Протистояння України та Росії різко загострилося. Останній раз загроза повномасштабного вторгнення на нашу територію була настільки ж реальною в лютому 2015 року. Після цього, по суті, завершилася гаряча фаза війни, а обстановка на фронті продовжувала залишатися тривожною, але все-таки більш-менш стабільною. Однак віднедавна провокації та обстріли позицій ВСУ посилилися, плюс Росія сконцентрувала на кордоні з Україною найбільшу з весни 2014 року кількість військових підрозділів, створивши всі умови для ескалації. При цьому Кремль цинічно декларує свою прихильність до миру й заявляє, що переміщення військ — внутрішня справа Росії й «небезпеки для інших країн немає»…
Захід уважно стежить за черговим фортелем країни-агресора, чудово усвідомлюючи, що вона здатна на будь-які дії. Україна завмерла в гірших очікуваннях. А як на те, що відбувається, реагують самі росіяни? Чи розуміють, що може бути після стягування військ до кордонів? Чому в посланні Путіна Федеральним зборам не було сказано ані слова про ситуацію на Донбасі? Про це «ФАКТИ» поговорили з відомим російським опозиціонером і правозахисником Марком Фейгіним.
— Марку, послання Путіна Федеральним зборам пройшло в кращих радянських традиціях: в Росії все добре, а буде ще краще. Він роздав вказівки чиновникам, проявив батьківську турботу про народ, якому пообіцяв багато різних благ, позначив «громаддя планів» на найближче десятиліття та запевнив, що Росія — за мир у всьому світі. Його промова тривала годину двадцять хвилин. При цьому зовнішній політиці було присвячено всього кілька фраз. «Не хочемо спалювати мости, але, якщо хтось сприймає це як слабкість і сам хоче підірвати мости, повинен розуміти, що наша відповідь буде асиметричною: швидкою, сильною та жорсткою». «Організатори будь-яких провокацій, які загрожують корінним інтересам нашої безпеки, пошкодують про скоєне так, як давно вже ні про що не шкодували». «Сподіваюся, що нікому не прийде в голову перейти у відношенні Росії так звану червону межу. А де вона буде проходити — будемо в кожному конкретному випадку визначати самі». Чому, на ваш погляд, не було сказано жодного слова про ситуацію на Донбасі й про причини стягування російських військ до кордонів?
— Путін, судячи з його риторики, швидше за все, взяв паузу, пов'язану з можливими переговорами з Байденом. Не впевнений, що тема Донбасу закрита. 23 квітня пройде екстрене засідання Ради федерації за участю Путіна, де багато чого можуть вирішити. Тому тема можливого вторгнення в Україну і його забезпечення рішеннями вищих законодавчих органів не знята. Інша справа, що Путін лише позначив позицію, але не позначив планів. Він говорив і про Україну, і про замах на Лукашенка, і про Януковича з Мадуро, і про відносини з Заходом. Але все було телеграфно. Багато хто чекав, що він оголосить про плани, що стосуються України. Але, мабуть, всередині Ради безпеки борються кілька партій, які не хочуть ці плани озвучити прямо зараз.
Поки російські війська у такій дикій кількості стоять на кордоні з Україною, ситуація продовжує залишатися напруженою. Подивимося, що буде відбуватися в найближчі два дні. Тому що завтра, 22 квітня, до Москви приїжджає Лукашенко. Що вони будуть обговорювати і що заявлять за підсумками — загадка. Та й на засідання Ради федерації теж треба почекати. Якщо нічого не станеться, то Кремль точно вирішив взяти паузу до якихось виразних переговорів із Вашингтоном і в залежності від їхнього результату вже діяти далі.
А розповіді Путіна про те, як усе буде добре в Росії, — це чистий фейк. Він без обіцянок взагалі не обходиться. І ніколи їх не виконує. Ми це проходили вже не раз.
Ось знову доручив уряду збільшити зростання доходів росіян. У нас з 2000 року про це говорять. Але доходи знижуються. З 2014-го — катастрофічно, а в минулому році взагалі впали. За різними оцінками, від 40 до 50 мільйонів росіян реально живуть за межею бідності. А перед Путіним сиділи мільйонери, слухали свого пахана й аплодували. Які у них проблеми?
