Народний артист України та Росії Олексій Васильович Петренко народився 26 березня 1938 року в селі Чемер Чернігівської області. З дитинства любив смішити людей. Мама підтримувала захоплення сина, а ось батько, простий селянин, не раз ходив до викладача драмгуртка — переконував «вигнати Льошку з артистів».
Петренко двічі намагався вступити до Київського театрального інституту, але підводили знання російської та української мов. Лише в Харківському театральному інституті йому посміхнулася удача. Після закінчення вузу в 1961 році Петренко служив у Запорізькому музично-драматичному театрі, в Донецькому обласному російському драмтеатрі, з 1964 року — 13 років в театрі імені Лєнсовета, після переїзду в 1977 році в Москву — у театрах на Малій Бронній і на Таганці, у МХАТі, Московському «Театрі-21» і «Школі сучасної п'єси».
Поворотним моментом у кінокар'єрі стала історична драма «Агонія», де він виконав головну роль. На радянських екранах картина з'явилася лише через десять років після зйомок, у 1985 році. Акторові тоді було майже 40 років. Потім були ролі у фільмах «Ключ без права передачі», «Біда», «Сказ про те, як цар Петро арапа женив», «Одруження», «Жорстокий романс», «Лев Толстой», «ТАРС уповноважений заявити», «День гніву», «Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним».
Після розпаду Союзу Петренко знімався рідше. Але все повернулося на круги своя в 1998 році, коли вийшов «Сибірський цирульник». Потім були ролі в серіалі «Спогади про Шерлока Холмса», в комедії «Фортуна», в екранізації роману Достоєвського «Ідіот», в серіалах «Доктор Живаго» і «Громадянин начальник», у гучних картинах «12» і «Поховайте мене за плінтусом…»
Петренко пішов з життя в 78 років — в ніч з 22 на 23 лютого 2017 року. У нього відірвався тромб. До останнього дня актор був сповнений енергії і планів.
Про свою дружбу з «богатирем з душею дитини», як називали Петренко за його високий (190 сантиметрів) зріст, згадує відомий український композитор Ігор Поклад.
Всі мої попередні спогади були про людей, які йшли зі мною по життю поруч, іноді крок у крок. Але були і ті, хто вихором увірвався в неї, залишивши слід, майже опік, який не лікуєш, а плекаєш, боячись, що забудеться щось важливе та потрібне. Так в моє життя одного разу увірвався Олексій Петренко…
Чи міг я мріяти зустрітися з ним у житті? Ні звичайно. І приводів-то не було. Але одного разу на нашій Київській студії запускався новий 10-серійний фільм за твором Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Складний роман, складні, смутні часи — період після смерті Богдана Хмельницького. Сценарій вже був готовий, дещо знято, не було тільки виконавця ролі самого Хмельницького.
Того вечора ми з дружиною планували провести, як завжди, тихо і затишно. Але пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив режисер Микола Засєєв:
— Ігорю! Ти вдома? Слава Богу. Накривай стіл. Я до тебе гостей веду.
— Коля, ну які гості? Який стіл? — почав було відмовлятися я. — Ти на час подивися. Давай іншим разом.
— Е-е, ні. Іншого такого разу не буде. Коротше, чекай. Години через півтори ми будемо. Нас троє. Не лайся і не гнівайся. Ти все зрозумієш. І про фільм заодно поговоримо. Підготуй те, що ти вже зробив.
Ну, що залишалося робити? Треба — значить, треба. Дружина кинулася в кухню, я — в кабінет. Коли пролунав дзвінок і дружина відкрила, вона сказала тільки одне слово: «Ой». Я вийшов у передпокій і побачив перед собою… Олексія Петренка. Він стояв і, посміхаючись, простягав мені руку.
У нашу квартиру з екрана телевізора ступила легенда. Знаєте, є такий вислів «заповнив собою весь простір». Саме так і було. Фантастична чарівність, тихий вкрадливий голос, жести, міміка — таке відчуття, що ми були знайомі сто років.
За ці півтори години дружина встигла накрити просто царський стіл з безліччю закусок і пиріжками, але Олексій чомусь скромно їв тільки чорний хліб і оселедець. Як будь-яка господиня, дружина спочатку засмутилася. Вона тихо запитала Олексія:
— Вам не до душі це все? Може, приготувати що-небудь інше для вас?
