Чергову історію з циклу спогадів відомий український композитор присвятив своїй дружбі з Муслімом Магомаєвим.
У 1960−1970-і роки популярність Мусліма Магомаєва була безмежною. Він збирав багатотисячні стадіони, гастролював за кордоном і по всьому Союзу, жоден урядовий концерт не обходився без його участі… «Я був присутній на багатьох концертах, в яких співав Муслім Магомаєв, і жодного разу не було випадку, щоб ведучий встигав назвати повністю ім'я та прізвище артиста. Зазвичай вже після імені „Муслім“ лунали такі овації, що, попри найпотужніші динаміки та всі намагання ведучого, прізвище „Магомаєв“ безнадійно тонуло в захопленому гуркоті», — писав про нього поет Роберт Рождественський.
Звання народного артиста СРСР великий співак отримав, коли йому був всього 31 рік. У його концертному репертуарі було понад 600 творів (арії, романси та пісні). Відбувся Магомаєв і як композитор. Він автор понад 20 пісень, музики до вистав, мюзиклів і кінофільмів. У 1997 році ім'ям Magomaev був названий один з астероїдів…
Муслім Магомаєв народився в 1942 році в Баку в родині театрального художника, який загинув на фронті за 15 днів до Перемоги, та драматичної актриси. Дід по батькові, на честь якого назвали хлопчика, — композитор Абдул-Муслім Магомаєв, один з основоположників азербайджанської класичної музики.
Першу мелодію Муслім склав у п'ять років. У дитинстві та юності нескінченно слухав платівки з записами Енріко Карузо, Тітто Руффо, Беньяміно Джильо, яких пізніше назвав своїми вчителями. У 1962 році він дуже успішно виступив на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Гельсінкі. Незабаром в журналі «Огонек» вийшла стаття під заголовком «Юнак з Баку підкорює світ». А після появи на місцевому телебаченні Магомаєва стали впізнавати на вулицях.
Під час Декади культури та мистецтва Азербайджану в Москві преса писала: «Його чудові вокальні дані, блискуча техніка дають підставу говорити, що в оперу прийшов багато обдарований артист». На концерті в Кремлівському палаці з'їздів Магомаєву аплодував сам Іван Козловський. Потім був сольний виступ в Концертному залі імені Чайковського. За рік — стажування на батьківщині бельканто, в театрі La Scala. У 1966 році Магомаєв виступив на сцені знаменитого паризького театру Olympia, а в Каннах на Міжнародному фестивалі грамзапису та музичних видань його платівки розійшлися мільйонними тиражами. Він отримав «Золотий диск».
З любов'ю всього його життя Тамарою Синявською Магомаєв познайомився з легкої руки Рождественського. Коли Синявська вирушила на довге стажування в Італії, Магомаєв дзвонив їй щодня і часто посилав квіти. Саме тоді в його репертуарі з'явилася пісня «Мелодія». Тамара почула її по телефону. Під час їхнього гучного весілля в ресторані «Баку» Магомаєв відчинив вікна і співав для шанувальників, що стовпилися внизу. Потім два місяці хворів на бронхіт…
Пішов зі сцени Магомаєв у 1998 році в самому розквіті слави. Пояснив це так: «Кожному голосу, кожному таланту Бог дав певний час, і переступати його не потрібно», хоча з голосом проблем не було ніколи. Він відмовлявся від виступів, займався живописом і спілкувався з шанувальниками інтернетом. В останні свої роки страждав від хвороби серця, його ще з юності турбували легені. Однак попри це, як розповідала Синявська, він іноді викурював по три пачки сигарет на день.
У 2007 році записав свою останню пісню «Прощай, Баку» на вірші Єсеніна. Через рік співака не стало. Він помер 25 жовтня 2008-го на руках у коханої дружини. Похований на Алеї почесного поховання в Баку, поруч зі своїм дідом.
Про свою дружбу з Муслімом Магомаєвим згадує відомий український композитор Ігор Поклад.