— Незважаючи на складну й напружену ситуацію на фронті та на те, що вздовж наших кордонів стоїть численна армада в стані повної бойової готовності, офіційний Київ постійно підкреслює, що ми будемо повертати Донбас і Крим виключно дипломатичним шляхом. Проте останнім часом люди з близького оточення Путіна й кремлівські пропагандисти стали голосно істерити, нагнітати обстановку й поширювати фейки про те, що ВСУ нібито ось-ось почнуть повномасштабний наступ на Донбасі. Заступник голови Адміністрації президента Путіна Дмитро Козак заявив, що Росія буде змушена встати на захист своїх громадян, які проживають у так званих «ДНР» і «ЛНР». У містах і селах цих «республік» ґрунтовно готуються до війни — вікна адмінбудівель обкладені мішками з піском, на стовпах з'явилися листівки з порадами, як вціліти під час обстрілу, батьки скидаються на доукомплектування шкільних аптечок кровоспинними джгутами, мазями від опіків і масками для штучного дихання. Щоб у Росії знайшлася причина йти в атаку, залишилося явити народу «распятых мальчиков в трусиках». У багатьох українців зараз подвійне відчуття. З одного боку, розуміння реально смертельної загрози, з іншого — що ми дивимось якийсь дешевий водевіль.
— Знаєте, у мене теж подвійне відчуття. Є й водевіль, і реальне нагнітання. Вся ця істерія виникла не на рівному місці. Швидше, треба вірити в поганий розклад. Адже ми бачили, як все відбувалося у 2014 році. Я, наприклад, виступаючи в лютому на одній радіостанції, говорив: «Не вірю, що Москва зважиться на такий жахливий акт агресії, як окупація величезної частини території сусідньої держави».
— Так ніхто не вірив.
— Ну ось. Тепер у нас є досвід. Мені здається, варто діяти, виходячи з того, що вторгнення точно буде. І не заспокоювати себе та не намагатися виправдати це блефом, до якого Москва вже не раз вдавалася, демонструючи різного роду загрози, які потім не реалізовувала. Але у випадку з Україною чомусь все завжди дуже серйозно.
Вважаю головною ознакою серйозності цих намірів передислокацію військ. Тобто цілком собі матеріальна дія, а не якась абстракція. І нічого не приховується, немає спроб організувати раптовий напад, як це було в Криму з «зеленими чоловічками».
— У будь-якому випадку ясно, що ініціатор ескалації на Донбасі — Москва, яка несе всю відповідальність за те, що відбувається. Чого хоче Путін, демонстративно брязкаючи зброєю?
— У мене аналогія з боксерським поєдинком. До бою той, хто сильніший, лається й скалить зуби, хоче спочатку залякати противника психологічно. З чого виходять у Кремлі? З їхньої точки зору ми Крим взяли безкровно й без проблем. Значить, вони думають, що й зараз буде те ж саме. Так що ця демонстрація потрібна не для того, щоб полякати й забратися звідти, а залякати до такої міри, щоб у разі початку військової операції не зустріти жодного опору.
Відкритим залишається запитання, чи хочуть вони повністю захопити Україну або ж їх цікавлять якісь частини території. На нього складно відповісти. Тут є варіанти. Цілком може бути, що вони лише роблять вигляд, що хочуть захопити всю Україну, але насправді планують (блеф саме в цьому) відірвати її шматки. Припустимо, перекрити вам вихід до Азовського моря, захопити Бердянськ, Маріуполь і Херсон, дістатися до дніпровського каналу, приєднати неокуповану частину Донецької та Луганської областей до так званих «республік». Тобто поставити більш реальні завдання. Однак сам факт, що Москва зосередила вздовж кордонів сили, щоб їх використовувати, мені здається більш логічним поясненням, ніж просто блеф. Пригнати таку кількість озброєння та особового складу, щоб просто продемонструвати силу… А домогтися чого?
Що має зробити Україна в результаті цієї демонстрації? Сама дати в Крим воду? Погодитися на включення ОРДЛО з особливим статусом до складу України й провести там вибори, тобто легітимізувати луганських і донецьких маріонеток в якості офіційної влади в цій частині України? Впустити їх до Верховної Ради? Чого вони хочуть? Ось я, чесно кажучи, не розумію, як не війною всього цього можна домогтися. У мене немає розумного пояснення.
Читайте також: Роман Безсмертний: «При збереженні нинішнього позиціонування сил і держав війна в Європі — це питання часу»
Навіщо тоді демонструвати військову силу, усвідомлюючи, що це не призведе до бажаного результату? Перед ким вони блефують? Тим більше що ціна цього блефу дуже висока. На те, щоб військові постояли біля кордону, витрачені мільярди бюджетних рублів.
