Перемир'я перемир'ям, але ПТУРом по українцях вдарили влучно. На місці загинув один боєць, другий отримав важкі поранення. І сталося це там, де ми з комбригом «прогулювалися» за пару днів до цього. Кілька разів Дмитро Валерійович попросив мене швидше пройти відкритою ділянкою місцевості, ще раз зауваживши давно відомий тут факт: з двох бетонних стовбурів шахти на околиці Донецька колись елітне селище Піски проглядається чудово. І ворог спостерігає за всіма нашими пересуваннями, використовуючи для цього найрізноманітнішу техніку…
Полковник Кащенко виглядає так, яким в моєму уявленні й має бути сучасний український офіцер. Міцний, явно поважає спорт, ніколи не скаржиться, вміє приймати рішення — не завжди популярні, але справедливі, за що комбрига поважають солдати. Жартами-примовками та історіями Дмитро Валерійович сипле легко й невимушено навіть у найскладніші моменти. Така натура у людини: навіть у страшному знаходити веселе й смішне. На війні без цього — ніяк. Проте під час нашої «прогулянки» комбриг кілька разів ставав серйозним — розповідав про моменти, коли сам був поранений, надавав допомогу потерпілому добровольцю, ухвалював рішення, хто поїде в Донецький аеропорт, який тоді був форпостом оборони. При цьому під час «екскурсії» ми обривали стиглі абрикоси — щороку вони, попри все, дозрівають тут, на лінії вогню. Звідси, від плодового дерева, видно майже все місця, про які розповідав мій співрозмовник: село Водяне, колишню військову частину протиповітряної оборони, відому під назвою «Зеніт», новий термінал Донецького аеропорту, який нині схожий на порожні стільники, Авдіївський коксохім…
— Ось тут я надавав допомогу пораненому «правосєку», — полковник Дмитро Кащенко привів мене до невеликого будиночка (сторожки біля воріт) на якусь базу чи на виробництво. Тепер і не зрозумієш, що тут було до війни. Але у великих ангарах-гаражах можна було ховати техніку. — У бійця була зламана рука, передпліччя. Кістки стирчали назовні. Коли я його побачив, він спробував пояснити: «По-моєму, у мене рука зламана». «Авжеж! — відповів я. — Вона у тебе конкретно зламана». На підлозі валявся дріт, ним намагався зафіксувати руку до якоїсь дошки.
— Ти сам був уже після поранення? - давнє знайомство з комбригом дозволяє нам «тикати» один одному.
— Я б сказав, між двох поранень, — полковник оглядається, адже за роки війни тут усе позаростало, змінилося. — Перше поранення я отримав 21 липня 2014 року, в день штурму Пісок. Тоді у 93-й бригаді, в якій служив, були й перші загиблі…
Ми повинні були деблокувати дорогу, що йде від Карлівки до Донецька через села Нетайлове, Уманське, Первомайське й Піски. Під недобудованим мостом на в'їзді в Піски, який з часом став відомий як «Республіка міст», у сепарів був потужний опорний пункт. Я тоді командував батальйонно-тактичною групою (БТГР). Мій підрозділ мав зайти у Піски збоку й вийти на вулицю Миру, що веде якраз до мосту. Перед виїздом вишикував своїх 67 осіб, техніку розділив на дві частини: чотири танки та дві БМП — у мене, один танк і одна БМП — у Сашка Лавренка. Він поїхав до ворожого блок-посту біля «Вольво-центру», щоб прикрити нам спину. Моя група повинна була взяти міст, піхота зачистила б Піски, й село стало б нашим… Ми так планували. В результаті ця операція коштувала життя Саші та його екіпажу. Вічний мій біль…
Ми дійшли до мосту, як і планували, там розділилися ще на дві групи по два танки, щоб оточити сепаратистів. Один танк з другої нашої групи прорвався в Первомайське, де й отримав з гранатомета у бік. Танк згорів… Я думав, що люди в ньому загинули. І тут мені на мобільник дзвонить незнайомий номер. Я зазвичай на незнайомі номери не відповідаю, тим більше під час бою. Навіть не знаю, чому тоді взяв трубку, але це виявився Саша Вряшник — механік-водій згорілої машини: «Комбате, ми живі, але танк згорів, і сепари навколо». Я питаю: «Де ви?» — «В городах, зараз будемо якось вибиратися». Потрібно було їх виручати. За екіпажем зі мною пішли Паша Вовк і Олег Посохов. Нас прикривали два танки. Павло тримав сектор попереду, ми з Олегом зліва та справа, а ті, хто залишився під мостом, — за нашими спинами. Об'їхали згорілий танк, і почався обстріл. Я подзвонив Вряшнику: «Чуєш, де працюють двигуни? Там же ваша згоріла машина стоїть. Виходь до неї».
