20 червня 2014 року, через тиждень після звільнення Маріуполя, президент Порошенко оголосив тимчасове перемир'я на сім днів, запропонувавши так званим «ополченцям» скласти зброю. Потім цей режим було продовжено до вечора 30 червня. Оскільки на пропозицію ніхто не відреагував, вранці 1 липня відновилася активна фаза АТО. Через чотири дні були звільнені Слов'янськ і Краматорськ, звідки орки змушені були спішно тікати. Пізніше вони назвали свою втечу тактичним відступом.
Однак найбільший резонанс у той день викликало повідомлення про те, що угруповання на чолі з росіянином Стрєлковим (Гіркіним), яке навесні влаштувалося в Слов'янську, несподівано рвонуло в Донецьк. На адресу керівництва ВСУ досі лунають звинувачення, мовляв, дозволили бойовикам безперешкодно дістатися до шахтарської столиці, а їх треба було знищити або на виході зі Слов'янська, або на шляху, і тоді, можливо, не трапилися б наступні криваві трагедії. В інтерв'ю «ФАКТАМ» колишній начальник Генштабу — головнокомандувач ЗСУ генерал Віктор Муженко пояснив, чому було нереально ліквідувати терористів: у військових не було часу на перегрупування резервів; спочатку не мали підтвердженої інформації, що гіркінці висуваються; коли вона з'явилася, артилерія вночі відкрила вогонь по межтрасовому простору, оскільки не було зрозуміло, як ті виходили; ідея нанести удар з повітря по трасі була нездійсненною, оскільки дорогою їхали й машини мирних жителів.
Свою точку зору на «появу Гіркіна в Донецьку» «ФАКТАМ» виклав офіцер оперативного резерву, військовий експерт, письменник, блогер, телеведучий Олександр Сурков. Незабаром вийде його книга «Незавершена війна», яка напевно стане бестселером. У ній автор зробив детальний хронологічний огляд усіх військових операцій гарячої фази війни. Він протягом кількох років зібрав і проаналізував величезний масив інформації, у тому числі й від тих, хто безпосередньо керував військами на фронті.
— Олександре, низка експертів і політиків вважають події, що відбулися 5 липня 2014 року, ключовими у цій війні. Так, були звільнені Слов'янськ і Краматорськ, проте «пав Донецьк». Саме так назвали жителі Донбасу, що не визнавали недореспублікі, появу там банди Гіркіна. Людей це дуже деморалізувало. Потім пролунало чимало найрізноманітніших пояснень, у тому числі керівництва ВСУ і самого Стрєлкова, чому це сталося. Яка ваша точка зору?
— Насправді дата 5 липня — це фантом російської пропаганди. Поясню чому. 30 червня закінчилося оголошене нами одностороннє перемир'я й почалися активні бойові дії зі звільнення Слов'янська з боку Миколаївки, промислового передмістя, де були зосереджені основні сили бойовиків.
Усі чомусь вважають, що тоді в Донецькій області існувала якась єдина система незаконних збройних формувань. Насправді тільки в районі Слов'янська їх було щонайменше три, причому незалежних одне від одного. Найбільше, незрозуміле й найпотужніше — це угруповання, яке створило укріпрайон у Миколаївці.
— У ній були росіяни?
— Вони були присутні, але не так активно, як протягом наступного періоду, коли вони вже відкрито вторглися на нашу територію. Проте саме росіяни координували всі дії так званого «ополчення». Але дуже ретельно приховувалися.
Укріпрайон у Миколаївці — це шість потужних опорних пунктів, причому відмінно інженерно обладнаних, з бетонними бункерами й казармами.
— Коли вони з'явилися?
— На початку червня, коли почалися активні дії в районі Красного Лиману та Ямполя.
Після того як наші зайшли до Миколаївки, в цих казармах знайшли боєприпаси російського виробництва, навчальну літературу — настанови з інженерної справи та ведення стрілецького бою й пропагандистські брошури.
