Резолюцію Ради Безпеки ООН про застосування санкцій завжди слід тлумачити як таку, що надає судам держави-відповідача повноваження проводити достатньо ретельне вивчення з метою уникнення будь-якого свавілля. Про такий прецедент з практики Європейського суду з прав людини розповів президент Спілки адвокатів України, доктор юридичних наук, доцент, заслужений юрист України Олександр Дроздов у своїй авторській статті для видання «Закон і бізнес».
Як приклад автор наводить справу «Nada v. Switzerland», яка розглядалася ЄСПЛ. Вона стосувалася встановленої для особи заборони пересування по території Швейцарії, що оточувала невеликий італійський анклав, в якому особа проживала. Ця заборона була введена органами влади Швейцарії на виконання ряду резолюцій РБ ООН.
«Суд зазначив, що резолюція містила чіткі та однозначні формулювання, якими на Швейцарію покладалися зобов'язання вжити заходів, які можуть порушити права людини. ЄСПЛ дійшов висновку, що мало місце спростування тієї презумпції, що резолюція РБ ООН не може тлумачитися як така, що покладає на держави-члени зобов'язання, яке суперечать основним принципам у сфері захисту прав людини», — прокоментував Дроздов.
Як зазначив юрист, в таких обставинах держава не могла прикриватися обов'язковим характером резолюцій: «Вона повинна була переконати ЄСПЛ в тому, що прийняла або принаймні спробувала вжити «всі можливі заходи для адаптації режиму санкцій під індивідуальну ситуацію заявника».
Аналогічного висновку ЄСПЛ прийшов в рішенні по справі «Al-Dulimi and Montana Management Inc. v. Switzerland».
«Заявник був громадянином Іраку, який відповідав за фінанси секретних служб Іраку Саддама Хусейна та за компанію, яка належала останньому. Після того, як заявники були внесені до списку санкцій, що додається до резолюції РБ ООН № 1483 (2003) щодо Іраку, їхні активи у Швейцарії були заморожені й щодо них була ініційована процедура конфіскації», — повідомив юрист.
Федеральний суд Швейцарії лише перевірив, чи були імена заявників вказані в списках, складених санкційним комітетом, і чи дійсно відповідні активи їм належали, а ЄСПЛ підкреслив, що «заявникам слід надавати принаймні реальну можливість надати суду докази, щоб довести, що їх включення в списку санкцій було довільним». Оскільки такої можливості не було надано, ЄСПЛ констатував, що «суть права заявників на доступ до суду була порушена всупереч § 1 ст. 6 ЄКПЛ, яка надає право на справедливий розгляд безстороннім судом».
Отже, як зазначає автор статті, «особам, які зазнали втручанням внаслідок реалізації санкцій, має бути гарантовано право на оскарження в суді рішень і дій органів влади та їх посадових осіб. І саме в рамках належних судових процедур повинно бути перевірено, крім іншого, чи дійсно існували такі інтереси національної безпеки, що виправдовують таке втручання».