Після саміту президентів США та Росії в Женеві, в ході якого обговорювалася зокрема й ситуація в Україні та де, як заявив в інтерв'ю «ФАКТАМ» міністр закордонних справ України (2014−2019 рр.) Павло Клімкін, Путін дав зрозуміти, що його стратегія щодо нашої країни не зміниться, в українському суспільстві знову піднялася хвиля обговорення на тему, що на нас чекає далі. У своїй колонці для проєкту радіо Свобода Крим. Реалії блогер Павло Казарін оприлюднив свою версію відповіді на це питання. Пропонуємо читачам «ФАКТІВ» познайомитися з його думкою.
«Україна — країна непередбачуваного майбутнього. Ми звикли ставити над собою експерименти. Ми пишаємося своєю непрогнозованістю, але ця якість навряд чи належить до наших чеснот.
Тому що в тій цивілізації, частиною якої ми хочемо стати, прогнозованість вважається перевагою. Договори заведено виконувати. Обіцянок — дотриматися. А тому будь-яке демократичне суспільство відрізняєтся наявністю інститутів. Тих самих, що здатні стримати ексцентрику будь-якого каліфа на годину.
Деградація завжди простіше розвитку. Дурість продається легше, ніж здоровий глузд. Правильні рецепти рідко бувають простими — тому що наш світ складний і правила взаємодії в ньому теж простотою не відрізняються. Жодна країна не застрахована від появи лжепророка. І єдиною перешкодою на шляху до цього сценарію можуть стати інститути.
Власне, саме їх Захід і намагається будувати в нашій країні. Виділяє під це гроші. Обмінює транші на поліпшення законодавства. Ставить умови, які унеможливлюють обнулення вже створеного. Але раз по разу в офіційного Києва виникає спокуса порушити правила договору.
Можливо, таке прагнення контролювати одноосібно все — це спадщина українського колоніального минулого. Жителі колонії приречені жити в недовірі. Довіряти тільки знайомим. Призначати тих, кого знаєш. Кумівство — це логіка тих, хто виживають, і вона дісталася нам у спадок. Ми продовжуємо жити в просторі наших дитячих психотравм.
Особливість у тому, що наші виклики не залишають нам шансів. Нова залізна завіса народжується прямо зараз, і ми приречені жити на лінії вододілу. Російська Федерація не залишить Україну — поки буде сприймати її як частину колективного Заходу. А Захід приречений буде відбудовувати власні форпости, інвестуючи у безпеку прикордоння.
Але Україна стоїть не тільки перед погрозами зовнішніми. Є ще і внутрішній фактор. І мова не тільки про парламентських адвокатів Кремля та їхніх виборців. Мова про тих, хто готовий заради політичної кар'єри продавати виборцю дурість, і про тих, хто готовий цю саму дурість на виборах купувати.
Нас годують розмовами про «зовнішнє управління» не тільки ті, хто обслуговують інтереси Москви. Нас годують ними ще й ті, хто хоче на хвилі протестних настроїв зібрати голоси. А тому будь-яке системне рішення — від приватизації до запуску ринків — буде супроводжуватися критикою з боку людей, зацікавлених у власних кар'єрах більше, ніж у виживанні України.
Соцопитування невблаганні: у суспільстві є запит на достаток і мир. Цілком закономірний запит для країни, яка втомилася від бідності та від війни. Проблема тільки в тому, що швидких способів розв'язання обох завдань просто не існує.
Ключі від миру знаходяться в руках Кремля — і він готовий їх обмінювати лише на капітуляцію України. А ключі від багатства лежать у просторі складних рішень з відкладеним економічним ефектом. Економіка розвивається завдяки створенню правил чесної конкуренції, а не за принципом «відняти та поділити». Але попит на революційні рецепти в країні, травмованій власним «вчора», очікувано високий.
І можна цілком зрозуміти західних партнерів, які на тлі всього цього намагаються створювати в Україні інститути. Щоб ті служили запобіжником від чужої ексцентрики. Щоб не дозволяли будь-якому українському тріумфатору включати рубильник «ручного управління». Щоб вони були перешкодою на шляху бажання політиків проїдати сьогодні ресурс завтрашнього дня.
Інституційний підхід здатний прибирати людський фактор. Вибудовувати наступність. Система починає бути працездатною незалежно від прізвища першої особи. І вона ж дарує країні передбачуваність, яка здатна викликати довіру у сусідів.
Прості рішення завжди добре продаються. Але проблема в тому, що вони не завжди добре працюють", — написав Павло Казарін.
Фото зі сторінки Павла Казаріна у Facebook
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.