Це угрупування було дуже закритим, толково організованим і добре захищалося. Саме по ньому наносили головний удар аж чотири тактичних групи 25-ї, 80-ї, 79-ї та 95-ї бригад. 80-я бригада разом з добробатами «зламала» Миколаївку, а 95-я і 79-я пішли блокувати Слов'янськ. Це був перший етап визволення міста — 1−3 липня.
Друге угруповання перебувало в Семенівці. Це теж промислова зона поблизу Слов'янська. Дуже важливий об'єкт, оскільки невелике селище стоїть на перехресті доріг. Там перебувало угруповання «Мотороли» (росіянин Арсен Павлов, якого 16 жовтня 2016 року ліквідували в Донецьку. — Авт.). Тоді це називалося протитанково-кулеметний взвод, хоча сил у них було на півтори-дві роти, осіб 200.
— А угрупованням у Миколаївці хто з ватажків керував?
— Ми не знаємо.
Трете угруповання — безпосередньо гіркінське. До речі, неоднорідне, відносно слабке та відносно невелике в порівнянні з тими двома. Але чомусь усі зосередилися саме на ньому. Гіркін сидів у Слов'янську і утримував блокпости навколо міста.
Цікаві події почалися в ніч з 3 на 4 липня. По-перше, втік «Моторола». Тобто вони побачили, що наші зайшли до Миколаївки, зрозуміли, що не втримаються, і втекли. Причому повідомили всіма засобами зв'язку, що йдуть на північ, а насправді пішли на південь, у бік Бахмута. Там їх зустріли наші війська, які вже зайшли туди. Не вступаючи в бій, ці діячі сіпнулися у бік краматорського аеродрому, де натрапили на військових на чолі з полковником Кривоносом. Теж нічого не змогли зробити. У результаті розсіялися по околицях.
Ключовий момент тоді, на думку генералів Назарова (колишній керівник штабу АТО. — Авт.) та Муженка, про що вони мало розповідали, полягав у наступному. Вдень 3 липня бійці 79-ї бригади на чолі з комбатом Миргородським, вийшовши на позиції, побачили, що на них через гай з боку Слов'янська йде на великій швидкості броньований мікроавтобус. Вони дали координати нашій артилерії, і та цей мікроавтобус знищила. Після чого радіоефір просто вибухнув. Судячи з інформації з радіоперехоплення, в автобусі знаходилося сім-вісім осіб — російські військові радники, які тікали зі Слов'янська. Цілком ймовірно, вони курирували Гіркіна. Тобто зрозуміли, що треба бігти, й кинули товариша Гіркіна напризволяще.
— Які сили він тоді мав?
— Було у нього, по-моєму, до семи одиниць бронетехніки та кілька сотень людей. Вони теж вирішили бігти. В ніч з 3 на 4 липня зосередилися на виході зі Слов'янська у бік краматорського аеродрому. Виходили колонами три дні.
Першою вирушила бронеколона. Чому вони вирішили йти напролом через наш п'ятий блокпост по дорозі, що з'єднує Краматорськ і Слов'янськ, незрозуміло. На блокпосту був дуже грамотний командир. Наші їх зупинили і протягом ночі просто перебили усю їхню техніку.
Решта ж в основному виїхали на цивільних автомобілях. Підкреслюю, що у Гіркіна в Слов'янську не було ані військових «КамАЗів», ані іншого військового транспорту. Після того, як вони організували евакуацію для свого ядра (ймовірно, російського), вони поставили пункти збору в Біленькому, що недалеко від краматорського аеродрому, і в Краматорську (по-моєму, в Палаці культури) і розсипом виходили з міста. Це все відбувалося вночі.
Стверджувати, що їх якимось чином можна було перехопити між Краматорськом і Слов'янськом, — чиста маячня. Так, доповідали, що групами виходять машини. Спробували по них бити артилерією. Але припинили, оскільки можна було зачепити житлову зону. Для артилерії, яка у нас там стояла, це було занадто далеко.
