28 січня 1992 року вихованці Коропецької школи-інтернату, що на Тернопільщині, були у радісному передчутті. Вперше в житті вони летіли літаком! У загадкову Америку! Дев'ятирічна Аня та восьмирічна Іра Д’якова теж зібрали свої рюкзачки. Але напередодні Іра сильно застудилася, у неї піднялася температура. І до Америки її не взяли.
Коли автобуси вже мали від’їжджати від інтернату, з ізолятора в одному халатику та капцях вискочила Іра та кинулася бігти за автобусом, що рушив.
— Вона так жалібно кричала: «Аню, не кидай мене! Будь ласка!», що всі в автобусі почали плакати. Сестричка ніби відчувала, що назад, до інтернату, я вже не повернуся ніколи… — каже Анна Кнауц (Д'якова).
— Тоді разом з Анею Д'яковою до Америки, на запрошення однієї з церков, вивезли й мене, — згадує голова тернопільського благодійного фонду «Майбутнє сиріт» Андрій Назаренко. — Нас було 124 дитини у віці від 5 до 12 років. Жили в сім'ях парафіян штатів Вісконсин та Іллінойс. Термін оздоровлення — три місяці — вже добігав кінця. Як раптом серед дітей промайнула чутка: «Нас хочуть усиновити!» Серед родин, що приймали, було багато українських емігрантів. Не дивно, що вони теж потягнулися до дітей з історичної батьківщини…
У дев'яності роки Україна тільки напрацьовувала свою законодавчу базу, зокрема, й у сфері усиновлення. Після розвалу Союзу та відкриття кордонів до нашої країни за маленькими дітьми кинулися натовпи іноземців. Всиновлювали за застарілою радянською законодавчою базою: отримували дозвіл райдержадміністрації за погодженням з обласною владою. І все.
— Але навіть за цією найпростішою схемою американці не поспішали нас всиновлювати, а просто… залишали жити в своїх сім'ях, — продовжує мій співрозмовник. — Хоча після закінчення терміну оздоровлення ми вже перейшли до розряду «незаконно утримуваних осіб». Нас ніхто не шукав. Ні співробітники інтернату, ні посадові особи міста та області. Ну, не повернулися, і добре… Поки у бабусь та дідусів, які здали своїх сиріт до інтернату, не проявилися родинні почуття. Отямившись, вони почали кричати, що дітей «вкрали, пустили на органи, віддали у рабство або відправили до борделю». Версії були одна страшніша за іншу. Розгорівся скандал.
— На Тернопільщину прибули представники Міністерства освіти, МВС та Кабінету міністрів України, — розповідав Микола Савченко, який в ті роки працював провідним інспектором шкіл-інтернатів та дитячих садків при Міносвіти України та перебував у складі комісії, яка розслідувала цю НП. — Питання винесли на засідання Верховної Ради. Адже діти були вивезені без відома Міністерства освіти! Дозвіл на вивезення в обхід центральних органів дало обласне управління освіти, яке в документах себе називало… «Міністерством освіти Тернопільської області». Вочевидь, чиновники на місцях вирішили, що з таким самопроголошеним статусом відправляти сиріт до Америки буде легше.
Міносвіти направило листи послу США в Україні та послу України в США, щоб вони посприяли поверненню дітей на батьківщину та проведенню в Україні процесу всиновлення, після чого діти вже законно могли виїхати в американські сім'ї.
Тишком-нишком якась українка, що проживала у Чикаго, пообіцяла американським сім'ям за 6 тисяч доларів «повирішувати» в Україні всі справи з усиновленнями. Це виявилося аферою. Гроші вона не повернула. Американці стали діяти законним шляхом: прилітали до України та оформляли всиновлення на місці. Було усиновлено 53 дитини. 71 повернулася на батьківщину протягом чотирьох років. Їх всиновлювати або не захотіли, або вирішили зробити це пізніше.
Американська сім'я Андрія Назаренка хлопчика усиновити не встигла. Йому вже виповнилося 16 років. А в цьому віці за законами США (враховуються законодавства обох країн) вже не всиновлюють. Андрій повернувся до інтернату. Закінчив інститут. Часто гостював у своєї знайомої сім'ї в Америці, яка згодом допомогла хлопцю відкрити в Україні благодійний фонд, що підтримує випускників інтернатів.
Одного разу в Америці Назаренко зустрівся зі своєю подругою по інтернату Анею Кнауц (Д'яковою), яку удочерили раніше. «Будь ласка, допоможи мені знайти мою сестру!» — попросила вона.
