Його звуть Дейв Грол. Найвпливовіша британська газета The Times назвала його «Богом рок-музики». На думку британського журналу Classic Rock, Дейв є барабанщиком № 2 в історії рок-музики після Джона Бонема з Led Zeppelin. У списку 100 найвеличніших барабанщиків усіх часів американського журналу Rolling Stone Грол посідає 27-е місце. А ще він чудово грає на гітарі, пише пісні та співає. Він прославився як барабанщик культової рок-групи Nirvana, після її розпаду у 1994 році створив свою групу Foo Fighters, яка випустила вже 10 успішних студійних альбомів, і грав разом з безліччю легендарних музикантів, зокрема з Полом Маккартні, Елтоном Джоном, Міком Джаггером.
На початку листопада на Заході виходять мемуари Грола. Йому 52 роки, і він вирішив, що йому є чим поділитися з шанувальниками. Книга так і називається — «Оповідач». Дейв визнається, що дотепер не розуміє, чому домігся успіху.
«Тому книга написана з точки зору людини, якій здається, що все це відбувається не з нею. Не можу повірити, що все це було в моєму житті — можливість зіграти з кумиром дитинства або сісти у літак, випити та полетіти в інше місто виступати перед багатотисячним натовпом. Я кожен день згадую що-небудь подібне та думаю: «Ось це й пронесеться у мене перед очима перед самою смертю…» — сказав Дейв Грол в інтерв'ю музичному оглядачеві BBC Марку Севеджу.
«ФАКТИ» пропонують переклад їхньої бесіди, яка була опублікована за місяць до виходу у світ мемуарів музиканта.
— Як тобі спала на думку ідея написати книгу? Причина у локдауні?
— Так. Але насправді почалося все з акаунту в Instagram. Коли я зрозумів, що мені доведеться провести кілька місяців вдома, я подумав: «Моїм творчим задумам потрібен якийсь вихід». Тому я створив сторінку під назвою «Правдиві історії Дейва» і почав писати розповіді про моє життя. Обоє моїх батьків були блискучими письменниками, отже у мене вистачило на це вміння, і, написавши чотири або п'ять оповідань, я подумав: «Може, варто почати писати книгу?»
— Як ти пробуджував у собі всі ці спогади? Відрив старі альбоми з фотографіями та щоденники?
— Знаєш, мені це не потрібно. У мене в голові своя картотека. Все відсортовано по музиці. Якщо зіграти мені пісню з 70-х, я точно скажу, де я був, коли почув її. А якщо це буде пісня Nirvana, я навіть скажу, у що був одягнений, коли записував цю пісню.
— Я можу це перевірити? У що ти був одягнений під час запису пісні In Bloom?
— На мені були жовті шорти та безглузда фарбована біло-блакитна сорочка. Але це був легкий тест — думаю, я тільки й носив ці речі, коли ми записували альбом Nevermind. Нічого гламурного.
— Одна фраза у твоїй книзі мене особливо вразила. Ти пишеш: «Стадіонний рок мені ніколи не подобався. До тих пір, поки я не опинився на краю сцени». Що ж сталося тоді?
— Зрозумій, це ж найкраще місце в залі! Коли ти граєш пісню, яку всю знають, і зал хором підхоплює її, це чарівне відчуття. Це реально тріумф відчутного єднання, спільного переживання, яке, як мені здається, нам, людям, просто необхідно.
— Коли ти був панком у 80-х, ти, напевно, дивився зверхньо на подібних тобі нинішньому. Як ти миришся з таким протиріччям?
— Це дійсно дивно. У дитинстві у мене на стінах висіли плакати з Led Zeppelin, The Beatles, AC/DC та іншими групами, які збирали стадіони. Для мене вони були якимись нереальними персонажами з чарівного світу. Потім я вперше в житті потрапив на рок-концерт, і це був виступ якоїсь панк-групи в крихітному клубі у Вашингтоні. Там було всього людей 50 або 60. Це було моє знайомство з живим рок-н-ролом, і у його грубій простоті було щось таке, що змусило мене подумати: «Ось воно — справжнє!» І я тут же забув про повні стадіони. А потім сталося те, що сталося з Nirvana. Ваша музика починає подобатися все більшій аудиторії, число прихильників росте, і переконання вступили у конфлікт з реальністю. Це дуже небезпечна територія. Але я належу до тих людей, яким хочеться з усіма ділитися всім — болем і радістю, піснею і випивкою. Отже, в підсумку я змирився, і мені це тепер навіть подобається.
— Тебе називають «самою приємною людиною в рок-музиці». І я особисто в цьому переконався під час запису телешоу Джулса Холланда. Атмосфера в студії була напруженою і нервовою, але ти всіх обійшов і з усіма привітався, і обстановка розрядилася.
— Я тебе прошу! Просто я ввічливий!
— А ця риса характеру у тебе звідки?
— Ймовірно, від мами. Я виріс у Віргінії, на південь від Вашингтона. Це не зовсім американський Південь, але люди себе в наших краях ведуть з гідністю південців. Частково це у мене ще й тому, що я ріс в андеграундній музичній тусовці Вашингтона. Вона була зовсім невеликою, може, пара сотень людей. І якщо комусь був потрібен підсилювач, ти, звичайно, позичав свій. І я дотепер вважаю усіх музикантів частиною однієї спільноти. Неважливо, Ріанна це чи Стінг, я піду за куліси та буду ломитися у кожні двері з пляшкою віскі в руці, просто щоб сказати привіт всім і кожному.