Основна частина бойовиків стала виходити в Краматорськ, там збиратися та переміщатися на дорогу Краматорськ — Дружківка. Наша артилерія туди не діставала ні з сектора «Б» (паралельно цій дорозі в 30−40 кілометрах проходила лінія його блокпостів), ні з боку Слов'янська. Тобто перехоплювати їх було нічим. Послали туди наш літак-розвідник. Він доповів: «По дорозі їдуть якісь машини». Тобто стверджувати, що це бойовики, було неможливо.
— Скільки в цій колоні було машин і на яку відстань вона розтяглася?
— Колони як такої фізично не було.
Мало хто розуміє, що це були події локальні, що, попри те, що в Миколаївці йшли активні дії, в 10−25 кілометрах вони не відчувалися взагалі ніяк. Дружківка та Костянтинівка жили мирним життям — люди їздили на роботу на міському транспорті, ходили вантажівки та фури. Машини бойовиків (вони теж не дурні) йшли впереміш з цивільним транспортом. Світало, траса вже була наповнена. Так що позашляховики та автобуси бойовиків відловити було нереально.
Читайте також: «Навесні 2014 го ми були готові повністю зачистити Донецьк»
Про те, що це була панічна втеча, говорить той факт, що вони залишили свої блокпости. Ось просто кинули там людей та пішли. А ті, коли почалася зачистка міста, потім розбіглися. Підозрюю, що на блокпостах стояли місцеві, а російські добровольці знаходилися в Слов'янську. Ось вони-то й втекли першими.
Безлер (командир «ополчення» у Горлівці. — Авт.) десь через півтора року виклав на своїй сторінці у фейсбуці повідомлення, якому я схильний вірити: 4 липня, коли до нього в Горлівку приїхав Гіркін, він його посадив «на підвал». Як зрадника, що втік з поля бою.
До речі, у Безлера й Гіркіна був дуже серйозний конфлікт, у тому числі за ресурси. Ці угруповання тоді страшно боролися за російську допомогу. Її було не так багато, як їм хотілося, вона не всім діставалася, тому Безлер і Гіркін жорстко конкурували. До того ж Гиркин хотів усіх, хто знаходився в тому регіоні, підпорядкувати собі. Він починав ніби як підлеглий Безлера, потім стався кар'єрний ріст (15 травня Гіркін став «главою ради безпеки та міністром оборони ДНР», 14 серпня подав у відставку. — Авт.), у нього з'явилися якісь великі сили.
— Як росіяни ставилися до місцевого «ополчення» у той період?
— Ви ж знаєте, що там, де два українці, — три гетьмани. Тому основна частина цих «польових командирів» для росіян була непрогнозованою і дуже погано підконтрольною.
Ще раз повторю, що на Донбасі діяли досить розрізнені угруповання. Я навіть намалював карту їхнього впливу, її ні в кого більше немає.
У «ЛНР», наприклад, Мозговий, у якого була стахановсько-алчевська агломерація, принципово не підкорявся Плотницькому. Дрьомов в основному сидів у Сєвєродонецьку. Найбільшу частину окупованої Луганщини контролював отаман Козіцин зі своєю «національною козацькою гвардією».
У «ДНР» діяв напівавтономний Безлер, Гіркін лише номінально контролював досить велику територію. А в Шахтарську розігрували карту «Шахтарської дивізії» (як тоді писали російські пропагандистські ЗМІ, у «народне ополчення» вступали шахтарі та металурги. — Авт.), мабуть, з неї хотіли виростити «збройні сили», як росіяни цю ідею презентували. Але дивізія вийшла з 200 осіб, тобто трохи більше за роту, тому проєкт не відбувся.
