Російський політолог Лілія Шевцова зазначила, що США і Німеччина досягли домовленостей щодо «Північного потоку -2», коли у ЄС затвердили програму «звільнення Європи» від нафтогазової залежності.
«Перемога або глухий кут? Політика штука оманлива, — пише Лілія Шевцова на своїй сторінці у соцмережах. — Часом очікуєш на один результат, а отримуєш інший. Приклад тому — наслідки відходу США з Афганістану і домовленість Байдена — Меркель щодо завершення будівництва газопроводу «Північний потік- 2». Ці події показують, як ефемерна межа між перемогою та поразкою.
Те, що США пішли з Афганістану, стало приводом для російської зловтіхи: «Місія Америки закінчилася провалом!» Так приємно побачити поразку суперника, який повинен зализувати рани.
У 1975 р., коли Америка пішла з Індокитаю, це стало ударом по американському лідерству, викликавши наступ СРСР по усьому полю — від Афганістану до Анголи. Поразка у В'єтнамі позбавила Америку драйву на довгі роки.
Сьогодні відхід Америки з Афганістану — драма, яка ще змусить переосмислювати пріоритети світової політики. Але першочергове питання очевидне: хто заповнить вакуум, який залишають по собі США? Західні коментатори кажуть: «Китай має намір зайняти місце, яке звільнили США». Політика ж не терпить порожнечі, вірно?
Варто нагадати, що в Афганістані американці зі своїми союзниками захищали російську зону впливу від терористичних загроз і наркотиків. Чи захоче Китай стати для Росії таким заслоном? До цього часу у Росії та Китаю був спільний інтерес — стримування США. Що їх об'єднуватиме, якщо Америка втрачає роль гегемона?
Тим часом Китай — світова держава, що живе образою за минулі приниження та мріє про реванш. Китайцям можуть бути зрозумілі міркування Путіна щодо «історичних територій». Для Китаю «історичні території» — це російське Приамур'є і Примор'є, свого часу захоплені Росією у династії Цин.
Словом, поразка Америки в Афганістані аж ніяк не перемога Росії і навіть не привід для зловтіхи.
Друга подія, яка викликає суперечливі наслідки, — це «пакт» США і Німеччини щодо вирішення конфлікту навколо газопроводу «Північний потік -2». Пакт говорить про успіх німецької «Ostpolitik», яка створила дотепний механізм взаємодії Німеччини з Росією: «Використовуй російські ресурси і не дратуй Кремль».
Вашингтон задля стримування Китаю погодився на угоду з Берліном, засновану на Інтересі. Але якщо Вашингтон визнав першість Інтересу, то ідея Байдена про антикитайські фронти руйнується. Навіщо Європі діяти проти свого комерційного інтересу, зав'язаного на Китай?
Не виключено, що ціна, яку Байден заплатить за свою домовленість з Берліном, виявиться вище очікуваної вигоди.
Так, американо-німецький пакт викликав нове розмежування всередині західного співтовариства, підриваючи довіру до США серед американських союзників. Байден зіткнувся з обуренням представників обох партій у Конгресі, об'єднаних ідеєю санкцій проти Росії. Обурюється «Нова Європа» (Польща та Балтія), орієнтована на жорсткий курс щодо Росії. В Україні американо-німецька домовленість викликала звинувачення у зраді її інтересів.
І ще: є сумніви, що Німеччина, яка взялася урезонювати Кремль, впорається із завданням. Поки Берлін навіть за допомоги Парижа не зміг забезпечити Мінські угоди по Україні. І чи візьме на себе наступник Меркель гарантії цієї угоди?
Офіційні особи у Вашингтоні та Берліні визнають, що у них немає інструментів, аби змусити домовленість працювати, і угода залежить від настроїв Кремля.
А тим часом Кремль, заявляючи про «економічну доцільність» самого гострого питання — продовження транзиту газу через Україну після 2024 р. — руйнує конструкцію, зліплену Байденом з Меркель.
Так що домовленість не гарантує ані збереження транзитного коридору через Україну, ані того, що Росія не буде використовувати енергоресурс у політичних цілях. А чому ні, якщо у Кремля не буде інших засобів тиску?
Чи є підстави говорити, що Європа, «прив'язавши» до себе Росію через СП-2 і наповнюючи російський бюджет, може впливати на Росію? Можна не сумніватися в одному: «енерго-коридор» буде відгодовувати клептократію, що обліпила його з обох сторін. У будь-якому випадку «прив'язка» працюватиме не на європеїзацію Росії, а на її стагнацію. Як і було досі.
Пакт Байдена-Меркель є визнанням того, що Захід не може ані виключити Росію з системи своїх «сусідів», ані стримувати Росію. Але і поховати «СП-2» нереально.
Вашингтон не готовий до конфлікту з Німеччиною. У свою чергу Німеччина не готова відмовитися від винаходу, який німецький публіцист Джозеф Джоффе сформулював так: «З одного боку, знаходь укриття під американською ядерною парасолькою; з іншого — домовляйся з росіянами, щоб знизити залежність від Дяді Сема».
Здавалося б, пакт можна визнати перемогою Путіна. Але і ця перемога ілюзорна. Не тільки тому, що угода консолідує її противників. Іронія в тому, що американо-німецька легітимізація «Північного потоку-2» відбулася у момент, коли ЄС ухвалив програму звільнення Європи від нафтогазової залежності до 2050 року.
Модель економіки, на яку працює «СП-2», визнана вичерпаною. Навряд чи її врятує навіть європейська клептократия.
Цю іронію змушений визнати і Кремль: «Стає ясно, що вже починаючи з 2023 року ми платитимемо вуглецевий податок від € 1,4 млрд і далі — до € 10 млрд протягом найближчих п'яти років — тільки за те, що наш експорт енергоресурсів недостатньо „зелений“ (Дмитро Пєсков, спецпредставник президента з питань цифрового і технологічного розвитку). Ось так — будували газопровід, щоб забезпечувати Європу, а тепер доведеться ще за постачання і платити! „Перш за все треба чесно зізнатися собі, що цей раунд склався не на нашу користь“ (Пєсков). Свята правда».
І як довго ми протягнемо у ситуації вичерпаності? «
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.