Останні дні увага всього світу зосереджена на Близькому Сході. Там ситуація завжди була напруженою, а зараз вона у будь-яку мить може погіршитися і привести до численних жертв.
Розвиток подій був таким. Загострення конфлікту між Ізраїлем і сектором Гази почалося, як це часто буває, із заворушень в Єрусалимі. Під час священного для мусульман місяця Рамадан почастішали зіткнення між палестинцями та ізраїльською поліцією у Східному Єрусалимі. На початку травня загроза виселення декількох палестинських сімей з того району викликала гнів місцевих арабів. 10 травня, у День Єрусалима, під час бійок у мечеті Аль-Акса постраждали сотні людей.
Того ж дня ізраїльській владі висунули ультиматум — відвести силовиків зі Храмової гори до 18:00. Вона його не виконала. О 18:02 почався масовий обстріл із сектора Газ по центру та півдню Ізраїлю. За кілька днів по країні було випущено понад 3100 ракет. Відповідальність за це взяло на себе військове крило ХАМАСу.
ХАМАС — це палестинський ісламський рух і політична партія, утворені після початку Першої палестинської інтифади (повстання палестинських арабів у період з 1987 до 1991 року, мета якого — боротьба проти ізраїльської окупації територій, завойованих під час Шестиденної війни 1967 року). Цей рух із 2007 року утримує владу в секторі Гази й не визнає права Ізраїлю на існування. Мета ХАМАСу в короткостроковій перспективі — добитися відходу Ізраїлю з окупованих у 1967 році палестинських територій, у довгостроковій — створення ісламської держави на території колишньої підмандатної Палестини (її створили на території історичної Палестини за результатами Першої світової війни; вона знаходилася в 1922—1948 роках під управлінням Великобританії в рамках мандата Ліги Націй; крім території сучасного Ізраїлю, Мандат поширювався на території сучасних Йорданії, Західного берега річки Йордан і сектора Гази) зі столицею у Східному Єрусалимі…
Через 42 хвилини після першого обстрілу (миттєва реакція) армія Ізраїлю завдала першого удару у відповідь. А 12 травня авіація вразила кілька сотень цілей у секторі Гази. У ніч на 15 травня Ізраїль почав застосовувати танки та авіацію для ударів по позиціях палестинських радикалів, але у сектор Гази військові не увійшли. За даними палестинської сторони, які наводить Reuters, у секторі Гази вбиті 149 осіб, 900 отримали поранення. З ізраїльського боку загинули десятеро, включаючи одного військовослужбовця.
До речі, ізраїльська система повітряної оборони «Залізний купол» перехопила до 90 відсотків ракет. І взагалі Ізраїль демонструє приклад феноменальної організації системи оборони. Але військові дії це ще далеко не все. Річ у тому, що в Ізраїлі стався безпрецедентний спалах міжетнічного насильства. Тому ситуація дуже тривожна.
Про те, що відбувається зараз в Ізраїлі, та про причини, які призвели до цього протистояння, «ФАКТИ» поговорили з виконавчим директором Центру близькосхідних досліджень Ігорем Семиволосом.
— Ігорю Миколайовичу, нинішній конфлікт між Ізраїлем і сектором Гази став наймасштабнішим за останні роки. Чи був він очікуваним і передбачуваним?
— В принципі ніколи ситуація не розвивається лінійно — завжди є різні шляхи. На івриті є такий вираз «мапат драхім», який дослівно перекладається як «карта доріг» (ми частіше говоримо «дорожня карта»). Ось і тут існує багато доріг. В залежності від того, на яку звернеш, так події й будуть розвиватися.
Чи був приречений Ізраїль на цей конфлікт? Ні, не був. Але існують певні передумови, які могли спрацювати або не спрацювати. Тому що є політичне тло, на якому все це відбувається. Це політика правління правого уряду Біньяміна Нетаньягу. Його риторика — це риторика підтримки єврейських поселень і протистояння з палестинцями, це неготовність іти на будь-які переговори з ними, жорсткі червоні лінії й тому подібне.