Загалом місцеві гарнізончики контролювали населені пункти, а там, де потрібно було реально воювати, виїжджали підготовлені «Оплот», «Восток» та інші формування.
Читайте також: Роман Цимбалюк: «Не треба тішитися ілюзіями, що російське суспільство не підтримає повномасштабне вторгнення до нашої країни»
— Відомо, що шахтарі не дуже хотіли йти у бій за ці так звані «ДНР» і «ЛНР».
— Днями гість моєї програми з 95-ї бригади розповідав: «Заходимо в Дзержинськ. І ось з підвалів, ще звідкись з'явилися здорові 30−40-річні мужики мало не з прапорами і з квітами: «Ми на вас чекали. Слава Україні». Ми запитали: «А що ж ви самі місто не відстоювали? Ось вас скільки!» Думаю, що таке відбувалося всюди.
— Ви глибоко проаналізували біографію Гіркіна. Що можете розповісти про нього?
— У мене матеріалів про нього на книгу. По-перше, ніякий він не полковник ФСБ. Він фізично не міг отримати це звання. Максимум майор, якщо не капітан.
— Чому в такому разі йому довірили Слов'янськ? У квітні-травні це було ключове місто сепаратистів.
— Довірили — це не зовсім так. Я дуже уважно подивився інтерв'ю, яке він дав Гордону, і вивчив багато документів. Моя думка: він був там зовсім випадковою людиною.
Для поїздки на Донбас Гіркін зібрав групу соратників. У нього після Криму залишалися якісь кошти (він був близький до російського підприємця Малофєєва, який фінансував «русский мир»). Нікого він тоді не представляв. 11 квітня вони їхали у бік Харкова в захопленій закритій машині «Нової пошти». Швидше за все, Гіркін взагалі не розумів, що відбувається навколо, не знав ні географію місцевості, та нічого взагалі. Висадилися: «О, місто називається Слов'янськ». Зрозуміли, що далі не проїдуть, оскільки їм сказали, що під Ізюмом стоять українці. А тут місто порожнє, немає жодної влади, народ начебто підтримує ідею «Новоросії». Тобто кинули кристал в насичений розчин — і він почав рости.
По-друге, дуже важливу роль зіграло те, що Гіркін був на слуху у російської військово-історичної тусовки. Абсолютно всі так звані ідейні добровольці, які їхали з Росії на Донбас з кінця квітня і в травні, прибували до Гіркіна в Слов'янськ. Він впродовж травня в середньому приймав по сто осіб на день.
Розповім про один епізод. 26 травня в Донецькому аеропорту знищили знаменитий загін російських добровольців «Іскра». Це було близько півсотні ветеранів-афганців. Наші їх перебили разом з кадировцями. Так ось, вони їхали через Донецьк до Слов'янська — «до самого Стрєлкова». Їх зупинили: «Давайте тут, у Донецьку, трохи повоюємо, а потім вже поїдете далі».
Що стосується військових знань Гіркіна, їх не було зовсім. Він абсолютно не розбирався у військових питаннях. Перше, що він мав би зробити, — захопити дві бази в Бахмуті. На бронетанкової базі знаходилося 500 одиниць техніки, на базі стрілецької зброї — мільйони одиниць. Захопивши такий арсенал, він став би царем гори відразу ж, оскільки ВСУ всі сили потрібно було б зосереджувати саме на тому регіоні. Однак ці об'єкти весь цей час охороняв наш спецназ, і бойовики їх не взяли.
Та й організаційний досвід у нього був невеликим. Так що Гіркін абсолютний дурень насправді.
У результаті, не тямлячи, як розвиваються події і залишившись без керівництва, він змушений був тікати зі Слов'янська. Біг до Горлівки, де одразу ж опинився у Безлера «на підвалі». Однак тому зателефонував Бородай (один з ідеологів «русского мира»; з 16 травня по 7 серпня 2014 року «голова ради міністрів ДНР»; наразі очолює російський «Союз добровольців Донбасу». — Авт.) і попросив відпустити Гіркіна.
