— Ідея, щоб я пропливла один з найдовших у світі (26 кілометрів 400 метрів) водних марафонів на Цюрихському озері, цілком належить моєму чоловікові Олегу, — каже Ірина Лебедєва з Києва. — Олег подолав цю дистанцію чотири роки тому. Його мотивація очевидна: він дуже спортивна людина, багато разів брав участь найдовшому в світі біговому ультрамарафоні «Самовизначення» — 5 тисяч кілометрів, який щорічно проводиться в Нью-Йорку. Його учасники біжать з ранку до пізнього вечора без вихідних близько півтора місяця. Роблять лише перерви на сон і дозволяють собі кілька разів за день відпочити по 20−30 хвилин, щоб перекусити, зробити масаж, подрімати. Я не відношу себе до завзятих фізкультурників, тому не дуже-то вірила, що мені буде під силу проплисти без зупинки 26 кілометрів. Але чоловік надихав мене наполегливо готуватися до цього запливу. Що ним рухало? Він з власного досвіду знає, який сильний душевний підйом відчуває людина, що подолала наддалеку дистанцію в бігу або плаванні. Олег захотів, щоб і я пережила такі ж відчуття. Ми планували присвятити участь у водному марафоні на Цюрихському озері до мого ювілейного дня народження, який припадав на 2020 рік. Через пандемію заплив минулого літа скасували.
— Підготовку я почала з того, що пропливала два кілометри, — продовжує Ірина Лебедєва. — З кожним тренуванням в басейні поступово збільшувала дистанцію. Правда, довести її до 26 кілометрів не встигла — дійшла до 16-ти. Дотримувалася графіка: три дні підряд — тренування, один день — відпочинок. В ході підготовки нам вдалося значно підвищити мою витривалість і домогтися того, що пульс, навіть коли пливла кілька годин поспіль, не перевищував 130−135 ударів за хвилину. Це дуже важливо, адже при більш високих показниках пульсу, багатокілометрову дистанцію не пропливеш — не вистачить сил.
— До цього ви плаванням не займалися?
— Займалася, коли вчилася в школі. Однак навички плавання різними стилями не втратила, і це дуже допомогло. Втім, в ході підготовки освоїла стиль, який до цього мені не був знайомий, — total immersion («повне занурення»). Він дозволяє людині витрачати сили значно економніше, ніж при плаванні іншими стилями. Поки що в Києві є лише один сертифікований тренер, який навчає цього стилю, — Алла Носенко. Я брала у неї уроки.
— Оргкомітет запливу по Цюрихському озеру вимагав доказів, що вам під силу подолати 26 кілометрів?
— Так, до цих змагань допускаються ті, хто вже брав участь в далеких запливах. На моєму рахунку таких стартів було два: 10 кілометрів по Дніпру біля Черкас і змагання «Оушен мен» на Чорному морі біля Одеси. Однак погода видалася на рідкість погана — сильний вітер, високі хвилі. Тому скоротили дистанцію з десяти до семи з половиною кілометрів. Але в неспокійній воді ця відстань здалася набагато більшою.
— Існував ліміт часу, за який слід було подолати 26 кілометрів по Цюрихському озеру?
— Потрібно проплисти цю відстань не довше, ніж за 12 годин. Зізнаюсь, сумнівалася в тому, що мені це вдасться. Коли взяла участь в змаганнях на відкритій воді, стало ясно, що моя швидкість плавання у відкритій воді набагато менша, ніж в басейні. Тоді я для себе вирішила: буду плисти повільно (тихіше їдеш — далі будеш), але так, щоб все ж за кожні дві години покривати не менше п'яти кілометрів — при такому графіку вистачить і 12-годин.
— Впоралися?
— Так. Пропливла за 9 годин і 12 хвилин, що для мене самої стало великим сюрпризом. На дистанції, коли ми робили короткі зупинки, я питала чоловіка: «Олег, з якою швидкістю пливемо? Вкладаємося у час?»
— Чоловік плив поруч з вами?
— На човні супроводу. Він весь час йшов поруч зі мною. На ньому також були двоє місцевих, які управляли човном. На середині дистанції на човен доставили дочку Анастасію (вона вже доросла). Ми з Олегом вирішили, що Настя приєднається до нас, коли половина дистанції буде позаду, оскільки дочку укачує. Її допомога Олегу була дуже доречною. Адже непросто понад дев'ять годин без перерви перебувати на човні, допомагаючи мені. Ми в ті години разом переживали екстремальне випробування, тому відчуття єдності нашої сім'ї виявилося у мене тоді неймовірно сильним — таким яскравим в повсякденному житті воно не буває.
Олег був повністю зайнятий мною. Кожен раз, коли я підіймала голову з води, щоб зробити черговий вдих, бачила його очі. Було таке відчуття, що робимо вдих разом. Це дуже цінно. Поясню чому. На пресконференції перед стартом запливу показували відеоінтерв'ю учасників змагань минулих років. Вони підкреслювали, що подолати 26 кілометрів дуже важко не тільки фізично, а й психологічно. Уявляєте, багато годин поспіль плавці бачать тільки воду навколо себе і борт човна. Це ж можна збожеволіти! Ось чому таким важливим був контакт з чоловіком і донькою. Щоб підняти мені настрій, вони надрукували жартівливі плакати і демонстрували їх з борту човна. А наші друзі з різних країн світу писали на месенджер слова підтримки, і дочка зачитувала їх. Це теж давало заряд оптимізму.