— Це дорога акція.
— Звісно. Особовий склад потрібно доставити, одягати, взувати, годувати, мити, лікувати, озброювати, платити зарплату. Це гігантські витрати. Але суть навіть не в цьому. Вони ніколи на війну грошей не шкодували. Головне запитання: для чого взагалі все? Щоб розвернутися й піти?
Ось їм НАТО чітко сказало, що буде відсіч. Ясно, що й ВСУ теж дадуть по зубах. Тобто таким чином Кремль дає настільки сильну мотивацію для Києва, яку Москва, по-моєму, собі дозволити вже не може. А як зберігати цю напругу?
Абсолютно точно, що в такому форматі Москва з Києвом не домовляться. Чого вимагає Москва? Прямих переговорів Києва й Донецька та Луганська. А як на це може піти Київ? Ці «республіки» не суб'єкти переговорного процесу. Вони навіть по Мінських угодах не є стороною переговорів. Усі розуміють, що Москва не посередник, а учасник конфлікту. І як змусити Київ напряму домовлятися з Пушиліним? Хто це такий взагалі?
— Так ніхто, і звати ніяк.
— Вони хочуть легітимізувати цей анклав, своїх маріонеток і місцевих кримінальних елементів, тобто звести все до внутрішнього українського конфлікту — до громадянської війни з усіма наслідками, що випливають, у тому числі й юридичними.
Київ на таке не піде. Відповідно, у Москви будуть розв'язані руки, плюс є ресурс — до кордонів України підтягнули війська. Ще раз повторю, що поки не можу сказати, яка мета Кремля. Але не уявляю, як можна утримати Україну. Ось вони висунули до кордону 100−150 тисяч військ, можуть зайняти якісь території й спробувати рушити на Київ. Але сорок мільйонів українців не стануть їхніми союзниками, а Україна — одномоментно суб'єктом Російської Федерації. Як вирішити цю задачу? Ресурсів на таке в принципі немає. Росія не Китай. Тут 140 мільйонів, причому більша частина ні воювати, ні щось робити взагалі не хоче. Можна змусити армію воювати тільки батогом.
Тому можливо, що завдання ставляться локальні. Але не можу це підтвердити, у мене немає ніякого інсайду. Може, в останню хвилину буде оголошено, що «ми „звільняємо“ решту Луганської та Донецької областей, спробуємо захопити Маріуполь і весь той регіон, проведемо з Кримського перешийка військову операцію для забезпечення півострова дніпровською водою». Напевно, приблизно такі цілі у Кремля є. Яку він вибере, складно судити. Але південь й Азовське море, безумовно, мішень для Москви. Тут можливі будь-які варіанти.
— У Росії градус антиукраїнської риторики підвищується чи не з кожною годиною, а інтонації стають все більш роздратованими. Як реагує на це простий народ? Продовжує повторювати, що ми брати або що все-таки прийшов час указати українцям на їхнє місце?
— Парадокс, але з 2014 року їхні погляди та настрої сильно не змінилися. Росіяни вважають, що Росія є обґрунтованим претендентом на територію України. Але ці люди міркують так, оскільки не їм воювати та вмирати. Вони не пов'язують у свідомості, що, наприклад, кошти з накопичувальної частини їхньої пенсії пішли на будівництво Кримського моста, на допомогу цим «республікам» і новим громадянам Росії з Донецька та Луганська, тобто на потреби політичного характеру.
Це найбільша біда, що у свідомості людей не вибудовується логічний ланцюжок між їхніми проблемами та ось цим відчуттям себе важливим імперським суб'єктом. І минулі сім років цьому не допомогли. Так і не вдалося домогтися, щоб зрозуміли: ви живете гірше, тому що ведете агресивні війни й захоплюєте чужі території. І пропаганда, яка продовжує зараз інспірувати та посилювати ці настрої, як раз і спрямована перш за все на те, щоб, не дай Бог, не виник зв'язок між поганим життям і величчю Росії, яка досягається захопленням чужих територій. Пропаганда первинним робить самовідчуття саме титульних росіян, а їх і росіянами складно назвати, тому що національного там менше, ніж наднаціонального й імперського.