Практично з моменту його правління ніякого переговорного процесу з палестинцями не відбувається. Нетаньягу насолоджувався тривалий час підтримкою Трампа і міг використовувати неформальні й формальні джерела для доведення або продавлення своєї інформації у Білий дім. Ми знаємо, скажімо, про мирний план Трампа щодо урегулювання ситуації на Близькому Сході, про визнання Трампом анексії Голанських висот Єрусалимом, про його ініціативу щодо перенесення американського посольства з Тель-Авіву до Єрусалиму. Усі ці речі, власне, і поставили під сумнів взагалі американське посередництво у цьому конфлікті.
— Протистояння на Близькому Сході триває вже кілька десятиліть, але цього разу є одна принципова відмінність — погроми, які влаштовують ізраїльські араби всередині ізраїльських територій. Чим вони так обурені? Хто такі взагалі ізраїльські араби?
— Це такі самі палестинці, які лишилися з тих або інших причин на території Ізраїлю. Річ у тому, що свого часу розділ Палестини був таким: 56 відсотків території мало відійти євреям, а 44 відсотки — палестинцям. Значна кількість населених пунктів, які були суто арабські та мали відійти Палестинській державі, опинилася під контролем Ізраїлю в результаті війни 1948 року. Ізраїльтяни позбавили палестинців власності значної частини території, використовуючи різні методи. Вони їх залякували, щоби ті тікали, тобто перетворювали їх на біженців, або просто створювали нестерпні умови існування. Але частина палестинців все ж таки лишилася. Ось вони, власне, і є потомки тих палестинців, які жили на цій землі до 1948 року.
Читайте також: Підпалені синагоги та авто, розбиті вітрини: мер міста під Тель-Авівом заявив про громадянську війну
— Деякі відомі експерти вважають, що зараз в Ізраїлі почалася громадянська війна. «Ми всі загрузли в обережних формулюваннях, пора чітко та ясно сказати — в Ізраїлі вперше в його новітній історії йде громадянська війна. Вперше з 1930-х років ми спостерігаємо єврейські погроми, до того ж на єврейській землі. Я здригаюся від одного цього словосполучення — „єврейський погром“. І це страшніше, ніж чергові розборки з ХАМАС», — говорить історик Хілель Ефрані. Ви згодні з такою точкою зору?
— Це жорсткий міжрелігійний і міжетнічний конфлікт, викликаний політикою Нетаньягу. Почнемо із закону про національну державу, прийнятому у 2018 році, який закріплює статус Ізраїлю як країни єврейського народу. Це відповідно створило проблеми для арабів. Навіть не в юридичному, а в регулятивному плані.
Не забуваємо й про те, що фінансування арабських містечок не йде в порівняння з фінансуванням містечок єврейських. Тобто дискримінаційні заходи є також частиною повсякденної ізраїльської політики щодо арабів. Ясна річ, що вони незадоволені. Особливо цим законом, бо він порушує традиції, які уклалися ще із часів Мандату, де існував певний паритет. Ініціатором цього закону був Нетаньягу. Хоча насправді він пробував його проштовхнути на початку 2010-х років, але тоді сказав, що час ще не прийшов. А при Трампі вони відчули, що це можна зробити. І зробили.
Так що в цьому сенсі — так, без сумніву це внутрішній конфлікт. Особливо перша доба, коли значна кількість арабів вийшла на вулиці, протестуючи переважно проти дій в Єрусалимі й не тільки. Але якщо говорити про подібні акції насильства і взагалі про міжгрупове, міжрелігійне, міжгромадське насильство, то воно було і на початку 2000-х, і раніше, під час першої інтифади.
