У липні 2014 року під час боїв за звільнення Слов’янська та Краматорська від бойовиків та російських найманців в український військовий літак-розвідник влучила ворожа ракета. Однак мужні та майстерні пілоти виконали завдання, врятували літак та свої життя. «ФАКТАМ» вдалося поспілкуватись з екіпажем.
— Наша бригада тактичної авіації була в повній бойовій готовності ще з 1 березня 2014 року, — розповів безпосередній учасник подій — колишній військовий авіатор, штурман 1-го класу, а нині офіцер запасу Олександр Трошин. — А з квітня ми виконували завдання з оперативних аеродромів у небі над Слов’янськом та Краматорськом на Донеччині… Ми бачили перші бої з ворогом. Пізнали й гіркоту перших втрат, загибель бойових товаришів з інших підрозділів військової авіації. Бо в небі над Слов’янськом вже були збиті та загинули хлопці з двох наших бойових гвинтокрилів Мі-24. Згодом, 6 червня, був збитий Ан-30 Костянтина Могилка. Екіпаж тоді проводив повітряну розвідку (6 червня 2014 року Костянтин Могилко, якого посмертно нагородили званням Героя України, разом з екіпажем відвели підбитий літак від населених пунктів, врятувавши людей ціною власних життів. — Авт.). Ми ж теж працювали саме на розвідувальній модифікації літака Су-24. У нашій бригаді є бомбардувальники Су-24М та розвідники Су-24МР.
— Як ворогу вдалося уразити літак? І як ви не втратили керування літаком?
— Су-24МР 1987 року випуску — це літак, що може вести аеророзвідку у будь-який час доби та пору року. Літак дуже потужний та надійний, досить швидкісний. Наприкінці червня та на початку липня 2014-го навіть наші бомбардувальники часто літали в якості розвідників. По ворожих цілях ми тоді працювали не часто та дуже обережно. Адже місцина дуже густо заселена.
Ось так ми й літали з тоді ще пілотом 1-го класу, а нині командиром нашої авіабригади Євгеном Булациком. Він — пілот 1-го класу, я — штурман 1-го класу. Я повинен знайти ціль, вилетіти з аеродрому та повернутись на нього навіть з зав’язаними очима! Ми добре знали, що у російських бойовиків та військових на озброєнні є переносні зенітно-ракетні комплекси та люди, які дуже добре вміють ними користуватись. Точно не «шахтарі»… Тому інколи ми вели розвідку на висоті у сотню метрів, аби жоден засіб протиповітряної оборони не виявив нас. Налетіли на голови, відзняли усе і хутко додому! Так було й 1 липня близько 17 години. Ми працювали на слов’янсько-краматорському напрямку. Непомітно підійшли, зафіксували, що треба, та швидко на аеродром… Але по нас відкрили вогонь з ПЗРК.
Я побачив, як у небо одна за одною здіймаються ракети… і летять до нас. На небі ані хмаринки, видно, наче на долоні. Доповідаю про це командирові і починаю швидко відстрілювати теплові пастки. І бачу, як ракети потрапляють у ці пастки. Вчасний відстріл пасток — це завдання саме штурмана. Є ще одна деталь… На винищувачах МіГ-29 є спеціальні дзеркала, як у автомобілях дзеркала заднього огляду. На наших літаках таких дзеркал не було. Жодного! От у такому стані була наша авіація до 2014 року… Вже на початку війни хлопці познімали ці дзеркала з технічно несправних «29-х», що не здіймались у небо. Приварили їх до наших «сушок»… І ми теж. От завдяки цим дзеркалам я вчасно й помітив ворожі ракети…
Читайте також: «Навесні 2014-го ми були готові повністю зачистити Донецьк»
По нас стріляли чотири рази. Три ракети були захоплені пастками. Але четверта таки влучила у лівий двигун. Вже на землі ми побачили, що нам пошкодили й хвіст. Тоді ми відчули, як літак різко штурхнуло донизу та повело… Тож удвох почали терміново рятувати бойову машину та наші життя. Командир тримав штурвал. Вирівняли! А потім набрали висоту десь до тисячі метрів, аби сховатись від ворожих очей та стрільців.