Читайте також: Павло Клімкін: «Путіну перед вересневими виборами до Держдуми потрібна маленька переможна війна. Він над цим думає»
Вони не розуміють, що їдуть в Україну стріляти в таких же російських або російськомовних (у ЗСУ 50−70 відсотків розмовляють російською мовою). Вони готові вбивати їх. За що? Щоб потім застромити триколор у чергову чорноземну територію, яку потім треба буде утримувати. Але платити не любить ніхто. Ось задайте росіянам послідовні запитання: «Ви хочете приєднати ці території?» — «Так, звичайно». — «А готові утримувати їх, відриваючи гроші від себе?» — «Ні-ні-ні». Так і залишаються ці взаємні суперечності. Свідомість росіян амбівалентна. Тому я, чесно кажучи, не покладався б на їхні настрої. У Кремля є істотний резерв цих настроїв для використання на догоду своїм імперським планам.
Тобто люди як міркують? Погано, що ми ніяк не можемо зажити добре, але все-таки Путін, незважаючи на невирішені внутрішні проблеми, особливо соціальні, на міжнародній арені все робить правильно. Соціологічні опитування підтверджують саме цю дуже дивну й взаємовиключну конструкцію в головах людей. Тому я не розраховував би на населення, яке раптом отямиться й скаже: «Що ви робите?»
— Ватажок так званої «ДНР» Пушилін в ефірі каналу «Соловйов Live» нещодавно заявив, що в останні дні різко зросла кількість добровольців, охочих поїхати на Донбас: «Дуже багато звернень від хлопців, навіть від депутатів Державної думи». Росіяни розуміють, що можуть повернутися додому в трунах?
— Думка про те, що війна — це смерть, причому цілком конкретна (це може бути твій родич, сусід, співробітник або просто житель твого міста), на жаль, не чіпляє людей, якщо їх особисто це не торкнулося. Але скількох особисто торкнулося? Рахунок іде на сотні, може, на тисячі. А в масштабі всієї країни особливо не переживають, що хтось гине незрозуміло за що. Інакше набагато більш очевидним було б неприйняття війни. А ми його не бачимо.
Навіть ті, хто втратив годувальника на Донбасі, пишаються, що той загинув. Інші звернули б свій гнів на адресу власного уряду — за що й чому він наклав головою. Але ні.
Ось загинув на Донбасі Костянтин Русаков з Барнаула. Я в 1990-х був з ним знайомий. Він свого часу працював у Народно-трудовому союзі, потім був близький до виборної кампанії генерала Лебедя, обирався депутатом законодавчих зборів Алтайського краю. Потім спився й опустився. Поїхав на Донбас і на перший або на другий день його вбили прямо в окопі. Якого біса він туди поперся? Чого там шукав? Бог знає. І ось я читаю в соцмережах, що ним пишаються, що на якусь стелу наліпили його портрет. Так він був би п`яницею, а тепер у Барнаулі серед якихось епігонів вважається героєм. І таких прикладів чимало.
Ми зараз весь час обговорюємо ймовірність війни. А що, власне, пропонує Росія Україні? Ось цю клептократічную авторитарну модель, та ще й з новими тоталітарними елементами? Подивіться, що відбувається в Криму й на Донбасі. Такого в Україні точно ніхто не хоче. Ні українці, ні етнічні росіяни, ні кримські татари. Кому ви хочете влаштувати таке життя? У чому його привабливість? Що в цьому «русском мире» є такого, що люди добровільно ним зачарувалися би?
Згадайте, у радянські часи існували спільноти держав із так званою соціалістичної ідеологією — Варшавський договір, Рада економічної взаємодопомоги та маса інших організацій. Але східноєвропейські країни (Чехословаччину, Польщу, НДР, Угорщину) утримували в соцтаборі силою. І цей підхід перейшов у пострадянський період. Росія може утримувати в орбіті свого впливу тільки шляхом війни й насильства. А поруч Європейський союз. З нього можна вийти, як це зробила Великобританія, і ніхто не гримав зброєю та не змушував залишитися.
Читайте також: Леонід Кравчук: «У Росії кишка коротка змагатися з демократичним світом»
У нас багато говорять про «русский мир»: «Слов'яни мають об'єднатися». Але, вибачте, більша частина слов'янських народів у тій же Європі прекрасно й абсолютно самодостатньо відчувають себе в НАТО та ЄС. Поляки, словенці, словаки, чехи, болгари — все якось благополучно існують. Звідки взялося уявлення, що вони страждають під гнітом НАТО та ЄС?
— І ми хочемо в Альянс і Євросоюз. Усвідомлено та твердо.