Ще не треба забувати, що тривалий час, особливо у ХХ сторіччі, арабські громади в Ізраїлі перебували під постійною комендантською годиною. Тобто були ще формально ущемлені у правах після війни. Ну, а до 1948 року на території підмандатної Палестини було кілька арабських повстань, була ізраїльська терористична діяльність, було врешті-решт арабо-єврейське протистояння в останні дні Мандату. Хоча перша арабо-ізраїльська війна почалася у 1948 році (яка в ізраїльській термінології звучить як війна за незалежність — «Мільхемет Ацмаут», а арабською «Накба» — катастрофа), але бойові дії великою мірою почалися на рік раніше. Відома історія — різанина арабів у селі Дейр Ясін. 9 квітня 1948 року ізраїльський загін зайшов у арабське село і вбив там усіх мешканців, а потім у цих місцях з’явилися листівки, де арабів попереджали, що «з вами буде те ж саме», тобто їм треба тікати. Араби своєю чергою нападали на єврейські поселення. Багато було різних подій. На жаль, не дуже приємних з обох боків. Отже це довго йде.
— Знайома киянка, яка вже довго мешкає в Ізраїлі, розповіла: «У нас люди дуже бояться, що сучасний етап взаємної ворожнечі закінчиться великою кров’ю, оскільки араби в Ізраїлі об'єднуються із зовнішнім ворогом і діють проти держави, використовуючи варварське насильство. Нас чекають дуже погані дні».
— Не виключаю цього. Причому це може статися зусиллями ізраїльських політиків. Оскільки особливо на початковому етапі Нетаньягу доклав рук до ескалації навколо Аль-Акси та Східного Єрусалиму. Очевидно, що з намірами використати цю ситуацію, щоб переобратися прем’єр-міністром. Зусилля політиків призвели до того, що громадський мир у цих змішаних громадах тепер порушений надовго. Більш того, насильство посилює сегрегацію, воно відокремлює громаду від громади. Як наслідок громади стають більш замкнутими й орієнтуються в першу чергу на самозахист. А це означає, що буде ще більше дезінтеграції та насильства.
— ЗМІ констатують, що єдина галузь, у якій араби та євреї активно перетинаються, це охорона здоров'я, і що пандемія коронавірусу стала рідкісним приводом для зближення. Арабські та єврейські медики створювали спільні бригади з метою підкреслити, що цей важкий період не час для ворожнечі. В Ізраїлі 2020-й жартома назвали роком «коронного перемир'я». Експерти кажуть, що, може, якби країна не впоралася з коронавірусом, не було б такого спалаху насильства. Чи це не пов’язані речі?
— Це не пов’язані напряму речі. Але опосередковано — так. Особливо, коли мова йде про палестинців. Тому що закриті кордони й обмеження, які були запроваджені, залишили без роботи дуже багатьох людей, зокрема молодих. Очевидно, що ці люди розлючені, бо не мають засобів для існування. Вони незадоволені політикою і тими обмеженнями, які робились.
— Відомий блогер і письменник Ян Валетов висловив думку, що в Газі зараз відбувається не локальний конфлікт і не війна між арабами та євреями, а війна цивілізацій — між середньовіччям і майбутнім.
— Це нісенітниця. Тому що насправді в самому Ізраїлі можна знайти цілу купу єврейських спільнот, які теж майже середньовічні та практично мало чим відрізняються від радикальних мусульманських. Я сказав би, що взагалі ця теза про конфлікт цивілізацій страшенно маніпулятивна і виводить нас нанівець. Насправді існують конкретні інтереси, конкретні причини й конкретні дії.
— У Росії ХАМАС не вважають терористичною організацією, він — «регіональний партнер». Москва якось може впливати на це загострення?
— Розумієте, тут цікаво. Ви ж знаєте, що Нетаньягу доволі довго загравав з Путіним. Він їздив до Москви, носив на парадах фото дідуся на палиці, взагалі поводив себе як слухняний хлопчик, який заглядав у рот Путіну в розрахунку на те, що той вплине чи то на Іран, чи якимось чином забезпечить Ізраїлю якісь стратегічні переваги. Але ніхто нікому нічого не забезпечив. Думаю, що марно Нетаньягу носив діда на палиці.
