Богдан Ступка народився в один день зі своєю мамою — 27 серпня. Зізнавався, що хотів би і покинути цей світ з нею в один день — 23 липня. Але не дожив до цього всього добу. Знаменитого актора не стало 22 липня 2012 року. Він пішов з життя, перебуваючи в лікарні «Феофанія», після тривалої хвороби, яка змучила його тіло. Але не дух. Богдан Сильвестрович до останнього репетирував і мріяв зіграти роль Соріна в постановці «Чайки» в новому сезоні свого рідного Театру імені Івана Франка.
Ступку називали актором, якого найбільше знімають в Україні. Творча доля була прихильною до Богдана Сильвестровича. Він відзначався на сцені спочатку Львівського театру імені Марії Заньковецької, потім переїхав до столиці. Успіх у кіно до актора прийшов після ролі в картині Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Пізніше була величезна кількість значущих ролей і престижних міжнародних нагород. У 2011 році йому було надано звання Героя України з врученням ордена Держави. Богдан Ступка очолював Театр імені Івана Франка і був міністром культури України. До 80-річчя Богдана Сильвестровича була відкрита меморіальна дошка — горельєф на будинку по вулиці Заньковецької, де він жив, — поруч з театром, в якому служив спочатку актором, а в останні десять років життя — художнім керівником.
Богдан Ступка народився в невеликому містечку Куликів біля Львова. В школу пішов вже у Львові.
— Ми знімали у Львові цілий поверх в особняку: мій дядько Павло Крупник і наша сім'я, — розповідав Богдан Сильвестрович в інтерв'ю «ФАКТАМ». — В особняку жили три сестри-польки, у яких я в коморі знайшов лижі. Ходив кататися на Кайзервальд — Цісарські гори, навчився там пристойно їздити. У той час все хотілося пізнати.
— Ви ж на сцену виходили ще до того, як на актора пішли вчитися?
- Мій дебют відбувся в 13 років. На львівській сцені, але в спектаклі московського Театру імені Станіславського — в «Днях Турбіних». Батько співав там в хорі, а я грав гімназиста, кричав щось за лаштунками. Потім мене помітив режисер і сказав: «Ти і твій приятель будете виносити гетьмана Скоропадського на ношах».
У мене зі школи була сильна тяга до читання і книжок. Якщо вдавалося заощадити якусь копійку, завжди купував книжку. Любив також кіно. Пам'ятаю, в 14 років пробрався на фільм «Вік любові» за Гі де Мопассаном, куди до 16 років не пускали. Я вставав навшпиньки, щоб здаватися вище, прилаштовувався за високим товаришем і по кілька разів дивився всі трофейні фільми: «Індійська гробниця», «Тарзан», «Бродяга».
Актор зізнався, що не був спокійною дитиною.
— З ранніх років я, як звір, ліз в бійку і завжди отримував, — згадував Ступка. — Вічно мене били так, що потім по два тижні лежав з примочками. Але рани і синці мене не зупиняли. Напевно, це теж було подоланням страху — важливо було довести собі, що не боюся.
Після закінчення школи Богдан Ступка вирішив вступати на хімічний факультет Львівського університету. Але іспити склав невдало і не пройшов. В результаті він влаштувався на роботу в обсерваторію і вступив на заочне відділення філологічного факультету. Правда, час, коли майбутньому актору довелося спостерігати за зірками, згадував з гумором.
— Працював в астрономічній обсерваторії лаборантом по змінним зіркам, — розповідав Ступка. — Чергувати доводилося ночами, потрібно було записувати показники небесних тіл, їх координати і переміщення. Тоді я й не злюбив чисте зоряне небо. Як всі молоді люди, ходив на танці, хотілося проводити дівчину додому, а потрібно було бігти в обсерваторію. Якщо небо затягувало хмарами, я був щасливий, адже можна гуляти хоч всю ніч.
— Якби не стали актором, чим би займалися?
— Може, був би посереднім медиком. У дитинстві мріяв про цю професію. Але коли побачив закривавлене плече мого брата, який потрапив в аварію на машині, мені стало зле. Після цього зрозумів, що хірурга з мене не вийде. А ще зі своїм другом я ходив на операції. Ми спостерігали за процесом зі спеціальної заскленої кімнати зверху. Мені завжди після таких переглядів ставало недобре. Хоча… фахівцем по вухо-горло-носі, напевно, міг би стати.
Тяга до мистецтва була у Богдана Ступки в крові. Говорив, що передалася вона йому від батька — співака в хорі Львівського оперного театру. Зрештою юнак вступив до театральної студії при Театрі імені Марії Заньковецької, а потім і сам став служити на сцені цього театру. У той час там працював знаменитий режисер Сергій Данченко. Як тільки його запросили керувати Театром імені Івана Франка в Києві, Данченко покликав з собою і Богдана Ступку. Довгі роки весь репертуар столичного театру тримався саме на ньому.