— Це зрозуміло. Ви намагаєтеся врятуватися від цього монстра й війни з ним. Країни Прибалтики врятувалися в НАТО та ЄС від окупації. Тієї, яка прийшла в Грузію, Молдову й Україну.
— Як реагують у Росії на санкції США? Народ готовий терпіти й надалі посилення тиску?
— Тут переконані, що в санкціях винен ворожий Захід, але це зовсім не наслідки агресивних і провокаційних дій, вжитих Росією щодо інших народів. Навіть є теорія, що це начебто довгостроковий план Даллеса або щось на кшталт цього.
Пропаганда справляється з цим поясненням. Тому що люди не розуміють до кінця, як працюють і чому запроваджені санкції. Навіть не найдурніші дотримуються саме цієї пропагандистської формули. Наприклад, відома актриса Тетяна Васильєва в своєму інстаграмі виступила проти Навального (вона порівняла його з Іудою через його заклик до ЄС ввести санкції проти Росії. — Авт.). Вибухнув гучний скандал. Вона заявила, що Навальний мерзотник і провокатор, вигадав свою отруєння, а тепер через нього ввели санкції. Загалом у тому, що народу важко, винен клятий Захід.
Здавалося б, освічена людина, має солідній вік. І раптом видає подібне. У таких ситуаціях найчастіше проглядається особиста зацікавленість. Потрібно зробити уклін у бік влади, щоб отримати роль, якийсь бюджетик, щоб тебе кудись взяли. «Ось я публічно продекламував свою прихильність до Путіна, не здумайте мене віднести до дисидентів». Найчастіше це абсолютно щира омана або щире висловлювання саме того, чого хоче від них пропаганда: будьте ось такими олов'яними, демонструйте свою лояльність, у тому числі звинувачуючи в санкціях не тих, хто став їхньою причиною. Не Кремль. Умовно кажучи, не забрали б Крим — не було б санкцій. Вам завжди дається можливість на виправлення. Але ви її не використовуєте, а тільки погіршуєте цю ситуацію. Раз за разом.
Такі персонажі, як Васильєва, це ж не просто обивателі, які ввечері випивають, а вранці йдуть на роботу. Це медійні обличчя, фронтмени, нібито культурна еліта. Але якщо вони мають таку свідомість, то що вже казати про пересічних громадян?
Повторюю: російська пропаганда нестримна, нахабна та брехлива. Вона на 50−60 відсотків своїх цілей точно домагається. І цього достатньо. У підсумку в суспільстві створюється потрібна атмосфера — такий собі коктейль зі страху та ненависті. У нас дуже багато ненависті, яка провокується саме владою. Кремль розуміє, що простіше управляти ненавистю, ніж добродушністю та закликами припинити якісь війни, агресивні дії, впоратися з диктатурою. Ненависть треба правильно направити.
— А кого росіяни ненавидять?
— Захід — Америку та усіх її союзників. Захід — це головний ворог. Китай не головний. Хоча саме Китай реально загрожує тому, що титульна російська культура може зникнути в найближчі сто років, умовно кажучи. Географічно, експансивно та геополітично півторамільярдний Китай претендує на Сибір і Далекий Схід. Не тому, що хоче просто так, без будь-якого мотиву, все там знищити. Просто надлишковому населенню треба десь жити. А це дуже сприятливі території — поблизу моря та великих річок, з корисними копалинами, нехай навіть без інфраструктури.
Однак дивіться: взагалі немає антикитайських настроїв. Тому що їх влада не артикулює. Вона завжди головне джерело цих настроїв. Люди самі ні до чого не додумаються.
— Ставлення росіян до Путіна змінюється?
— Так. Двадцять років при владі все-таки забагато. Але більшість не пов'язує правління Путіна з соціальною невлаштованістю, всевладдям чиновництва та іншими проявами. Дивно, але вони не розуміють, що одне випливає з іншого. Ось проведіть опитування, схвалюють вони пенсійну реформу 2018 року. Абсолютно переважна більшість (відсотків 90 або більше) скаже: «Ні, не схвалюємо». А потім запитайте: «Чи винен у цьому Путін?» Відсотків 70 дадуть відповідь: «Ні, це не він. Це уряд». Так само буде, якщо ви поставите запитання про підтримку Путіна. Баланс буде на його користь.