Наші вибігли. Коли ми їх побачили, я махнув Паші рукою, що відходимо, а він дав команду механікам рухатися назад. І в цей момент по нас звідусіль почали стріляти. Олежика Посохова поранило. Куля (добре, легеню не зачепила) пройшла між ребер навиліт. В наступний момент обидві ноги прострелило мені. Я впав від болю. Спочатку подумав, що їх відірвало, але ні. Хлопці танкового екіпажу поклали мене на броню, звідки… зіштовхнуло на землю: танк почав розвертатися і гарматою мене скинуло. До того ж броня ще трохи на мене не наїхала. Я повзу, ноги не працюють, асфальт гарячий, спека, навколо стріляють… Мене знову закинули на танк. Коли ми повернулися під міст, мені перетягнули ноги. Паша Вовк доповів, що у нас практично не залишилося боєприпасів, відходити буде важко. Я встиг пояснити йому, що людей потрібно поставити між танками й таким чином, прикривши їх бронею, відходити. Так і зробили, але я вже періодично втрачав свідомість від втрати крові.
Відступили ми в бік «Вольво-центру», де перебував Сашко Лавренко. Там організували пункт збору поранених. Саша до того моменту добре повоював: три сепарські автобуси розстріляв. Потім на нього вискочили два танки, він один підбив, а з другого екіпаж вискочив і втік. Ще Саша взяв блок-пост, на якому ми потім усі зустрілися. Коли по ньому почали гатити ворожі міномети, Саша поїхав прямо на них і чавив труби гусеницями. Ось тоді його й підбили. Механік і навідник загинули відразу, а Сашко, розуміючи, що він на ворожій території, підірвав себе гранатою. Якби потрапив у полон, сепари його четвертували б за все, що він їм накоїв. Для мене Саша Лавренко назавжди — Герой України. У 2016 році він отримав це високе державне звання. Він і весь його екіпаж посмертно отримали також звання Народних героїв України. Це справедливо.
Читайте також: «Ми спускалися на парашутах і бачили, як наш літак падав у вихорі вогню»: пілоти «сушки» врятувалися після того, як їх збили російські окупанти
Тоді в Пісках нам здорово допомогли «правосєки». Якби вони вчасно не під'їхали, то все було б набагато гірше. З ними разом ми вирівняли ситуацію, вдалося вивезти поранених. Один був середньої тяжкості, а решта важкі. Мене тоді теж евакуювали й відправили до шпиталю. Після реабілітації я повернувся на війну, в жовтні. Приїхав сюди ж, у Піски. І дуже скоро знову був поранений. На цьому місці осколки мене й посікли.
Дмитро Валерійович проходить дорогою туди й назад.
— Ну так, ось тут я й лежав, — впевнено зупиняється. — Краєм ока бачив цю будівлю. Коли тепер іноді мене трохи штормить — болить голова та мерехтить в очах, — виникає саме цей момент… Начебто запис переглядаю.
— Як все сталося?