— Кілька років поспіль я вибігала на подвір’я інтернату і дивилася у небо, чи не летить назад моя Аня, — згадує молодша сестра Анни, Ірина Д'якова. — Потім перестала. Ще в інтернаті мене провідували Данилківи Василь Йосипович і Стефанія Іванівна з села Біла на Тернопільщині. Ставилися до мене як до дочки. Я закінчила кулінарне училище. Народила двох синів, але живу одна. Батьки померли: тата Василя Йосиповича вбила блискавка. Мама тяжко хворіла та померла, заповівши мені хату. Я залишилася жити в селі. Підробляла прибиральницею в офісі. Часто думала: була б у мене сестра, ми б і обійнялися, і поплакали б разом, і посміялися б. Мені так не вистачало рідної душі поруч!
Не чекала ніяких подарунків від долі, та раптом мій знайомий запросив мене з дітьми до кафе. Дивлюся: в кінці залу сидить якась жінка. Думаю: «Як же вона схожа на мене! Колір волосся, мої очі, погляд…» Тільки крупніша. І тут вона підіймається і починає плакати. У мене підкосилися ноги. Переді мною стояла моя рідна сестра! Я не бачила її двадцять п'ять років!
Ми стали розпитувати одна одну про все. Аня працює в місті Кеноша на півночі США фізіотерапевтом. Живе разом з прийомними батьками, збирає гроші на власне житло. Ми дізналися, що багато в чому схожі. Обидві любимо спортивний стиль і синій колір в одязі, обидві ненавидимо рибу і курку, в обох однакові проблеми зі спиною!
Щоправда, сестра вимагала: «Говори англійською!» «Це ти згадуй рідну мову! Як ти моглаїї забути?» — наполягала я. «А пам'ятаєш, — говорила Аня, — коли до їдальні привозили на возі хліб, ми з дітьми крали по буханцю, і я завжди ділилася з тобою?..» Я з'ясувала, що Аня не поспішає заміж. «Та й гарного чоловіка ще не знайшла», — пояснювала вона. «Так давай тобі тут нареченого знайду. Он у Тернополі їх скільки!»
Коли Аня їхала, я вирішила в літак дати їй два лотки домашніх яєць. Кажу їй: «Це справжні. Такі в Америці не купиш!» Вона ну сміятися… А я й кажу далі: «Навіщо тобі ця Америка? І тут добре. Залишайся…»
— Сьогодні Аня та Іра активно спілкуються, — розповідає Андрій Назаренко. — Анна займається благодійністю і допомагає з Америки нашому фонду. Цього літа ми плануємо зустріч усіх колишніх вихованців інтернату в Українському культурному центрі в Чикаго. І тих, хто зможе прилетіти з України, і тих, хто живе в Сполучених Штатах. Практично всі сироти нашого інтернату, які залишилися у Штатах, досягли великих успіхів. Ну, а історія про те, як українські чиновники забули в Америці цілий літак з тернопільськими сиротами та ніхто в країні цього не помітив, стала однією з найбільш зухвалих операцій з українськими сиротами.
— Так це було викрадення століття з метою нажитися на доставці сиріт американським сім'ям? Чи халатність?
— Припускали і те, і інше. Українська сторона порушила кримінальну справу. Полетіли голови. Обласні чиновники, в тому числі керівник тернопільського обласного відділу освіти, замішані в цій справі, були звільнені.
Спочатку слідство вбачало в діях посадових осіб «корисливу складову». У підсумку «накопало» лише медичне обладнання та іншу гуманітарку, що прийшли до Тернопільської області від американських благодійників вже після вивезення дітей. До кримінальної відповідальності нікого не притягли. Напевно, ще й тому, що 53 дітям, що залишилися в США, у нових родинах жилося добре. І незаконні дії чиновників в такій ситуації мимоволі втрачали своє зловісне забарвлення та перетворювалися на благо для вивезених дітей…
Довідка «ФАКТІВ»
Гучний інцидент з тернопільськими сиротами укупі з безліччю кримінальних справ 90-х, де розглядалися зловживання посадових осіб органів влади та дитячих установ, став поштовхом до наведення порядку в міждержавному усиновленні в Україні.
З ініціативи Верховної Ради в 1994 році на два роки було накладено тимчасовий мораторій на усиновлення українських дітей іноземцями. За цей час готувалася законодавча база. А в 1996 році відкрився Центр з усиновлення при Міністерстві освіти та науки України. Іноземці перестали всиновлювати дітей за неймовірно простою схемою: лише з дозволу міста та області. Усиновлення — і міждержавне, і вітчизняне — стало відбуватися тільки через суд.
На фото у заголовку: Січень 1992 року. Вихованці Коропецької школи-інтернату перед відправкою до США