— Під час запливу ви що-небудь їли?
— Звичайно, адже потрібно поповнювати велику витрату калорій. На тренуваннях ми тестували харчові спортивні гелі з кофеїном та іншими речовинами, що підтримують сили, а також дитяче харчування — різні пюре. Перевіряли, що сподобається. У басейні все припало до смаку. А на запливі гелі здалися приторно солодкими — випила їх один чи два рази і попросила Олега більше не давати. Зате добре зайшли дитяче харчування (розфасоване в м'які туби — на воді з них їсти зручніше, ніж з баночок) і паштет на основі горіхів кеш'ю. Добре, що взяли термос з гарячим чаєм. Адже попри те, що весь час була в русі, мерзла, а чай зігрівав. Одного-двох ковтків за раз було досить — більше організм не приймав.
— Як часто ви робили зупинки на перекус?
— Ми запланували, що їсти буду раз у 40 хвилин — приблизно через кожні два кілометри. Але в кінці запливу — десь після 20-го кілометра — їжа взагалі не йшла. Чому? Щоб поїсти, потрібно прийняти вертикальне положення. Коли поверталася в горизонтальне, все, що з'їла, вилітало назовні. Тому в кінці дистанції перестала робити зупинки.
— Якою була температура води?
— Водичка, м'яко кажучи, бадьорила — градусів 19. Зазвичай влітку її температура там вище, але на цей раз погода в Цюриху стояла прохолодна. Ми прилетіли туди зі спекотного Києва і насолоджувалися комфортними 22−24 градусами вдень, приємною прохолодою ночами.
— Чув, що водні марафонці, щоб менше мерзнути, змащують перед стартом тіло жиром. Ви вчинили так само?
- Я одягла гідрокостюм з неопрена, який зберігає тепло. Він закриває все тіло, крім ступнів і кистей. Цей костюм має ще одну корисну властивість: працює як поплавок, тим самим допомагає триматися на воді. За рахунок цього трохи збільшується швидкість плавання. Але, з іншого боку, костюм кілька сковує рухи рук.
Щоб було менше потертостей на тілі, змастила перед стартом шию і пахви вазеліном. Через якийсь час цей захисний шар зійшов, так що потертостей, на жаль, уникнути не вдалося. На шиї вони були всюди, де шкіра стикалася з краєм гідрокостюма.
Під час запливу я мерзла, але значно менше, ніж учасники, що пливли без гідрокостюмів. Коли вони виходили на берег, їх буквально трясло від холоду. Вони деякий час не могли і слова вимовити. До речі, мій чоловік у 2017 році теж проплив дистанцію Цюрихського марафону без гідрокостюма. Нормально говорити він зміг приблизно через годину після того, як вийшов з води. Також на мені була шапочка, окуляри і багатофункціональний годинник. Я дивилася по ньому, яку відстань пропливла. Всю іншу інформацію (наприклад, чи достатня у нас швидкість) повідомляв Олег. На останніх кілометрах дистанції годинник виявився марним — розрядилася батарея.
— Вас у воді не нудило?
— Нудота була, адже хвилі мене розгойдували, і це тривало дуже довго. Тому я прийняла таблетку за пів години до старту і ще кілька — під час запливу. Проте мене нудило, я навіть трохи блювала. До того ж нудоту викликав запах вихлопів двигуна човна. Він був ледь відчутний, але через те, що я сильно втомилася, дуже заважав.
— Який відрізок маршруту видався найважчим?
— Останні шість кілометрів. Не тільки через втому. Завершальний відрізок проходить по дуже глибокому місцю, де найчастіше дме сильний вітер. Поверхня води там неспокійна, плавцю доводиться боротися з високими хвилями. Вітер теж був неабияким, але, на щастя, дув у спину, тим самим підштовхував мене. Олег попередив ще про одну підступну особливість. Візуально відстань на воді й на суші сприймаєш не зовсім однаково, і на останньому відрізку буде здаватися, що до берега рукою подати. Насправді плисти до нього залишиться ще кілька кілометрів. Добре, що знала про це заздалегідь, тому, побачивши берег, налаштовувала себе: ще доведеться добре попрацювати, щоб дістатися туди. В кінці запливу ще й далася взнаки давня травма плеча, про яку я навіть забула. Було б дуже прикро, якби через неї не змогла далі плисти, коли до фінішу залишалося зовсім близько. Довелося прийняти знеболююче, на щастя, воно швидко допомогло.
Це був перший великий старт у моєму житті. Він дав мені розуміння, чому люди беруть участь в таких екстремальних змаганнях. Коли водний марафон був позаду, відчуття перевтоми, болю забулися. Переповнювала радість, причому не стільки за себе, скільки за всю нашу родину.
— Участь у водному марафоні по Цюрихському озеру платна?
— Так, але мова йде про цілком адекватну суму для покриття організаційних витрат і обслуговування спортсменів на максимально високому рівні. До речі, ці змагання проводить марафонська команда послідовників індійського гуру і філософа Шрі Чинмоя у Швейцарії.
Читайте також: «Коли пропливла у крижаній воді понад кілометр, в мене почали відмовляти руки й ноги»
Фото надане Олегом ЛЕБЕДЄВИМ