Почалося все в далеких 1960-х. Мене викликали в міністерство культури та доручили створити дівочий вокальний ансамбль. Вже досить скоро колектив «Мрія» завоював популярність, нам випала можливість виступати на перших майданчиках країни.
Так ми опинилися на фестивалі «Московські зорі». Зелений театр, основна площадка фестивалю, відчув на собі всю любов і обожнювання, що завалилися на молодого і фантастично талановитого Мусліма Магомаєва. Ні в сітці вечірнього концерту його виступу — зал напівпорожній, є — по периметру кінна міліція і натовп, яку ледве стримували правоохоронці. Виступати до нього було складно, після нього — безглуздо. Йшли не на концерт, йшли на Магомаєва.
Ми перетиналися, навіть віталися, але не були близько знайомі. Познайомилися через кілька років після концерту в Колонній залі Будинку Cоюзів, який давав Йосип Кобзон. Нас, мене і Юру Рибчинського (український поет, драматург, сценарист), запросили в гості до народної артистки Радянського Союзу Людмилі Зикіної в знамениту московську висотку, яку ми бачили потім у фільмі «Москва сльозам не вірить». Компанія була невелика: господиня будинку, відома радянська телеведуча Світлана Моргунова, Йосип Кобзон, ми з Юрою і Муслім. Посиділи, випили.
Йосип попросив: «Мусику! Зіграй нам що-небудь, заспівай, якщо не важко». Ніяких заперечень, ніяких «ламаний». Муслім взяв келих з коньяком, відпив трохи, піднявся і підійшов до піаніно. Його пальці ковзали по клавішах, і я, хоч з ранньої юності підробляв акомпаніатором, був убитий його технікою гри. Це було чудово!
І раптом він заспівав, але не тим голосом, до якого звикли мільйони його шанувальників. Він став наслідувати відомим закордонним виконавцям того часу — Тому Джонсу, Френку Синатрі, Іву Монтану. Закрий очі — не відрізниш. Потім він виконав джазові композиції та кілька партій з мультика «Бременські музиканти», що знімався тоді. Ми роти пороззявляли від такого калейдоскопу перевтілень, сміялися і захоплювалися одночасно. Це було щось. Сказати, що я був вражений — не сказати нічого. Це було відкриття. Я побачив і почув зовсім іншого Магомаєва — безмежно, божественно талановитого і неповторного.
Коли ми розходилися пізно вночі, він дав мені номер телефону і попросив:
— Подзвони. Ми попрацюємо. Я чекатиму.
І я подзвонив. Ми зустрічалися кожен раз, коли я бував у Москві. Завдяки Мусліму у мене завжди був номер в найсучаснішому на той час готелі «Росія». Планували, він розучував щось нове. А одного разу сказав:
— Слухай, ну скільки ти будеш мотатися з Києва до Москви? Може, сходімо до мера, я виб'ю тобі квартиру, переїдеш сюди й ми, нарешті, зможемо попрацювати по-людськи, а не наскоками?
Я відмовився. Мій будинок — Київ, а не величезна і метушлива Москва… За рік мене запросили до Москви у важливій справі. Нашу з Юрою Рибчинським пісню «Глаза на песке» вибрали для виконання на міжнародному фестивалі в Чилі. Радянська пісня на фестивалі в країні, з якої у нас, по-моєму, і дипломатичних відносин-то не було, на ті часи нечувана річ. Виконувати її повинен був Муслім.
Я повернувся, зайнявся оркестровкою і за місяць привіз до Мінкульту союзу готовий варіант. Сиджу в приймальні міністра Демічева, чекаю на запрошення. І раптом повз пролітає якийсь маленький чоловічок з газетою в руках, шепоче щось на вухо секретарці та прошмигує в кабінет міністра. Через пів години виходить яскраво-червоний і задоволений собою. Без газети.
— Ігорю, тут така справа, — звернувся до мене Демічев. — Ви з Юрою, звичайно, молодці та все таке, але…
І простягнув свіжу газету «Известия» зі статтею, яка в пух і прах розносить дві пісні — нашу та «Эти глаза напротив». Автором статті була дружина поета Роберта Рождественського Алла Кірєєва. Природно, про поїздку на фестиваль з цією піснею говорити більше не доводилося. Крапка. Зарубали. І нас з Юрою, і Мусліма, який вже готував її.