— Женя Межевікін якраз поїхав у відпустку. А саме він на танку ганяв в аеропорт постійно. Супроводжувати колону до термінала — це не моя була задача. Але щось у танкістів без Жені не складалося, довелося самому показувати, що й до чого. Ми готувалися до виїзду, коли до мене підійшов механік одного з танків: «У мене в машині „нічник“ не працює». Коли ми з ним ішли до броні, почався обстріл. Там, за поворотом, біля естакади, стояли міномети 79-ї бригади. Противник постійно намагався їх знайти. Ось і бив по цьому квадрату… Два обстріли ми перечекали в боксах, після чого пішли до машини, тут третя хвиля нас і накрила. Осколки вдарили так, що я впав. Один з них голову проломив, кров потекла… Потім з товаришем по службі, який мене перев'язав, я ще намагався поранених тягати. Правда, тяжко було, тому що був сильно контужений, осколки застрягли в обох ногах і спині. Ходити було важко. Коли доставили до дніпропетровського шпиталю, я перестав розуміти, хто я, де, впізнавати рідних і знайомих… Десь зо два тижні ходив «здивований», не міг згадати нічого. Поступово пам'ять почала повертатися. Але лікувався я довго… Контузія та закрита черепно-мозкова травма регулярно дають про себе знати. Лікарі кажуть, це тепер назавжди. Головний біль зі мною постійно. Я навіть до нього звик.
— Дмитре, наскільки ти був готовий до війни?
— Складно бути готовим до війни. Я ставлюся до служби, як до роботи. Це просто моя справа — захищати країну.
— Хотілося повернутися в ці місця?
— Цікаво, звичайно, було все це побачити знову. Як у 2015 році пішов звідси на навчання в академію, так до цього літа тут і не був. Не можу сказати, що все знаю, що тут мені легше управляти бригадою. Минуло багато часу, тут утворилася лінія оборони, зрозуміло, де наші позиції, де ворог знаходиться. Сам характер війни змінився. Немає такої лютої стрілянини, як у 2014 році. Хоча у кожного своє поняття про активність бойових дій. Півтора місяця тому ворог примудрився влучити в командний пункт батальйону, розташований більш ніж за 20 кілометрів від передової. У нас було семеро поранених, з них четверо — дівчата. Перш за все я прийняв це на свій рахунок — недогледів, не прорахував, не продумав. Ну і, звичайно, бійці розслабляються, слухаючи про перемир'я та домовленості. Солдат стає безтурботним, якщо по ньому не стріляють. Булки розслабляти не можна ніколи. Зробили висновки, провели свою роботу… Війна триває. У мене в бригаді за цю ротацію на лінію вогню вже десять загиблих. Це все під час перемир'я… Сподіваюся, більше не буде. Кожен боєць безцінний. І важливо воювати так, щоб втрат не було. Іноді думаєш: все буде добре, а виходить фігня. А подумаєш: буде фігня — і як у воду дивився.
Читайте також: «Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Иловайскої трагедії
Ми йдемо повз абсолютно розбиті багатоповерхівки. В них — жодного цілого вікна, не кажучи вже про численні влучення снарядів у стіни.
— Коли ми штурмували Піски, тут ще вирувало життя, — згадує Дмитро Валерійович. — Люди городи пололи. Побачивши, що бойові дії прийшли безпосередньо сюди, спішно все кидали, їхали, хто в чому. Вулиця, по якій ми зараз ідемо, раніше була нульовою. Тут відбувалися бої.
— Що, панове, загоряєте? - звертається комбриг до бійців, коли ми проходимо повз гаражі, в яких живе підрозділ. Солдат вийшов з будівлі в капцях і трусах — розвішував випрану білизну. — Я пишаюся своїми стосунками з командирами підрозділів.
