Десантник Євген Ісаєв влітку 2014 року отримав важкі поранення під Зеленопіллям Луганської області. Бійцю відірвало стопу, скалічило руки. Однак Євген не здався. Після одужання він став інструктором — тактичним медиком і повернувся на фронт. А ще займається у клубі любителів плавання на SUP-дошках разом з іншими фронтовиками.
Євген родом із Запоріжжя. Строкову службу проходив у 79-й бригаді «крилатої піхоти». Демобілізувався напередодні війни. А коли на Україну напав ворог, повернувся до рідної частини. Навесні 2014 року разом з бойовими товаришами звільняв від російських окупантів та їхніх прибічників Донеччину.
— У липні 2014 року підрозділи нашої бригади отримали наказ прибути до зведеного табору українських військових під Зеленопіллям на Луганщині, — розповідає «ФАКТАМ» Євген Ісаєв. — Чесно кажучи, зараз розумію, що все було проти того маршу. Один бронетранспортер вийшов з ладу, в іншому — коротке замкнення. Наче Бог та доля попереджали: хлопці, буде біда… Але ми мали наказ. Після дуже важкого маршу пізно ввечері прибули на місце призначення. У Зеленопіллі вразила безпечність окремих бійців та офіцерів. Незважаючи на присутність ворога під боком, багато хлопців не рили окопи та бліндажі, ночували у наметах посеред голого степу. Техніка стояла скупчено. Вночі навіть дивилися фільми в імпровізованому кінотеатрі під відкритим небом. Все як на долоні. Тому ми стали у рідкій лісосмузі. Хоч якесь маскування. Згодом це рішення наших офіцерів врятувало багато життів. Зокрема, й мене.
Ми як могли замаскували техніку серед невисоких дерев та кущів і полягали спати… Прокинулися від страшного гуркоту. Це було десь о 4:30 ранку. Вибух за вибухом! Море вогню… Палало все, що могло горіти. По нашій «зеленці» теж пішли «прильоти». Одним снарядом накрило відразу вісьмох бійців. На щастя, не на смерть. Кущі та дерева були хоч якимсь захистом, особливо від осколків.
— Як же ви врятувалися?
— Я став за невеличким деревом. Заховав тіло та голову за стовбуром, а руки та ноги вже не помістилися. І ось один снаряд падає неподалік. Шквал осколків та вибухова хвиля накрили мене. Але все ж таки стовбур прийняв основний удар на себе. Дерево було розтрощене навпіл, але воно врятувало мені життя.
Деякі мої побратими теж таким чином врятувались. Згодом хлопці фотографували це щасливе дерево.
Читайте також: Війна з Росією: український пілот розповів, як під час боїв на Донбасі посадив підбитий бойовиками літак
Мені відірвало ліву стопу, посікло руки та ноги. А ще — переломи, контузія, живого місця не було. Тим часом наші десантники рятували піхотинців, танкістів, прикордонників зі знищеного дощенту табору. Було більше ста поранених різного ступеня важкості. І ворог ще обстрілював нас та тих, хто намагався прийти нам на допомогу. В результаті евакуювати поранених змогли лише після 13-ї години. Ми всі щиро вдячні нашим офіцерам, зокрема колишньому бойовому комбригу полковнику Курачу, який особисто доклав усіх зусиль, аби евакуація відбулась максимально швидко.
Потім ми вже дізналися, що це був спланований обстріл. Місцеві прибічники російських окупантів чітко здали їм наше місцеперебування, ворожі розвідники навіть у дуплах дерев у лісопосадках онлайн-камери поставили і бачили все. Запускали над табором й безпілотники. А вночі випустили декілька пристрілочних мін, і коли вже чітко визначили місце обстрілу, то вдарили з усіх «Градів».
— Як вам вдалося стати на ноги після таких важких поранень?
— Дві доби я був без свідомості в обласній клінічній лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Далі мене та інших поранених транспортували до вінницького військового госпіталю спеціальним медичним літаком «Віта». Я ще жартував, що вперше у житті лечу з комфортом. Далі були операція за операцією. Скільки осколків дістали з мого тіла? Важко сказати. Досі у мені мінімум 30. Є дрібні, наче пил, а є й більші. Деякі сам виколупував з ніг та рук. Є осколки, що застрягли коло вен та артерій, тож їх виймати небезпечно. Мабуть, так і житиму з ними. По суті, курс мого лікування та одужання ще триває.
Але вінницькі військові лікарі таки поставили мене та хлопців на ноги. Далі ще шпиталі — Одеса, Миколаїв, знову Вінниця. Вчився ходити «з нуля». Медичні корпуси вінницького військового шпиталю довгі, було, де тренуватись. Я раніше активно займався боксом та легкою атлетикою, тож спортивні навички допомогли.
Щиро вдячний усім лікарям та медичним сестрам, особливо лікарю Олександру Васильовичу Олійнику. Вдячний і лікарям центру стопи, які розробили для мене зручний протез.
Після виписки Євген Ісаєв оселився у Вінниці, де й розпочав нове життя.