— Ой, ну що ви. Ні! Вибачте, ви ж не в курсі. Я після інфаркту, у мене зараз дієта. Іноді дозволяю собі щось екстравагантне типу оселедця, але треба протриматися. До того ж пост (Петренко був віруючою людиною, в дитинстві мріяв стати священником; коли йому виповнилося майже 60 років, хотів піти в монастир, але батюшка відмовив — через вік. — Ред.). Я завжди дотримуюся його. Ось він закінчиться — ляжу на сало, покладу під голову сало, сховаюся салом і буду під ковдрою їсти сало.
І він засміявся — голосно, заливисто. Моментально змінилася до того трохи скута атмосфера. Ми стали розповідати цікаві історії, він — акторські байки.
Наводжу одну з байок, розказану Петренко.
— Мені подзвонили з «Останкіно» і попередили, що завтра рано вранці, годині о сьомій, за мною заїде автомобіль — у студії будуть знімати програму про фільм «Агонія». Ми сіли у старий, що гримить усіма деталями «рафік». Поруч зі мною сидів виконавець ролі Миколи II Толя Ромашин. Ззаду щебетали дівчата, попереду — ще сонний водій. Нудно, сумно і холодно… І раптом хтось вимовив слово «самогонка». Напевно, в контексті «ось зараз би по чарочці та з огірочком солоним для зігріву». Салон моментально пожвавився. І раптом Толя сказав:
— Ех, як ми з Володею Висоцьким самогон гнали!
І він став розповідати.
— Бувши студентами, ми жили з Володею в гуртожитку. Він столичний житель (тато, мама — все наготовлено), а я хлопець простий, все з дитинства вмів робити сам. У тому числі й самогон варити. Звідки у студентів гроші на випивку? Немає. Дізнавшись про мої таланти, хлопці умовили почати «промислове виробництво», але виникла проблема — вахтери. Про те, щоб гнати при тітці Клаві або тітці Вірі, і думати не доводилося. Але ось дядько Вася — своя людина. Відсоток йому у вигляді півлітри — і вперед. Ми скидалися на цукор, якимись немислимими шляхами діставали саму тверду в ті часи валюту, дріжджі, і починали «священнодійство».
У день чергування дяді Васі я, як зазвичай, зайняв своє місце на кухні гуртожитку, взявши книгу і приготувавшись до тривалого перебування біля самогонного апарату. Дзвінок з театру повернув мене в реальність — термінова заміна. Ні мої «ой, я прихворів, я не можу, у мене температура», ні інше не подіяло. Треба їхати. А як кинути процес? І тут переді мною постав Висоцький.
— Володя, виручай! Сідай ось тут. Дивись — ось це апарат, це плита, а це ручка. Як тільки піде, прикрути її ось сюди. Як банка наллється, поміняєш на ось цю. Зрозумів?
— Чого тут не зрозуміти? А гнати скільки?
— Ну, думаю, банки дві мінімум. Контролюватимеш папірцем, змоченим у рідині. Горить — гони, не горить — вимикай. Усе. Я помчав. Успіхів!
Як я дочекався антракту, пам'ятаю погано. Помчав по коридору театру до телефону, щоб подзвонити в гуртожиток. Такого «проколу» в моїй самогонної історії ще не було.
— Ну, що там у тебе? Все гаразд?
— Відмінно все. Не хвилюйся. Біжить, голуба, куди вона дінеться!
Спектакль закінчився, процес в гуртожитку, за моїми підрахунками, теж повинен був закінчитися хвилин тридцять тому. Я набирав номер, вже передчуваючи щось недобре:
— Фух, відстрілявся. Їду додому. Сподіваюся у тебе все гаразд? Скільки вигнав?
— Що значить — вигнав? Жену! Уже третя банка закінчується.
— Тобто? Я ж попередив: вимикай, як тільки перестане горіти. Вона що, горить і досі? Як?
— Та ні, не горить давно. Просто у мене рука не підіймається вимкнути.
Коротше, вигнав він чотири банки бурди. Там не те що сорока — і тридцяти градусів не було. Але вийшов «сирець», який ми тієї ж ночі перетворили у найсмачніший продукт «подвійної перегонки».