Але повертаюся до так званої колони, що в'їхала в Донецьк. Висловлю свою думку (і це в принципі можна довести), що та колона була постановочною. Її сформували з автомобілів, що знаходилися в Горлівці, — тентованих «КамАЗів», ще якоїсь техніки (нагадую, всього цього у Гіркіна не було). І це були не ті люди, які виходили зі Слов'янська. Знімки заходу до Донецька цієї постановочної колони потім потрапили в російські й світові ЗМІ. Ось так цей міф сформувався та живе досі.
— Чи вплинула поява Гіркіна на розклад сил у Донецьку, адже він 6 липня вже оголосив себе «військовим комендантом» міста?
— Там вже діяв потужний «Оплот», яким керував Захарченко, плюс та ж сама «Шахтарська дивізія». У них було кілька тисяч людей, постачання безпосередньо з Росії, яке, на щастя, наші війська, що стояли на кордоні, неабияк тоді перекривали. Так що їм потрібен був цей Гіркін, та ще з такою хвилею піару, як, вибачте, зайцю стоп-сигнал. Він нічого не вирішував зі своїми кількома сотнями бойовиків.
Розуміючи це, через два-три тижні він вже думав, як звідти втекти. Ось ті його операції уздовж кордону, у Сніжного й Тореза, про які він розповідав наприкінці липня, — це якраз і було спробою його угруповання прорватися з території України, не більше того. По-моєму, в перших числах серпня він і втік.
Таким чином, можу сказати, що всі ці події відбувалися зовсім не так, як їх описує більшість ЗМІ і сприймають люди. Вони дуже спотворені і перебільшені.
Читайте також: Роман Безсмертний: «При збереженні нинішнього позиціонування сил і держав війна в Європі — це питання часу»
Тепер про звинувачення на адресу Порошенка й Муженка, що вони «здали Донецьк». Зрозумійте, у перших числах липня ситуація змінювалася буквально кожну хвилину. Три чверті питань не доповідали нагору, бо вони були тактичними. Тому для мене припущення, що Муженко нібито міг запитати Порошенка: «Так мені випускати колону зі Слов'янська чи не випускати?» — це абсолютний абсурд.
Для прикладу розкажу про один епізод, про нього мені розповідав особисто генерал Назаров. Після трагедії з «Боїнгом» утворилася 30-кілометрова зона — там шукали фрагменти тіл і літака. І ось коли Назарову телефонували з Міністерства закордонних справ і вимагали припинити вогонь (в Шахтарську йшли бойові дії, плюс наша колона пробивалася на Савур-Могилу), тому що спалахне міжнародний скандал, він усіх посилав прямим текстом і пояснював, що цього не можна робити: «У нас стріляють. Я не віддам таке розпорядження людям, я буду вести війну».
— Виходить, захід Гіркіна, за великим рахунком, нічого не змінив у системі координат бойовиків.
— Саму систему не змінив. Але Гіркін став іконою. До нього приїжджали люди, він відтягнув частину ресурсу на себе. Той же Бородай був змушений з ним рахуватися на той момент. Тобто росіяни не могли тоді сказати, що Гіркін — вискочка, оскільки він вже виріс медійно. Тому довелося з ним співпрацювати. А його понесло. Незабаром назвав себе «головнокомандувачем півдня Росії».
Висловлю свою думку. Я детально проаналізував його біографію, вчинки і висловлювання. По-моєму, він людина з неабияк зламаною психікою. Його перша іпостась — реконструктор. Треба розуміти психологію цих людей. Вони вживаються в образ (Гіркін схиблений на реконструкції білого руху, його кумир Денікін. — Авт.) і починають щиро вірити у придуманий ними світ. У тих, хто реконструює події Громадянської і Великої Вітчизняної війни, взагалі плутаються в голові пріоритети. Гіркін зациклився на «русском мире».
