У віршах і піснях Дніпро недарма називають широким і могутнім. Іноді велика ріка виходила з берегів у буквальному сенсі слова. Були часи, коли мало не кожну весну тисячі мешканців старого Києва ворожили: затопить — не затопить? Йдеться про жителів низинних місцевостей — Подолу і Куренівки, а також дніпровських островів.
Як відомо, аж до 1960-х років рівень води у весняному Дніпрі визначали суто природні причини: кількість опадів, що випали за зиму, ступінь промерзання ґрунту, інтенсивність весняного потепління. Коли подібні фактори набагато перевищували середній рівень і накладалися один на одного, розливи Славутича могли прийняти характер катастрофи. Рівень річки підіймався набагато вище умовного нуля, Дніпро виходив з берегів, вулиці Подолу та інших низинних місцевостей ставали притоками річки.
Зауважимо все ж, що Дніпро підносив не всім киянам такі трагічні сюрпризи, як, скажімо, Нева жителям Санкт-Петербурга (згадаємо «Мідного вершника» Пушкіна). Як-не-як багато київських місць розташовані на височинах, куди ніякий паводок ніколи не добереться. Однак подолянам доводилося тяжко, адже сильні розливи Дніпра в Києві спостерігалися досить часто. За XIX століття місто зазнало 16 великих повеней, і дві були особливо значні (у 1845 і 1877 роках).
У ХХ столітті сумна традиція продовжилася. Одна з найбільших повеней, наприклад, сталася у 1917 році. Кожен з паводків призводив до неабиякого збитку для тих, до чиїх домівок і комор підступала вода. Проте, попри регулярні затоплення, жителі Подолу дорожили своїми насидженими місцями. Адже зазвичай тут було осередок ремесел і торгівлі, проводилися ярмарки, в річковому порту безперервно вивантажували товари, історія деяких подільських комерційних фірм вимірювалася століттями…
Але часом навіть у подільських аборигенів закінчувалося терпіння. Так було, наприклад, у 1845 році. Катастрофічна повінь затопила до 700 будинків на Подолі. З них понад 450 були пошкоджені, а 77 зовсім знесені бурхливою течією. Стихійне лихо зруйнувало численні магазини та крамниці біля дніпровського берега. Після цього серед подолян знайшлося чимало таких, хто вирішив більше не ризикувати. Вони махнули рукою на всі переваги життя біля річки і подалися в гірську місцевість, Лук'янівку, де тоді можна було задешево купити ділянку землі… А в наступному столітті найбільше бід наробила рекордна повінь 1931 року, пік якого припав на травневі дні.
Передумови до небувалого розливу Дніпра складалися задовго до катастрофи. Відомо, що ще у серпні-жовтні 1930 року в басейні Дніпра йшли проливні дощі, так що середня норма опадів була перевищена де на 40, а де і на 80 відсотків. У результаті ґрунт був гранично зволожений. Але вже у грудні вдарили сильні морози (до мінус 25 градусів), і це призвело до глибокого промерзання ґрунту. Потім, вже у 1931-му, намело снігу в півтора-два рази понад звичайну норму. Проте відлига, що почалася в середині квітня, ще не віщувала лиха, оскільки температура повітря спочатку трималася на рівні двох-трьох градусів вище нуля. Метеорологи прогнозували помірний розлив Дніпра.
Однак в останній декаді квітня, всупереч усім прогнозам, ситуація рішуче змінилася. На басейн верхнього Дніпра насунулася з півдня хвиля теплого повітря. Температура відразу підскочила градусів на десять. Почалися бурхливе танення снігу і підйом ґрунтових вод, які до того ж супроводжувалися весняними зливами. І рівень Дніпра в Києві різко пішов вгору. Незабаром стало ясно, що місто чекає повінь, небачена за всі роки достовірних вимірювань.
Читайте також: Тисячі киян зі сльозами на очах з Володимирської гірки спостерігали, як руйнуються і горять мости
Як було заведено в ті роки, радянське керівництво міста відгукнулося створенням надзвичайної комісії для боротьби з наслідками паводку — по суті, з диктаторськими повноваженнями. Головним завданням визнали збереження в робочому стані двох електростанцій — Центральної на Андріївській вулиці, побудованої ще до революції, і нової Київської районної на Рибальському півострові. Обидві вони перебували в критичній зоні. У разі їх затоплення могло бути паралізовано все комунальне господарство.
Комісія провела мобілізацію всіх людських ресурсів. На аварійні роботи кинули міську міліцію, червоноармійців дислокованої в Києві 45-ї стрілецької дивізії, курсантів військових училищ, старшокласників подільських шкіл, тисячі добровольців. У боротьбі зі стихією брали участь навіть ув'язнені будинку суспільно-примусових робіт — ДОПРа, як називали тоді в'язницю.
