просто, як іноді в смішних фільмах, коли у клоуна ось так ось бризкають сльози. Там я, напевно, налив половину ось цієї чаші…
Оксана Марченко: Тому що у мене таке, «все хороше вже було»?
Олег Карамазов: Так. Напевно, від тієї порожнечі, яка вже в душі. З одного боку, ти благополучна людина, тебе люблять інші люди, у тебе сім'я, діти, гроші, слава. Я так зрозумів, що мені абсолютно нецікаво жити, немає сенсу і не хочеться. Я подзвонив своєму другові-бізнесмену, кажу: «Володя, я їду до Києва, нехай мене зустрінуть. Заїдемо до мене, вип'ємо віскі». І раптом — це був у той час велика людина в Києві, — прозвучала відповідь про те, що «Олеж, не можу, я в монастирі, тягаю дошки. Ногу пробив, до речі, цвяхом»… У Володі менше восьми охоронців ніколи не було в житті, скільки я його знав, тому я був вражений, що він тут, в Голосієво, і мене це так здивувало. І не розуміючи, навіщо я це сказав, я раптом запитав: «А можна туди, до вас?» Я сів у машину, приїхав сюди…
Оксана Марченко: Я зловила себе на думці, уявляєш, мені соромно давати іноді милостиню. Наче ти себе ототожнюєш з цією людиною, так?..
Олег Карамазов: Вражаюче, але це, напевно, властивість нашої душі. Бо теж: багато, мало дав — це називається совість. Тут був чудовий магазин, недалеко, на Одеській площі. Я приїхав на такому спортивному мерседесі. Дружина подзвонила, треба скупитися. Я виходжу, у мене візок завантажений, я забираю ці два величезних пакета з їжею і, так посвистуючи, підходжу до машини… І в цей час як звідкись із-під землі виринає дідусь. Мене вразило те, що я його десь бачив раніше. Борода невелика, охайна, брючки такі теж, випрані, напрасовані. Він весь такий якийсь дуже-дуже охайний. Слова були такі: «Синку, дай на хлібець, будь ласка». І я йому сунув гроші, завантажився, поїхав. Я забув про цього дідуся. І я сидів удома, відпочивав, гортав книжку, і мені попався один з портретів Миколи Чудотворця. Я розумію, що з мене зараз будуть сміятися багато наших глядачі. Принаймні — я не можу сказати, що це був Микола Чудотворець, але те, що це була людина дуже схожа на того святого, якого ми бачимо по іконам, ось точно це один в один був цей чоловік. У цей момент, напевно, Господь щось відкриває…