У 1987 році він вступив до Московського історико-архівного інституту, але вуз не закінчив — не здав сесію. Поїхав у Придністров'я. Там на його очах загинув друг. Уявляєте, яка це психотравма для молодого хлопця? Потім він буквально три місяці повоював у Сербії, але там теж були дуже жорсткі часи. Мабуть, ось цей період і сформував його як особистість. Після цього якийсь час намагався служити в мотопіхотних військах за контрактом.
У середині 1990-х (досить пізно для кар'єри) потрапив у ФСБ. Він стверджував, що нібито служив оперативником у Чечні. В інтерв'ю Гордону розповідав: «У наш підрозділ двічі прилітав Путін. Перший раз він прилетів у Гудермес взимку 2000 року, я був на завданні. Повернувся — усі ходять з ножами від Путіна. Другий раз Путін прилітав у 2001 році у Веденський район. А мене якраз викликали в Ведено. Повернувся — усі ходять з годинником від Путіна». Він бреше. Не було його там. Він сидів у відділі якогось московського управління ФСБ, причому на дуже невеликій посаді. І, судячи з усього, його звідти вибили зі скандалом. По термінах він міг максимум дослужитися до майора.
Перед початком подій у Криму та на Донбасі очолював службу безпеки Малофєєва, всюди його супроводжував. Під ідею «Новоросії» виділяли гроші, у тому числі й приватні особи. І він потрапив у ту струмінь.
— Тобто Гіркін — черговий російський міф?
— Абсолютно, причому навіть не державний, а народний.
Нам менше пощастило з Безлером. Він професійний військовий (у 1994−1997 роках навчався в академії ракетних військ стратегічного призначення; звільнений в запас підполковником Збройних сил Росії. — Авт.), вмів воювати. До війни працював в охоронних фірмах Горлівки. Дуже практичний, дуже добре організований, діяв завжди адекватно, за винятком декількох випадків. Він був значно небезпечніший за Гіркіна. З усіх польових командирів на посаді «голови ДНР» насправді найстрашнішим був би Безлер.
Наші генерали переграли його у Дзержинську (зараз це Торецьк). Тоді Безлера як політичну фігуру просто знищили.
Після звільнення Слов'янська Безлер засів у Дзержинську. Коли готували велику операцію зі звільнення Лисичанська, тодішній міністр оборони Гелетей та представники спецназу звернулися до Муженка: «За нашими даними з трьох джерел, Безлер втік з Дзержинська, там нікого немає, треба захоплювати місто». Він їм сказав: «Спробуйте». 21 липня дві групи спецназу зайшли у місто. У міськадміністрації їх заблокували снайпери бойовиків, а потім увірвалося угруповання — два БМП, танк і людей 200. Тобто була підготовлена засідка. Поки тривав бій, Безлер вже опублікував фото палаючої будівлі й написав, що це «наша відповідь за Одесу, ми взяли в полон і знищили 100 українських спецназівців». Йому потрібен був інформпривід, щоб видати такий текст. Але завдяки тому, що наші вночі встигли висунути війська за Дзержинськ, основним силам Безлера туди не дали зайти. А ту групу, яка прорвалася, 21−23 липня знищили артилерією. Ті, що вижили, розбіглися. В результаті Безлер втратив не тільки своїх людей, а й якусь політичну вагу в цьому донецько-горлівсько-єнакіївському конгломераті.
— Тоді бойовики говорили, що він здувся…
— Його здули. У нього не залишилося нічого, він зазнав поразки. Всі розуміли, що він просто віддав місто.
До речі, Безлер і Гіркін не отримали жодних нагород і жодних посад не обійняли в Росії.
— Гіркін тепер взагалі в опозиції до путінського режиму.
— Так. І Безлер теж не процвітає. Кажуть, начебто ховається у Криму, куди втік в жовтні 2014-го.