Під час повені 1931 року був зафіксований найбільший показник витрати води в Дніпрі для Києва — 23 100 кубометрів у секунду (його звичайне значення — 600−800 кубометрів на секунду). Це означало, що перед очима киян мчала лавина води шириною в кілька кілометрів. Стихія захоплювала з собою зламані дерева і стовпи, частини зруйнованих будівель, зірвані з причалів баржі й дебаркадери… Під водою опинилися лівобережні Слобідки, робітниче селище Труханового острова, прибережні квартали Подолу. Рятувальні човни боролися зі стрімкою течією, щоб виручити людей, загнаних потопом на верхні поверхи і дахи будинків.
Підійшли святкові дні, але городянам було не до Першотравня. Надзвичайна комісія щогодини отримувала інформацію про рівень води щодо тодішнього умовного нуля. О 8 годині ранку 28 квітня перевищення склало 703 сантиметри, 29 квітня — 758, 30 квітня — 808, 1 травня — 840, 2 травня — 852 сантиметри. Протягом днів 2 травня тримався рекордний рівень підйому води в Дніпрі за всі часи спостережень — 853 сантиметри. Щодо нинішнього умовного нуля для Києва цей же рівень дорівнює +1073 сантиметри, а в абсолютному значенні за Балтійською системою висот вода в Дніпрі піднялася до позначки 97,73 метра. Цього було тоді досить, щоб, наприклад, накрити з головою пішохода середнього зросту на Набережно-Хрещатицькій вулиці. Під воду пішло багато подільських підвалів, пересуватися по вулицях доводилося на човнах…
Щоб відстояти ЦЕС на Андріївській вулиці, довелося терміново забетонувати всі отвори перших поверхів по периметру будівлі. Персонал багатьох приміщень тепер добирався до робочих місць через люки в даху. Але вся земля була настільки насичена водою, що рідина почала просочуватися навіть з-під фундаментів машинних залів, розподільних пристроїв, котельних. У ці приміщення негайно доставили помпи для безперервної відкачки води.
Читайте також: При комуністах у Києві з'явилися вулиці, що носили імена закордонних лідерів радянського режиму
Особливих зусиль потребував захист від повені Київської районної електростанції (КРЕС). Рибальський півострів був пов'язаний з подільським берегом дамбою, по якій йшли потяги й автомобілі. Але 28 квітня цей насип розмило, так що місцевість навколо КРЕС перетворилася на острів. Потік води порвав телефонний кабель. Солдати-зв'язківці поспішили влаштувати на даху КРЕС радіостанцію.
На наступний день нависла загроза над паропроводом високого тиску, проведеним від котлів до турбін. Під ним просів фундамент, і щоб уникнути тяжкої аварії паропровід вирішено було утримувати тросами, підвішеними до ферм споруд. Поки здійснювалася ця складна операція, ціла армія землекопів безперервно зміцнювала дамбу навколо КРЕС, використовуючи для неї навіть конструкції менш важливих будівель.
Починаючи з 3 травня 1931 року повінь пішла на спад. Відчайдушні зусилля киян дозволили відстояти найвідповідальніші об'єкти. Але все ж шкода була дуже великою. Досить сказати, що на затопленій території було пошкоджено 317 житлових будинків. Довелося терміново переселити 6 тисяч жителів.
Комунальники змушені були оновлювати бруківку і тротуари затоплених кварталів, приводити в порядок водонасосні свердловини. Транспортники відновлювали зруйновані дороги й насипи, станцію Київ-Петрівка. Серйозного ремонту вимагали розташовані на Подолі млини, хлібзавод, шкіряний завод. Загальний збиток міста від повені 1931 року склав величезну для тих часів суму — 8 мільйонів рублів.
З часу цього лиха минуло 80 років. Після того як сформувався Дніпровський енергетичний каскад, рівень води в річці під час весняних паводків став більш передбачуваним. При необхідності надлишок може бути на час утриманий у Київському морі. Згубні повені значно рідше загрожують Києву, і навіть коли вода піднімається дуже високо (як було в 1970 році), наслідки не виглядають настільки тяжкими. Пам'ять про події 1931 року поступово відходить у минуле, свідків уже майже не залишилося. Але на Юрківській вулиці не так давно встановили пам'ятну табличку, що позначила піковий рівень води 2 травня 1931 року. Бажаючі можуть примірятися до цієї позначки і уявити себе в обстановці рекордної київської повені.