Коли Петренко це розповідав, ми реготали від душі, уявляючи, як Висоцький дивиться на струмінь життєдайної рідини, не маючи сили повернути ручку і припинити цей чарівний процес. А моя дружина ненароком сказала:
— А що, спірометра у нього не було? Навіщо йому папірець? Ну, в крайньому разі, міг би ложечкою хлюпнути на вогонь.
Петренко повернувся до неї, злегка нахилив голову набік і тихо сказав:
— Тобто ви в курсі?
— Ага. А ви?
— На весіллі мого сина після третьої чарки народ в танок кинувся. Я ж самогонник зі стажем. А ви яку вважаєте найкращою?
— У нас сад, так що зрозуміло яку — фруктову.
— А з родзинок пробували? А чачу?
І вони занурилися в обговорення найцікавішої з тим. Та й рецептами, треба сказати, обмінялися класними.
А потім ми перейшли до кабінету, послухали дещо з підготовленого до фільму, і тут я нарешті зрозумів: Петренко і буде нашим Богданом Хмельницьким (безсумнівно, він прикрасив цю не саму, м'яко кажучи, вдалу роботу).
І раптом він заспівав. Я отетерів. Знаєте, це той випадок, коли голос пробирає до найдальших куточків душі. Не дуже гучний, але все одно потужний. І ми стали будувати плани. Він мріяв записати альбом українських пісень — частину з них з Ніною Матвієнко, чий голос ми називаємо «душею України». Але, на жаль, наші плани так і залишилися планами. Роки були складні, грошей в обріз, а меценатів ми не знайшли…
У той день ми розлучалися, пообіцявши один одному бачитися часто. А ще через пару днів примчали на знімальний майданчик, де він був уже в гримі та костюмі. І це був вже не Петренко, а Хмельницький — старий, майже немічний, але могутній і все ще великий. Ніколи не забуду страждання на його обличчі. Перевтілення приголомшливе.
Ми більше не бачилися. Ніколи. Бувши в Москві, я дзвонив, ми говорили телефоном, але зустрітися так і не вдалося — вони з дружиною жили на дачі.
Через кілька років мені принесли сценарій і кілька касет з фільмом-казкою «Легенда про Кощія», де в головній ролі повинен був зніматися Петренко. Якось не вкладалося у мене в голові все це. Він величезний і мужній. Який він Кощій?
І ось пішли кадри: Кощій у своїй печері каже з дівчиною, шукає свою Ягду. Адже фільм-то про кохання! Ми знаємо Бабу-ягу і Кощія Безсмертного старими і страшними, але ж і вони були молодими. І я зрозумів: так Кощія зіграти міг тільки Петренко — грізний, але ніжний, страшний і прекрасний одночасно, люблячий і коханий, який втратив свою єдину любов.
Читайте також: «Спасибі долі за те, що Дон Кіхот і його чарівна Дульсінея були в моєму житті»
Мені треба було писати музику під ці кадри. Я вагався: потрібна лірика або, навпаки, важкий рок? Зупинився на року і дав таку міць, що, здавалося, тремтіли стіни тієї печери. Як мені здається, музикою я підсилив образ, який Олексій створив на екрані.
Більше ми не перетиналися. Але, знаєте, іноді одна-дві зустрічі можуть залишити такий слід у твоїй долі, що ти говориш їй спасибі. Скільки років пройшло, а я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд з ним.
…Не люблю розкидатися такими словами, як «геніальний». Геніїв на Землі так мало. Мені здається, Петренко більше підходить слово «брила». Він справжня акторська брила. А Петренко-людина був настільки земним і чистим, простим і зрозумілим, що ось у цьому він точно був геніальний — у своїй людяності, у повній відсутності апломбу і чванства, у неймовірній чарівності та вмінні викликати прихильність до себе.
Кажуть, на його похорон прийшло дуже мало людей — чи то не знали, чи то не захотіли… Але йому вже все одно. Він Там, він Вдома, де немає брехні й зради, що супроводжували його в кінці життя, де немає пліток і бруду і де його дружина та ціла плеяда його друзів. Світла й вічна пам'ять вам, Олексію. Яке ж щастя, що мені поталанило в цьому житті потиснути вашу руку!
Читайте також: Ігор Поклад: «Неповторний голос Юри напевно влився у величезний хор великих співаків там, нагорі»