— На початку червня Безлер виклав в ютубі шокуючий ролик, як він особисто розстрілює людей. Хоча це було постановочне відео, його неможливо дивитися без здригання.
— Я розмовляв з Василем Будіком, одним з «розстріляних». Це були дуже жорсткі й холоднокровні заходи психологічного впливу. Безлер свого домігся. Люди на це відреагували. Мовляв, ось який Безлер принциповий, він не якийсь бандит, а людина, яка воює за світле майбутнє «Новоросії», він карає, він милує. Бойовики тоді підкреслювали, що розстрілюють добровольців, а ЗСУ — не чіпають. Мовляв, у нас такі правила.
— Наприкінці весни місцевих патріотів стали дуже активно садити «на підвали». Причому часто катами ставали їхні колишні співробітники, сусіди, друзі.
— Як і у будь-якому іншому співтоваристві, там є певний відсоток неадекватних персонажів, прихованих садистів. Коли у людини раптом з'являється така влада, спливає все найгірше, що в ньому таїлося. Плюс це лягло на російську пропаганду фашизму. Вони до смерті катували добровольців, особливо хлопців з «Правого сектора». Я бачив фотографії людей після цих катувань…
— Що відбувалося у червні — на початку липня на окупованій території з військової точки зору?
— Росія до кінця не розуміла, з ким і як працювати. Проте росіяни були впроваджені в «ополчення» і намагалися там діяти. Наскільки ми зрозуміли, росіяни займали заміські будинки відпочинку і піонертабори. Це були дуже закриті угруповання, які в потрібний момент або здійснювали якусь раптову дію та йшли, залишаючи там козаків і «ополченців», або просто надавали консультативну та іншу допомогу.
Їм туди приганяли зброю й техніку (бронетехніку намагалися не посилати, хіба що під виглядом кримської), але постачання було досить обмеженим. І вони через це дуже страждали й гризлися між собою. До того ж практично на ходу йшов переділ бізнесу. Кожен ватажок намагався отримати свій ресурс і свої сфери впливу.
Але за рахунок того, що їх досить грамотно зорієнтували, у «ополчення» незабаром з’явилися ознаки терористичних формувань, що існуюють у всьому світі (Латинська Америка, Близький Схід, Африка). У них з'явилися джипи, на яких можна швидко пересуватися, де вони встановлювали кулемети.
— Не раз бачила, як по дорозі на великій швидкості мчали легковики без правих передніх дверей — звідти стирчав ствол кулемета.
— Плюс їм дісталася система управління промисловістю, транспорт і залізнична мережа. Вони могли дуже швидко переміщатися на платформах. Якщо нам доводилося цілодобово переганяти підрозділи по зовнішньому колу, то вони миттєво опинялися там, де виникала необхідність. І взагалі дуже швидко концентрували сили. Плюс ними дуже добре командували.
На той час у Росії створили так званий «новочеркаський хрест». Це 12-е командування резерву в складі Південного військового округу на базі колишнього Новочеркаського військового училища зв'язку на вулиці Платова. Дуже закритий центр для військових фахівців.
Першим його виявили хлопці з «Миротворця» у 2015 році. Вони вирахували російського підполковника, який переводився з Краснодара до Новочеркаська і був цьому дуже радий. Але коли виявилося, що його з Новочеркаська відправляють в Україну, він обурився та заявив, що не поїде. І його з тріском звільнили. Був суд. У ту пору в Росії була хороша «дірка» — у відкритих даних судів лежали номера військових частин та інша інформація. І «Миротворець» кілька таких випадків виявив.
Росіяни намагалися працювати на Донбасі системно. Вони все, що могли, підкидали в той котел.
