— Хтось із тих, кому більшовицька влада доручила займатися київськими музеями, по-варварськи поступив у 1930 році з інтер'єрами Червоної вітальні в колишньому особняку одного з найбільших українських промисловців кінця XIX — початку XX століття Богдана Ханенка та його дружини Варвари, — каже історик мистецтва Олександра Пеліховська. — 1919 року, згідно із заповітом Богдана Ханенка, у цьому особняку було створено музей старовинних витворів західного та східного мистецтва. Основу фондів склала колекція, зібрана подружжям Ханенків. У сталінські часи зі стін Червоної вітальні вирвали (у буквальному значенні цього слова) панно Вільгельма Котарбінського та передали їх Музею російського мистецтва (нині Національний музей «Київська картинна галерея»).
Котарбінський відомий в Україні насамперед як один з активних учасників розпису Володимирського собору в Києві. На замовлення подружжя Ханенків він розписав стелю у Червоній вітальні їхнього київського особняка та створив для неї панно. Цієї осені до 100-річчя пам'яті Вільгельма Котарбінського панно зайняло своє місце у Червоній вітальні (на жаль, тимчасово). Це один із проєктів, присвячених ювілейній даті. Я координувала групу дослідників, яка провела масштабну пошукову роботу в архівах та музеях кількох країн світу, щоб знайти матеріали про Котарбінського. В результаті вдалося докопатися до досі невідомих дуже цікавих фактів. Ми знайшли більше, ніж сподівалися.
— Існує думка, що, оселившись в Італії, Вільгельм Котарбінський жив у злиднях, часто голодував, — продовжує Олександра Пеліховська. — Вибратися з тяжкого становища йому нібито допомогла зустріч із багатими молодими художниками з Російської імперії — братами Павлом та Олександром Свєдомськими. Вони запропонували йому взяти участь у розписі Володимирського собору у Києві. Вільгельм самостійно та у співавторстві зі Свєдомськими створив на стінах цього храму кілька масштабних художніх полотен («Дні Творіння», «Таємна Вечеря», «В'їзд Господній до Єрусалиму», «Розп'яття», «Суд Пілата»). Гонорари за ці роботи принесли Котарбінському матеріальний достаток. Таке уявлення виникло завдяки мемуарам художника Миколи Прахова, батько якого Адріан Вікторович очолював роботи з розпису Володимирського собору. Прахови стали для Котарбінського найближчими у Києві людьми. Власне, в їхньому домі він провів останні роки свого життя.
Так от, документи, які мені вдалося розшукати в архівах, свідчать про те, що до приїзду до Києва Котарбинський вже мав попит у Римі, дуже добре заробляв. Так, коли він тільки познайомився з братами Свєдомськими, його матеріальне становище було абияким. Але він самостійно досяг популярності. Досить сказати, що дві його картини купила Емілія Блох, дружина одного з найбагатших людей Російської імперії, залізничного та фінансового магната. Ці полотна знаходяться у Національному музеї у Варшаві.
Популярним Котарбінський став, на мою думку, тому що йому вдалося вловити запити нової буржуазії — людей, діди чи батьки яких були селянами. У них існували власні поняття про елітарність, тому вони обирали картини з пишним декором, простими сюжетами (зображенням дівчат, античних божеств, що прогулюються) і при цьому виконані на високому художньому рівні. До речі, роботи Котарбінського популярні й у нинішньої буржуазії.
— Цікаво, скільки зараз за них дають?
— Найдорожче було продано «Венеціанську серенаду» — 600 тисяч доларів. Полотна Котарбінського продаються на найпрестижніших аукціонах світу — «Сотбіс», «Макдуглас». Ціни стартують із 25—50 тисяч доларів. Щоправда, зараз вони дещо знизилися. Середня вартість робіт художника — 50−60 тисяч доларів.