— Між театром і кіно, звичайно, є різниця, — говорив Богдан Сильвестрович. — Хоча в основі своїй це одне і те ж мистецтво. Якщо балерина зранку не попрацює у верстата, вона ввечері впаде на сцені. Верстат для кіно — це театр. Тому що саме там ти зустрічаєшся з приголомшливою драматургією цілого світу! Все, що робив на сцені, потім в різних іпостасях експлуатується в фільмах. Це те ж саме, тільки мінімум зовнішнього вираження.
— І більше адреналіну?
— Як вам сказати, в кіно ти відпочиваєш. Незважаючи на те, що іноді доводиться працювати по 12−14 годин на добу. Але є перерви, коли можна сісти в крісло і задрімати. У театрі таке неможливо. Як і говорити в мікрофони. За словами великого італійського трагіка Томмазо Сальвіні, акторська професія — це «голос, голос і ще раз голос…» Сумно, що зараз багато людей навіть не розуміють, що таке образне мислення! Свого часу Володимир Щербицький сказав: «Нарешті з поетичним кіно в Україні покінчено». А це ж був цілий напрямок, єдине в світі, яке почав Сергій Параджанов і продовжив Юрій Іллєнко. Так що у мене дві душі, і обидві болять.
— Ви мрієте про щось незіграного?
— Мрію про роль, в якій я б взагалі не говорив. І в театрі, і в кіно. Не знаю, що це буде за персонаж, але головне в ньому — великі плани, очі…
Все життя своїм ангелом-хранителем Богдан Ступка вважав дружину Ларису. Колишня балерина пожертвувала власною кар'єрою заради чоловіка. Вони познайомилися, коли Богдан Сильвестрович тяжко захворів. Жартував, що не міг і подумати, що така гарна дівчина зверне на нього увагу.
— Це сталося у Львові, — згадував актор. — Лариса була така тоненька, красива. Балерина! Одного разу я захворів, застудив трійчастий нерв. Мене поклали в лікарню. Лариса кожен день приходила до мене, приносила їжу. Я їй казав: «Я такий негарний, мене перекосило, я що, тобі подобаюся?» А Лариса відповіла: «Так, я тебе люблю…» І все.
Лариса стала берегинею його вогнища. Вона їздила з Богданом Сильвестровичем на гастролі, готувала домашню їжу і ретельно стежила за розпорядком дня чоловіка.
— Не знаю, що б зі мною було, якби не Лариса, — зізнавався актор.
У Театрі імені Івана Франка практично всі актриси були закохані в Ступку. А в зрілі роки Богдану Сильвестровичу все частіше стали пропонувати ролі… ловеласів. На що актор віджартовувався: «Мене нiколи Жiнки не любили. Не знаю, что й сталося тепер… На старостi рокiв граю коханцiв».
Сім'я Ступок жила у великій квартирі недалеко від Театру імені Івана Франка. Богдан Сильвестрович любив прогулюватися в затишному садочку разом з онуком Дмитриком, а потім заходити в невелике кафе, де вже знали всі звички знаменитого артиста. Ступка залишався елегантний у будь-якій ситуації. Його улюбленим аксесуаром були капелюхи. У будинку їх налічувалося близько ста! Вони дивно йшли Богдану Сильвестровичу, і він це знав, купуючи нову в будь-якій поїздці. В останні роки життя він нарешті купив автомобіль, але за кермо так і не сів. Машину водив син або онук, а Бодя, як ласкаво називали його близькі, вважав за краще сидіти поруч.
— На жаль, я пізно почав займатися збиранням картин, — зізнавався актор. — Раніше захоплювався французькими сюрреалістами і імпресіоністами. Тепер такі ціни, що я просто не можу собі дозволити придбати картину, наприклад, Гогена або Ван-Гога. Це мільйони доларів.
— Самі за пензлик не бралися?
- Не вмію. Нема таланту. Як бачите, твердження «талановита людина талановита в усьому» на мене не поширюється.
Богдана Ступку ще за життя називали геніальним. Його це не бентежило, часом навіть тішило. У артиста завжди був трохи лукавий погляд на життя. Немов знав він про нього трохи більше за інших.
— Хвилюєтеся перед зйомками?
— Страх — велика сила, особливо в мистецтві. Я ніколи не впевнений, що все вийде, адже перевтілюватися дуже важко. Треба міняти хід думок, ходу, зловити музику мови персонажа, якого граєш, тому що у кожного своя мелодика. Це як прокрустове ложе. Ти укручуєш себе, силуєш свій організм. Не кожен актор хоче це робити. Але я хочу. І буду!
Читайте також: Остап Ступка: «Коли батька не стало, деякі „друзі“ позникали у ту ж мить!»
Фото Сергія ТУШИНСЬКОГО «ФАКТИ»