Тим маленьким чоловічком був відомий радянський композитор, автор музичної «Ленініани» Серафим Туліков. Більше ми його не бачили. Зате Кірєєва через кілька років підійшла, повинилася і сказала, що зробила величезну помилку.
Потім Йосип Кобзон сказав: «Тепер ця пісня буде коронкою в моїх концертах. І я буду на ній загострювати увагу». І він співав її всюди та завжди. Попри заборону! І саме він змусив Кірєєву вибачитися.
За кілька років Муслім зателефонував мені:
— Ігорю, привіт. Я у Києві. Можеш під'їхати? Я в готелі «Україна».
Уже за годину ми обіймалися і раділи зустрічі. Однією з умов розміщення Магомаєва в готельному номері була наявність інструменту. Він сів за рояль і заспівав мою «Кохану». Сьогодні це єдиний збережений запис моєї пісні в його виконанні. Я дуже дорожу ним…
Нещодавно я побачив по телевізору анонс фільму про Мусліма і згадав нашу останню зустріч у приміщенні Палацу «Україна» на одному з ювілеїв газети «Бульвар». Муслім зазвичай заповнив собою і своїм чарівним голосом весь величезний зал. Як завжди елегантний, спокійний, в білосніжному смокінгу. Він співав, і глядачі підспівували йому. Незабутнє, чарівне видовище.
За кілька хвилин ми зустрілися за кулісами, обнялися і поскаржилися на те, що давно не бачилися. На прощання він простягнув руку для рукостискання і сказав традиційну фразу:
— Ігорю, будеш у Москві — телефонуй, заходь, я буду чекати. Ми й так втратили купу часу, треба встигнути попрацювати.
З того часу я бував в Москві не раз і не два, але не зателефонував і не зайшов. А тепер і телефонувати нікуди, і зайти нема до кого. Муслім надто далеко…
Читайте також: Ігор Поклад: «Я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд з Олексієм Петренком»
Той день, коли ми бачилися востаннє, я запам'ятав на все життя. Нам ніщо не заважало зустрітися. Нічого не варто працювати довгі десятиліття, але ми весь час відкладали і зустріч, і роботу на потім, а «потім» — не сталося.
Муслім… Такої слави, такого обожнювання, такої всенародної любові, упевнений, більше ніхто і ніколи не доб'ється. Навряд чи хто з нинішніх артистів, виглянувши у вікно ресторану в день свого весілля, співатиме для шанувальників. Занадто горді та самозакохані нині зірки. Якщо вже зовсім чесно, він і був тією самою єдиною зіркою. Мало хто здатний сьогодні піти зі сцени в зеніті слави, в розквіті голосу. Дійсно піти й не плямувати своє ім'я фонограмами та щорічними прощальними концертами, щоб залишитися недосяжною легендою, а не колишнім кумиром, за якого ніяково. Такий вчинок підвладний небагатьом.
Поєднання кращих людських якостей, помножених на безмежний талант, — це те, що не можна придбати. Таким може нагородити тільки Бог. Розгубити все це — справа нехитра. Виплекати й примножити — величезна праця. І Магомаєву це було під силу.
Йде час. Йде сьогодення. На зміну приходить ерзац, який заполонив сцену і душі. Тим важливіше не забути світле та чисте. Муслім — світлий і чистий. Всіх забудуть, а його пам'ятатимуть. Упевнений.
Єдине, що мені залишається сьогодні, — подякувати долі за такий щедрий подарунок, як дружба з геніальною людиною. Нехай там, нагорі, йому буде так само ясно й тепло, як було світло і тепло на Землі, яку він прикрасив своїм талантом. Світла і вічна пам'ять тобі, Орфей XX століття.
Читайте також: «Там, нагорі, напевно співають „Смуглянку“. І це найталановитіший хор, адже диригує ним Льоня Биков»