— У Вінниці я познайомився з волонтерами, які всіляко допомагали нашим пораненим у шпиталі, — розповідає Євген. — Це Тетяна Хитра, Ярослав Пашкевич, Наталя Ішкова, Ірина Мазур та інші. Коли я виписався зі шпиталю, ми всі разом допомагали хлопцям на передовій, а також цивільним, які живуть уздовж лінії фронту. Я вступив до Донецького національного університету на відділення психології. Цей вуз евакуювався з Донецька до Вінниці. Вчитися було дуже цікаво, познайомився з чудовими людьми. Це, зокрема, Михайло Жилін — колишній співробітник Донецького оперного театру, який виїхав з родиною після окупації, воював, був поранений, дивом вижив, а у Вінниці став викладачем та волонтером. Зараз він відкрив кафе під назвою Intermezzo, присвячене Михайлу Коцюбинському.
Читайте також: «Ольга пройшла курс навчання, якого й хлопці не витримували, і отримала у подарунок снайперську гвинтівку»
Також познайомився з Романом Бенцаком — військовим медиком-добровольцем, який зі студентської лави Вінницького національного медичного університету пішов на фронт. Він успішно вчився і воював, рятуючи життя наших побратимів. Саме після спілкування з Романом я вирішив стати медиком-тактиком, бо сам у боргу до кінця життя перед нашими лікарями та медсестрами. Пройшов спеціальний курс у Києві. І тут наче крила за спиною виросли. Я відчув, що все моє єство потребує нових знань, умінь та навичок. Це допомогло мені оговтатися і стати на ноги після пережитого фронтового жахіття.
Закінчивши спецкурс з домедичної допомоги, я повернувся до лав Збройних Сил України та на фронт. А ще отримав освіту психолога.
— Що ви та ваші колеги робите на cході?
— Ми вчимо бійців. Були під вогнем на Луганщині. Через обстріл поранення дістали одразу дев’ять хлопців. Когось легко зачепило, хтось увесь в крові. Ось тут і стали у пригоді всі мої навички. Дякуючи Богу та людям, наших побратимів врятували. Дуже шкодую, що у 2014 році ми не мали належних знань, тоді під Зеленопіллям жертв було б менше. Допомагали місцевим мешканцям, зокрема тим, хто перетинав контрольно-пропускні пункти. Інколи доходило до смішного — мене, російськомовного українця родом із Запоріжжя — називали «бендерофашистом». Але згодом люди у своїй більшості розуміли, що ми тут, аби насправді допомогти їм.
— У червні цього року ви вибороли третє місце на змаганнях за звання найкращого фахівця з тактичної медицини серед парамедиків ЗСУ. Розкажіть про ці змагання.
— Змагалися 20 бойових медиків-фронтовиків з усіх родів військ. Умови — максимально наближені до бойових. Евакуація поранених, обстріли, бомбардування — усе як на війні. У повній формі та захисному спорядженні, у шоломах та зі зброєю. Етапи були в особистому заліку та серед евакуаційних груп. Я виборов третє місце в особистому заліку.
Читайте також: На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО
Кожен учасник має свою неймовірну історію, усі брали участь в боях, надавали допомогу пораненим, працювали під вогнем. Це не конкуренти, а бойові побратими й посестри. Ніхто не вставляв палиці в колеса один одному. Коли я пройшов дистанцію, побратими підбігли, вітали, допомогли зняти «броник» і каску, дали води. Звісно, здорова конкуренція була присутня, та на першому місці залишались людяність і бойове братерство.
Нині Євген Ісаєв продовжує службу в ЗСУ. Роботи не бракує, бо фахівці навчають своїх побратимів не лише зі ЗСУ, а й з інших силових структур. А ще боєць неабияк захопився цікавим видом спорту — плаванням на SUP-дошках.
— Свого часу я потоваришував з Ігорем Гембою — добровольцем «Правого cектору», ми брали участь у «Іграх нескорених», — розповідає Євген Ісаєв. — Нині Ігор є директором Вінницького центру допомоги та під¬тримки ветеранів війни України за незалежність VeteranHub. Саме він розповів мені про новий вид спорту, познайомив із Костянтином Прилепським — керівником клубу SUP-плавання, який виїхав до Вінниці з окупованого Луганська. Ось так я став плавцем.
Спершу мені видали дошку для початківців завширшки десять сантиметрів. Зі сміхом згадую, як я з неї разів 15 впав у воду, аж поки навчився тримати рівновагу. Але потім упевнився: я зможу на цій дошці навіть зі своїм протезом плавати. До нас приходять фронтовики та волонтери. Хочемо, щоб більше ветеранів-фронтовиків, бійців після поранень, травм приєдналися до цього чудового та дуже корисного виду спорту. Тож на змаганнях у клубі вже ввели категорію «ветеран», аби підтримати хлопців. А ще задля дозвілля та відпочинку там влаштовують водні прогулянки річкою. Професіонали тренуються, поки річку не скує крига. Плавають дистанцію у 5, 8 або 11 кілометрів по Південному Бузі.
Так, цей вид спорту досить дорогий. Обладнання може коштувати десятки тисяч гривень. Але все одне ми хочемо заохотити до нього якомога більше людей.
— Чи влаштовують SUP-плавці зараз змагання зі свого виду спорту?
— Нещодавно наш клуб вперше у Вінниці провів своєрідний парад веслувальників та плавзасобів під назвою «Усі на всьому!». Бажаючі пливли Південним Бугом човнами, SUP-дошками, байдарками, імпровізованими плотами… За цим парадом спостерігала чи не вся Вінниця.
Читайте також: «Ріжте ногу так, щоб можна було займатися спортом»: ветеран АТО виборов три «золота» на «Іграх Героїв»
Фото надане Євгеном ІСАЄВИМ