Якщо говорити про нинішній етап конфлікту, росіяни тут особливо ніяк не засвітилися, якщо, звісно, не брати до уваги зразки російської зброї, яка використовується бойовиками ХАМАСу. Але російська зброя може потрапити до сектора Гази контрабандою або з Сирії, або з інших якихось регіонів, де її навалом.
Але в цій ситуації, звісно, Кремль спробує розіграти свою карту. Росіяни зараз проводять активні консультації. Вони хочуть знову показати арабському світу, і не тільки йому, що вони захисники палестинців. І тут можуть зіграти свою партію інші гравці, бо, коли конфлікт виникає, то виникають можливості й для них. І такі віртуози гри на конфліктах, як, скажімо, Путін та Ердоган, якраз можуть доволі непогано зіграти.
У такому сенсі це для нас не дуже добре. Тому що все одно так чи інакше Путін прагне вийти на прямі переговори з Байденом. Путін хоче, умовно кажучи, комплексного рішення. Воно може містити в собі багато моментів. І можливо, що росіяни спробують засунути в це комплексне рішення й українське питання.
Іншими словами, чим більше отаких проблемних питань, в яких зав’язані американці та росіян, і де власні внутрішні сили не спроможні адекватно розрулити ситуацію, там для нас зростає ризик.
— Чим ми ризикуємо в такому випадку?
— Думаю, нам треба робити заяви, які роблять європейські політики. А вони кажуть, що треба зупинити ескалацію, сісти за стіл переговорів і повернутися до діалогу. Це така магічна формула, яка абсолютно зрозуміла для нас. Тому що нам, у принципі, кажуть приблизно те ж саме. Тобто ми теж можемо висловити глибоке занепокоєння і закликати сторони припинити насильство і розв'язувати проблеми дипломатичним шляхом. Чого не треба робити точно, з огляду на дуже багато речей, — це підтримувати ту чи іншу сторону.
Читайте також: Розвиток подій непередбачуваний: джерело в МЗС розповіло деталі щодо евакуації українців з сектора Гази
В Україні є така загальна симпатія до Ізраїлю. Оскільки у нас немає мовного бар'єра з ізраїльтянами, ми отримаємо звідти багато інформації, причому переважно особистої, якій довіряємо. Зрозуміло, що в цій ситуації автоматично ми співчуваємо ізраїльтянам. Але ми не знаємо і практично не отримаємо інформації з палестинського боку, тому що тут мало людей, які говорять арабською мовою, а там, відповідно, — мало тих, хто говорить українською або російською. Плюс у нас таке узагальнене негативне ставлення до ісламу як до чогось середньовічного чи страшного.
Така ситуація начебто штовхає нас у бік підтримки Ізраїлю. Але цього не слід робити з однієї простої причини. Тому що, на мій погляд, Ізраїль здійснює політику окупації й анексії території так само, як і Росія.
— Експерти вважають, що ХАМАС «зайшов занадто далеко» і боротьба з ним призведе до дуже важкої ескалації конфлікту. Який, на вашу думку, найгірший сценарій розвитку подій?
— Ситуація змінюється кожного дня. Ми виходимо з дуже обмеженої кількості інформації й оцінюємо її, умовно кажучи, по раніше зроблених діях і, відповідно, враховуючи інтереси, які зараз поставлені на карту.
Є один негативний сценарій. Якщо, скажімо, ізраїльтяни, виходячи зі своїх міркувань (що треба знищити потенціал ХАМАСу, поставити крапку в цій війні, розрубити гордіїв вузол тощо), почнуть наземну військову операцію. Остання операція тривала 60 днів. І, до речі, мало що дала великою мірою. Сьогоднішня операція теж може затягнутися на 50, на 60 і на 100 днів. І тоді може виникнути міжнародна криза.