— І як ви поводились у такій екстремальній ситуації?
— Ми коротко доповідали обстановку та як працюють прилади. Остраху не відчували, лише максимальна зосередженість та зібраність. Звісно, було не до якихось емоцій. Про себе просили, аби друг-літак не підвів! До речі, прилади у кабіні не вийшли з ладу. Щодо місця влучання ракети, то, на наше щастя, пошкоджений двигун не спалахнув. Лише «пив» паливо шаленими темпами… Наче працював увесь час на холостому ході. Стара, але дуже надійна, живуча та безвідмовна бойова машина не підвела навіть у таких надважких умовах.
Ми вирішили повертатись на наш оперативний аеродром. Розрахували, що пального вистачить. Летіти ще десь триста кілометрів. Пам’ятаю, як ми йшли над тоді ще окупованим Краматорськом… Минали місцевий аеродром, що у ворожій облозі міцно тримав зі своїми десантниками генерал Кривонос. Але сісти там ми не мали можливості. Потім хлопці-десантники розповіли, що бачили наш літак, за яким тягнувся білий хвіст. Тримали кулаки та молились, щоб ми вилетіли успішно.
— Ви були готові катапультуватись?
— У разі крайньої необхідності ми мали наказ покинути машину та катапультуватись. І бійці на землі в разі наказу були готові відразу нас рятувати. Але, чесно кажучи, хотілося зберегти нашого вірного бойового друга. А ще ж обладнання, надважливі матеріали аеророзвідки! Так й тягнули на одному двигуні аж до аеродрому на Полтавщині. Летіли десь близько півгодини. Але ми вірили один у одного та у наш літак.
І ось врешті Миргород. Небо сонячне, ясне, без жодної хмаринки. Тож десь за 40 кілометрів помітили злітну смугу. З Богом! Ми уже не мали можливості робити додаткові кола над аеродромом. Мусили сідати з першого разу, без права на помилку. Ще переживали, а раптом шасі не вийде… Усе могло бути. До того ж, коли ми вже йшли на приземлення, пошкоджений двигун ще й спалахнув…
— Втім, Бог та доля таки були на вашому боці…
— Автоматична система пожежогасіння успішно локалізувала полум’я вже під час посадки. Командир просто ювелірно посадив нашу машину на смугу. Наче на навчаннях. Швидко до нас приїхали медики, пожежники, військові інженери. Нашу машину залили піною. Вогонь вже остаточно загасили…
У повітрі ми не відчували страху. Адреналін, захисна реакція організму. Але вже на землі я побачив, що зі спини командира, з-під куртки піт ллється водоспадом. Мабуть, і я мав не кращий вигляд… Ми уважно обдивились наш літак, глянули один одному у вічі та сказали лише: «Ми все ж таки повернулися додому!» Щойно ми сіли, як прилетіли інші наші хлопці теж після своїх бойових завдань. Коли вони побачили нас, то зробили квадратні очі: «Оце ви злітали…» Та й ми самі були здивовані… І ще на злітній смузі обійняли нашу запилену бойову машину, поцілували її та подякували, наче доброму товаришу… Бойове завдання було виконане. Ось так 1 липня ми з командиром відсвяткували свій другий день народження…
За декілька діб ворог був вибитий зі Слов’янська та Краматорська. Тож у нашу загальну перемогу ми теж зробили свій внесок!
— Чи відомо вам, з якої саме зброї влучили по вашому літаку російські бойовики?