— Минулого тижня альбому Nevermind виповнилося 30 років. Ти пам'ятаєш, що робив у той день?
— Здається, ми відіграли концерт в Торонто. Коли альбом тільки вийшов, багато чого від нього не чекали, і ми виступали на майданчиках, де збиралося близько 100−200 осіб. Але як тільки з'явився кліп на пісню Smells Like Teen Spirit, приблизно за тиждень, все немов вибухнуло. На той час, коли ми закінчили тур, усі як з ланцюга зірвалися, і нам довелося тікати. Це було справжнє божевілля.
— Як ти не звихнувся серед цього божевілля?
— Ми були зовсім ще дітьми. Мені було 22, Курту — 23 або 24. Кожен, думаю, по-своєму все це сприймав. Коли я відчував, що офігеваю, тут же їхав додому в Віргінію, готував барбекю з друзями, спілкувався з мамою. Це допомагало повернутися з неба на землю. Але з такою славою впоратися непросто. І сьогодні, коли я бачу, як нові виконавці стають знаменитими, я починаю за них переживати. Без шрамів ніколи не закінчується.
— Близько двох років тому з'ясувалося, що майстер-копії Nevermind, можливо, згоріли під час пожежі в Universal Studios. Є якась нова інформація про це?
— Не знаю, якщо чесно. Але зазвичай є резервні копії записів, отже, сподіваюся, музика не пропаде.
— Тобто, десь є копія, нехай навіть не найперша?
— У мене є одна, у мами вдома.
— Серйозно?
— Це звичайна касета, так. Ну що ж поробиш.
— Отже, будь-які майбутні перевидання будуть приправлені характерним шипінням стрічки…
— Можливо, але тепер я настільки глухий, що і не почую.
— У тебе тинітус (шум у вухах — Ред.)?
— О боже, вже останні 30 років! Коли я вимикаю світло і лягаю спати, у вухах відразу звучить «Іііііііііі».
— Це заважає спати?
— Ні, я давно звик. Ліве вухо майже не чує, це все через барабани та динаміки на сцені. Зате у мене немає проблем, коли я вдома, а діти бігають і шумлять. Досить лягти здоровим вухом на подушку.
— Коли вони підростуть, будуть цим користуватися. Вони будуть питати у твоє глухе вухо: «Папа, можна мені взяти машину?»
— Але я теж можу скористатися цим і відповісти: «Прости, не розчув. Що ти сказав?»
— Після розпаду Nirvana ти сказав, що створив Foo Fighters, щоб «довести, що життя триває».
— Так.
— Потужна заява.
— Знаєш, коли помер Курт Кобейн, світ перевернувся з ніг на голову. Незрозуміло було, як жити далі. І тоді хтось надіслав мені листівку з такими словами: «Я знаю, зараз тобі не хочеться музики. Але ти захочеш грати знову. І це врятує тобі життя». І хоча це не відразу сталося, в результаті я усвідомив, як мені пощастило, що я живий, і що, ймовірно, мені слід скористатися цим і робити те, що я люблю — грати музику. І це мене врятувало. Отже, так, Foo Fighters завжди уособлювали для мене життя. Вони дійсно допомогли мені впоратися з безліччю важких проблем.
— Foo Fighters названі на честь військового терміна, що означає НЛО. Що ти думаєш про ймовірні зображення НЛО, оприлюднені урядом США цього літа?
— О, так, я НЛО-маніяк, і вже давно. Отже, я стежу за цим, але те, що вони зараз повідомили, в цьому ж немає нічого нового. Я дійсно вірю, що люди не самотні у цьому світі, і мене це повністю влаштовує. На моє повсякденне життя це ніяк не впливає. Але я романтик. Коли я дивлюся на зірки, то думаю: «Господи, сподіваюся, ми тут не одні». Ось була б халепа, якщо це не так.
— Що, як раптом тарілка прилетить і зависне над сценою під час виступу Foo Fighters, і яскравий промінь світла вдарить з неї? Ти піднімешся нагору, щоб подивитися, що там?
— Ні, ми ж так довго будували цю сцену! І все це залишати не хочеться. Так що швидше я їх у гості запрошу.
— На барбекю.
— Чому б ні? Посмажити м'яса для інопланетян!
— Я знаю, ти дуже любиш АВВА. Що думаєш про їхнє повернення?
— О боже, я їхній великий фанат. Коли я побачив в інтернеті новину, що вони повертаються, що у них новий альбом, я кинув посилання сотні друзів, а потім послухав їхню нову пісню. Я плакав, як дитина. Серйозно!
— Що тебе так зворушило?
— Відчуття, що я повернувся у минуле, що все, як було раніше, час зупинився. І це така красива, романтична, меланхолійна, щемлива пісня, немов погляд у минуле. Ух, це приголомшливо! Так ABBA не могли написати погану.
— А якби вони тебе запросили з ними зіграти?
— Слухай, помчав би, не роздумуючи. Покажи мені ударну установку, і я почну стукати. Звичайно, я зіграв би з ABBA.
Читайте також: «Щоночі мені стріляють у голову»: Ед Ширан про дружбу з Тейлор Свіфт і Stormzy та про бажання зав'язати з музикою
Переклад Ігоря КОЗЛОВА, «ФАКТИ» (оригінал Mark Savage / BBC)
Фото The Times