Як у людях уживається це нерозуміння зв'язків, велика загадка. Вона має риторичні відповіді. Проте незрозуміло, як із цим можна жити. Ну добре. Вас завтра взагалі позбавлять пенсії. Скажуть, що ви повинні працювати до гробу. І що тоді?
Чи змінюється ця ситуація? Безумовно, змінюється. Важкі соціальні умови впливають на ставлення до влади. Але це відбувається зовсім не так, як мало б. Люди ще вчора повинні були усвідомити, що нинішня влада для них згубна в усіх відношеннях. І в зовнішній політиці, і у внутрішній — всюди. Проте вони цього не усвідомлюють.
— В одному зі своїх роликів на YouTube ви запитали: що буде, якщо Путін програє війну з Україною? Дійсно, що буде?
— Дивлячись що вважати програшем. Якщо втрати будуть дуже значними (наприклад, загинуть десять тисяч військовослужбовців) та не буде досягнутий заявлений результат (доступ до води з дніпровського каналу, зачистка акваторії Азовського моря, захоплення Маріуполя, Бердянська, Херсона, частині Донецької та Луганської областей, які контролюються Україною, і приєднання їх до ОРДЛО), точно буде поразка.
При цьому ураження — це не означає, що ВСУ перейшли кордон і погнали війська до Москви. Не думаю, що до цього дійде. Хоча, якщо почнеться повноцінна війна, ніхто не вбереже частини, дислоковані біля кордону на російській території, від бомбардувань, ракетних обстрілів та артилерійських ударів по них. Тут переконані, що Україна не наважиться обстрілювати російську територію. Ось ми можемо обстрілювати ВСУ та взагалі робити, що хочемо, а вони — ні. Однак якщо таке станеться, то люди зрозуміють, що війна не десь там, в Україні, а поруч із їхніми будинками. І якщо не буде досягнутий результат, але при цьому з'явиться величезна кількість трупів, це може справити на суспільство найтяжче враження. Як же так? Ми стільки страждали, стільки терпіли. Нас обклали усіма цими податками. Але обіцяли, що, як би не було важко, нам гарантовані перемоги у зовнішньополітичних війнах, тому що ми люди особливі. І раптом все це даремно, ми не в змозі навіть Україну перемогти. Ось це може вважатися поразкою й призвести не стільки до обурення народу, скільки до обурення еліт.
Еліти ж теж різні. І вони можуть використовувати ситуацію, щоб пересунути фігури на дошці. Кожна у свій бік. Тому що вони вважають єдиним арбітром Путіна, а один одного ненавидять. Так що із задоволенням почнуть звинувачувати опонентів у поразці.
Наскільки готові частини ЗСУ дати відсіч російській агресії, не знаю. Думаю, що набагато краще, ніж у 2014 році. І якщо буде суттєва підтримка євроатлантичних союзників (США, Великої Британії тощо), якщо будуть передані дуже серйозні види озброєнь (ракетна техніка, безпілотники і т. д.), то все можливо.
— При пересуванні фігур вціліє король?
— Не обов'язково. Велике запитання, чи захоче хтось виявитися крайнім. Що, Шойгу виявить бажання відповідати за те, що операція провалена? Не він же приймає рішення про вторгнення. Буде як у дитячій грі, коли всі бігають навколо стільців, але їх на один менше, ніж учасників.
А потім давайте так. Захід теж не сидить склавши руки. Якщо почнеться вторгнення, хтось буде міркувати, потрібні додаткові санкції чи ні. Те ж відключення від SWIFT, те ж ембарго введуть дуже швидко.
Звичайно, навряд чи війська НАТО залучать безпосередньо до бойових дій. Це вже занадто, тому що ядерна зброя — це інструмент шантажу з боку Москви. Але я хочу сказати, що Захід має таку кількість впливів на Москву, ви навіть не уявляєте. Просто неймовірну. Не будемо забувати, що вся ця так звана еліта зберігає свої багатства в Америці та в Європі. Вони не тримають їх у Китаї або Сирії. Всі гроші, палаци, авуари (вклади приватних осіб і організацій в банках іноземних держав. — Авт.), усі бізнеси — там, на цивілізованому Заході. Якщо це все відняти в один день, то цього короля зроблять пішаком. І на нього чекають дуже неприємні речі. Не буду уточнювати які.
Читайте також: Загроза є, але для вторгнення росіянам ще потрібно тижнів три-чотири, щоб розгорнути систему логістики, — генерал Кривонос
Фото в заголовку зі сторінки Марка Фейгіна у фейсбуці