— У фюзеляжі та двигуні літака згодом були знайдені фрагменти ракети. За висновками фахівців, це могла бути ракета від ПЗРК «Стріла-3». Тож те, що у нас стріляли не «шахтарі» та «робітники», — це факт. Після цього обстрілу наш літак три місяці стояв на ремонті. А ми згодом пересіли на інший розвідник. Цю МРку нам направили після капітального ремонту. Ми з Євгеном Богдановичем літали далі.
Наприкінці липня у небі над Луганщиною був збитий український транспортник Ан-26, яким командував Дмитро Майборода. Загинули він та другий пілот Дмитро Шкарбун. Це мій однокашник… Ми спілкувались з ним за три доби до трагедії… А згодом хлопців не стало… Посмертно їм присвоїли звання Героїв України… Я впевнений, що хлопців збив російський винищувач. Бо вони доставляли вантажі нашим бійцям, які перебували в оточенні на Луганському летовищі. Літак був збитий на висоті 6500 метрів. Туди жоден ПЗРК чи зенітна установка не дістане.
Ще один літак з нашої бригади, бомбардувальник Су-24М, теж був збитий на Луганщині в серпні 2014 року. Тоді екіпаж встиг катапультуватись. Хлопців вітром знесло у бік ворога. Але наших пілотів врятували бійці добробату «Айдар». Тоді ж був збитий ще один наш гвинтокрил Мі-24. Його екіпаж загинув…
Але ми добре працювали того літа. Практично не вилазили з літаків. Працювали по колонах ворожої техніки, по його укріпленнях, танках, артилерії, піхоті… Це вже була справжня масштабна війна. Працювали так аж до першого етапу Мінських угод, за якими бойовій авіації заборонили літати у 30-кілометровій зоні на Донбасі.
— А якою ваша бригада зустріла війну ще навесні 2014 року?
— Коли нашу бригаду тактичної авіації перекинули з аеродрому базування ближче до району бойових дій, то у повітря могли здійматись лише п’ять-шість наших військових літаків. Усе! А от кваліфікованих пілотів та штурманів, інженерів, техніків, механіків та інших фахівців військової авіації можна було на пальцях рук порахувати. Бо решта літаків чекали на плановий ремонт! І якби не війна, так і не дочекалися б…
— Наші пілоти успішно виконали відповідальне та важливе завдання, — повідомив «ФАКТАМ» керівник служби зв’язків з громадськістю Командування Повітряних сил Збройних Сил України підполковник Юрій Ігнат. — Бо саме точні знімки ворожої оборони допомогли українським воїнам успішно звільнити не лише Слов’янськ, Краматорськ, а й інші окуповані території.
Читайте також: Роман Цимбалюк: «Не треба тішитися ілюзіями, що російське суспільство не підтримає повномасштабне вторгнення до нашої країни»
Щороку 1 липня побратими та рідні вітають Євгена Булацика та Олександра Трошина з другим днем народження. За успішне виконання завдання в бойових умовах, проявлені витримку та героїзм екіпаж був нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Минуло вже сім років, але літак й досі в строю, щоправда, на зберіганні і в разі потреби готовий до бою. До бойових завдань готовий і командир бригади тактичної авіації полковник Євген Булацик.
Загалом навесні та влітку 2014 року українські військові льотчики виконали ряд дуже важливих та небезпечних бойових завдань у небі над Донеччиною та Луганщиною. З початку активних бойових дій у 2014 році авіація Повітряних сил завдала величезних втрат російським окупантам. У вересні 2014-го Україна була змушена піти на домовленості, де було прописано заборону використання бойової авіації та артилерії крупного калібру. Ворог не очікував точних та потужних повітряних ударів наших пілотів. Саме дії української авіації стали одним зі «стимулюючих» факторів примусу його до перемовин…
Читайте також: Справа «донецького фермера»: чому порятунок льотчика Су-25 закінчилося загибеллю 10 спецназівців
На фото у заголовку: Влітку 2014 року пілот 1-го класу, а нині командир бригади тактичної авіації полковник Євген Булацик