— Якщо трапляється якась НП, можна ж вислухати, що й до чого, обговорити, вирішити разом, що робити, а не кричати на підлеглого, вимагати неможливого, — продовжує Дмитро Кащенко. — В армії частенько молодшого за званням принижують, гноблять. Це не для мене. Тих, хто служить, потрібно поважати, про особовий склад слід дбати. Перш ніж щось вимагати, необхідно забезпечити можливість помитися, поїсти й відпочити. Цього року наша бригада створила прецедент: нам привезли напівгнилі овочі, які ми просто не прийняли. Склали акт і відправили назад. Відтоді з забезпеченням продуктами проблем немає.
Оглянувшись на перехресті біля відомої на весь світ недобудованої церкви, яку за роки війни майже повністю зруйнували сепаратисти, стріляючи по ній з околиць Донецька, Дмитро Кащенко згадав і про те, як він саме цими дорогами проскакував в Донецький аеропорт.
Читайте також: «Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся»
— Коли ми опинилися в Пісках у 2014 році, найближчий до нас блок-пост, де знаходилися бійці нашої армії, був аж за тридцять кілометрів звідси, — каже полковник. — Мій БТГР, загін 3-го полку спецвійськ та рота 72-ї бригади — нікого більше. Навколо — сепари. Одного дня я тричі їздив туди й назад «сірою зоною», по тилах противника на наради в аеропорт. Ганяла тут українська БМП з вісьмома солдатами й одним підполковником. Це зараз я розумію, хто стоїть праворуч від мене, хто зліва. А тоді… Спеціально обійшов весь аеропорт, щоб звідти озирнутися та зрозуміти, хто де знаходиться, які дороги треба взяти під контроль, де мінні поля сепари зробили. Був я й на пожежній станції, і на вежі управління польотами. Так склав собі загальну картину. Мап тоді не було, у мене був якийсь шматок. Ні сучасних планшетів, ні оптики… В одну з поїздок Пісками у мене на броні їхав боєць 3-го полку Женя Подолянчук. На перехресті з вулицею Миру ми потиснули один одному руки, та він рвонув в аеропорт, а ми — далі… Незабаром Женя там, в новому терміналі, й загинув…
Після другої реабілітації та відпустки я повернувся в ці ж місця. Мої танки вже стояли не тільки у Пісках, але й в сусідньому Водяному, Опитному. Я побачив, що третя рота, зібрана з призовників нової хвилі мобілізації, в роботі жодного разу не була. Довелося вчити їх усьому. Тоді ж ми почали працювати з закритих вогневих позицій. Особливих боїв не було, але на Великдень по Пісках знову гатили так само активно, як восени. Сашко Чапкін, зовсім юний боєць, зі своїм механіком Андрюхою Галатом працювали там постійно. Тому що, коли по нас починають бити, слід відповідати.
З багатьма бійцями, з якими Дмитро Кащенко познайомився в боях, він спілкується досі. І для нього немає різниці, хто перед ним — офіцер в генеральських погонах чи доброволець, який досі захищає країну, не підписуючи контракт з армією. Однаково жартує з усіма, розповідає анекдоти, серйозно обговорює поточну ситуацію на фронті та можливість спільної роботи. Минулу ротацію 58-я бригада під командуванням полковника Кащенка провела під Торецьком і Горлівкою. Комбриг сміється, що «вдало» збігся локдаун з їх перебуванням в окопах.
— Бійці ні з ким не контактували, в місто не виходили, тому хворих у нас не було, — розповідає він. — Пів року тому почали проводити вакцинацію прямо тут, під Донецьким аеропортом. Сподіваюся, щеплення вбережуть моїх підлеглих від тяжкого перебігу хвороби. Про солдата потрібно піклуватися перш за все. Адже саме він копає траншеї та чергує на опорних пунктах. Ось це і є головні люди на війні. А я що — так, пожартувати, побазікати…
Слід зазначити, що з початку жовтня окупанти посилили обстріли позицій ООС на Донбасі, інформація про поранення бійців надходить практично кожен день.
На фото в заголовку: «Саме тут мене наздогнали осколки, — показує Дмитро Валерійович. — Один з них мені голову проломив, але я ще намагався поранених тягати» (фото автора)