Пам’ятаєте війни 1967-го і 1973 років? Там потім вступали Сполучені Штати Америки та Радянський Союз і домовлялися про припинення вогню. Хто зараз може домовитися про це? Нема кому. Американці зараз сказали щось на кшталт «робіть, що хочете». Припустимо, що в умовах такої міжнародної кризи, безпорадності, неспроможності тих політичних гравців, які раніше активно брали участь у регулюванні на Близькому Сході, з’являються нові гравці. Та ж сама Туреччина, наприклад (11 травня із засудженням Ізраїлю виступили Туреччина і багато інших мусульманських країн. — Авт.). Нагадаю, що Туреччина у 2010 році відправляла свої кораблі для розблокування сектора Гази (у ніч із 30 на 31 травня шість турецьких суден з гуманітарною допомогою підійшли до берегів Ізраїлю, намагаючись прорвати блокаду сектора Гази, і були затримані ізраїльським морським спецпідрозділом. — Авт.).
Припустимо знову суцільну повну блокаду Гази. Діємо за аналогією: ізраїльські військові кораблі нікому не дають ні рибалити, ні взагалі виходити з порту, населення Гази опиняється в стані голодної смерті, настає гуманітарна криза — така, наприклад, яка саме відбувається в Ємені. Тоді громадськість має забезпечити гуманітарну допомогу, прорвати блокаду тощо. Ізраїльтяни, ясна річ, не хочуть цього. Оскільки вони підтримуються тактику колективного покарання, то для них це такий нормальний варіант.
Тоді, припустимо, там з’являється турецька ескадра. Не якесь одне цивільне судно, а ескадра. І що тоді будуть робити ізраїльтяни? Нападати на неї? Але якщо там з’явиться турецька ескадра, то з’явиться й грецька ескадра. Якщо з’явиться грецька, то з’явиться американська. Іншими словами, шлях до такої ескалації доволі серйозний.
Але тут кожен буде використовувати можливості цієї кризи. Той же самий Ердоган може чудово провести мобілізацію і довести ситуацію до майже зіткнення. Він може діяти, як, скажімо, Путін у березні, коли той підтягнув до кордонів з Україною свої війська заради прямих переговорів з Байденом. А хто може протиставити свою політичну волю Ердогану? Байден? Ну, сумнівно.
Отже, один варіант — інтернаціоналізація конфлікту з абсолютно незрозумілими наслідками для всіх сторін. Це не найгірший, а найскладніший варіант, бо в гру вступає багато армій.
А найкривавіший — це бойові дії, коли ця війна фактично ігнорується світом, політики переважно обмежуються спробою прийняти якісь резолюції, але резолюції не приймають, сторони створюють такий deeply concerned (в перекладі з англійської «сумніви, побоювання, стурбованість». — Авт.) і критикують Ізраїль. В решті решт Ізраїль веде тривалу війну з ХАМАС, у війну включаються іранці. І теж незрозумілий підсумок, тому що іранці можуть обстрілювати тими ж самими ракетами з території Сирії абсолютно успішно, і вони це довели. І тоді втручаються США.
Ну і третій сценарій — це все ж таки переговори, які начебто зараз ведуть. Ізраїльтяни відкинули варіант посередництва єгиптян (Єгипет часто виступає посередником між Ізраїлем і ХАМАСом, зараз він запропонував довгострокове перемир'я у секторі Гази, але Тель-Авів відмовився від цього до повного завершення своїх військових операцій. — Авт.). Може, вдасться повернутися до переговорного процесу і домовитися припинити вогонь. І тоді буде поступова деескалація. Що із цього вибере Ізраїль?
ХАМАС каже: «М'яч на вашому боці, ми готові до деескалації». Якщо ізраїльтяни відповідатимуть: «Ми не готові», то ситуація чим далі, тим буде гірше для них, тому що ХАМАС особливо сильно не буде жаліти палестинців. Тобто вони готові до жертв. Але чи готові до жертв ізраїльтяни?
Читайте також: Мільйони людей в бомбосховищах: ізраїльсько-палестинський конфлікт наближається до фази повномасштабної війни
Фото в заголовку зі сторінки Ігора Семиволоса у Fаcebook
Ілюстративне фото в тексті: ua.depositphotos.com/