Читайте також: Павло Клімкін: «Путін у Женеві виклав російську логіку — це фактична окупація й анексія Донбасу»
— Навесні й влітку на непідконтрольній частині Донбасу настав повний розгуляй. Колони техніки бойовиків снували туди-сюди, місцеві маргінали відчули себе господарями життя, люди масово покидали будинки — куди завгодно, лише б подалі від обстрілів і тотального беззаконня. Через постійний страх можна було збожеволіти. Де свої, де вороги? Лінії фронту-то не було.
— Фронт — це шаблони Великої Вітчизняної. Зараз фронт — це ланцюжок опорних пунктів, а тим літом це були просто блокпости. Командування АТО з 20 травня визначило лінію так званої ізоляції, за якою ми вже нічого не контролювали, і навколо неї почали вибудовувати систему блокування цієї території.
Потім визначили два пріоритети. Перший — це кордон, тому що було зрозуміло: не перекривши кордон, ми всередині не розберемося. Другий — Слов'янськ. Чому Слов'янськ? Тому що штаб АТО знаходився поруч і практично командував сектором «С» (Слов'янськ, Краматорськ, Бахмут, Дружківка, Костянтинівка, Дебальцеве). Здатність Віктора Муженка в ручному режимі безпосередньо керувати військами зіграла дуже велику роль. Він особисто керував сектором «С», причому дуже ефективно. Основні дії йшли у Слов'янську. Звільнення Слов'янська та вигнання звідти Гіркіна, попри все, зіграло свою позитивну роль як важливий політичний фактор.
— Що відбувалося в інших секторах?
— Сектор «А» — це Луганщина. Там збудували бойові порядки від Станиці Луганській до Рубіжного. Сектор «В» — це населені пункти ближче до Донецька. Там теж в основному йшло блокування. Виставили блокпости й вони намагалися потихеньку просуватися вперед. І сектор «М» — Маріуполь, де стояли нацгвардійці. Там тоді особливих бойових дій не відбувалося.
— Коли звільнили Маріуполь, Слов'янськ, Краматорськ, Бахмут, з'явилася надія, що ось-ось те саме відбудеться і в інших містах. Чи могли ми в ту пору реально вигнати усю цю нечисть з нашої землі?
— Чому про Лисичанськ усі забувають? Це була найбільш підготовлена, найпотужніша та найкласніша з усіх операцій АТО 2014 року, яка завершилася 24 липня. Там працювало наше угруповання з трьох з половиною тисяч осіб.
А 26 липня бойовиків дуже швидко і майже безкровно вибили з Дебальцевого. Там стояв відносно невеликий гарнізон. Підступи до міста були погано закріплені. Вони дійсно не чекали цього. 24-та механізована бригада на чолі з Содолем (зараз генерал-лейтенант, командувач морською піхотою Військово-Морських Сил. — Авт.) взяла місто під контроль.
- І все ж чому не дійшли до кордону?
— У польових умовах класичне співвідношення сил і засобів при наступі — один до трьох-чотирьох оборонців, у місті — один до 10−15. Якщо в умовному місті перебувало 10 тисяч бойовиків, у нас в АТО мало бути близько ста тисяч добре озброєних і забезпечених технікою бійців, щоб увійти як гарячий ніж у масло. У піковий момент, наприкінці липня, списковий склад учасників АТО налічував 43 тисячі осіб, це враховуючи обози та все інше. Насправді як ударно-штурмові групи використовували чотири, максимум п'ять бригад — 95-ю, 80-ю, 24-ю, 25-ю і 79-ю.
Звільнення міста — це завершення дуже великого циклу, після чого потрібно відновлювати сили, ремонтувати техніку, поповнювати боєприпаси, заправляти техніку пальним. На це теж потрібен час.
Скажу, що Донецьк не розглядався як об'єкт, тому що ніхто не став би воювати за таку територію, розуміючи, що артилерію там застосовувати не можна. До того ж у той період почалися проблеми через підбитий бойовиками «Боїнг». Бойовики в середині липня посилили свої сили на півдні. А у серпні вже було відкрите вторгнення росіян…