Він багато писав як на побутові, античні, так і на біблійні сюжети. У столиці Хорватії Загребі зберігається написане ним полотно «Втеча Святого Сімейства до Єгипту». Коли Вільгельм жив в Італії, цю картину придбав єпископ Йозеф Штроссмайєр, людина дуже заможна, яка заснувала в Загребі Галерею сучасного мистецтва і передала їй свою колекцію картин. Згодом роботу кисті Котарбінського на античний сюжет «Оргія» купив російський імператор Микола ІІ за вісім тисяч карбованців. Мені було цікаво, наскільки це багато. І я знайшла інформацію про те, що кваліфіковані робітники за царських часів отримували максимум 23 рублі на місяць. Отже, вісім тисяч — це зарплата високооплачуваного робітника за 28 років. Зараз «Оргія» зберігається у Російському музеї Санкт-Петербурга.
— Якщо Котарбінський добре заробляв в Італії, то чому погодився поїхати до Києва розписувати Володимирський собор?
— Думаю, що після майже 20 років життя в Італії (Вільгельм закінчив там Академію мистецтв святого Луки) йому захотілося змін. А тут якраз запропонували взяти участь у великій та престижній справі. У другій половині ХІХ століття царська влада ініціювала кілька іміджевих проєктів: створення Храму Христа Спасителя у Москві, Олександро-Невського собору у Варшаві (він був зруйнований після відновлення незалежності Польщі у 1926 році), завершення будівництва та розпис Володимирського собору у Києві. Участь у цій роботі була для художника дуже гарною рекламою. Тому Котарбінський погодився.
— У його житті було кохання?
— З мемуарів Миколи Прахова ми знаємо, що Котарбінський був закоханий у свою кузину (вона була старша за Вільгельма), але батьки дівчини не дозволили їй вийти заміж за Вільгельма. Однак коли він займався розписом Володимирського собору, вона приїжджала один раз до Києва. Ховала обличчя під вуаллю, тож її ніхто до ладу й не роздивився. Тоді вони й одружилися. Потім їхній шлюб нібито розпався. Крім цих відомостей, почерпнутих із мемуарів Прахова, дослідники нічого не знали про дружину та сімейне життя Котарбінського.
— Ви змогли знайти нову інформацію про це?
— Так. Мені вдалося знайти невідомі, дуже цікаві факти. Мене зацікавило, чому, бувши відомим майстром, Котарбинський не мав у Києві своєї квартири чи будинку, а жив у готелі «Прага». Зачіпку, що дозволила розібратися в цьому, я знайшла в одній із газет за 1889 рік — коротке повідомлення про те, що Вільгельм одружився і поїхав до маєтку дружини, де облаштував творчу майстерню. Значить, власна квартира в Києві йому була не дуже потрібна. Але де знаходився маєток? В архівах знайшла відповідь і на це запитання — у Мінській губернії, Кальську. Ось тільки містечок із такою назвою у губернії було кілька. У тих документах я виявила ім'я власниці одного з них — Катерина Пудловська (прізвище по першому чоловікові). Її батько Юзеф Коженевський був хірургом, професором Віленської медичної академії (після польського Листопадового повстання 1831 року її розформували протягом десяти років). Коли царська влада розігнала академію, Коженевський став просто хірургом з практикою. Єдиній доньці залишив маєток Кальськ. Її матір'ю була німецька дворянка, яка доводиться двоюрідною сестрою матері Вільгельма Котарбінського. Виходить, Катерина Пудловська і є та сама кузина, з якою одружився Вільгельм і в маєтку якої жив до 1914 року, періодично приїжджаючи працювати до Києва.
— Маєток у Кальську зберігся?
— На жаль, ні. Проте історик із Білорусії Надія Усова, яка взяла участь у нашому дослідженні, розшукала старожила, який пам'ятає цей маєток. Він намалював особняк з пам'яті. Надія також встановила, що більшовики вивезли з майстерні Котарбінського у Кальську близько 280 картин та малюнків. Що з ними сталося після цього, невідомо.
— Чому митець виїхав із Кальська у 1914 році?
— Катерина Пудловська, вочевидь, померла 1912 року, залишивши маєток синові від першого шлюбу. Художника там уже нічого не тримало, але він, можливо, і не планував їхати назавжди. У Києві Вільгельм Олександрович просто застряг через війну та революцію. У найгостріший для киян період у грудні 1919 року Котарбінський оселився у Прахових. Жив у них до самої смерті (осені 1921 року).
— У нього з Пудловською були діти?
— Ні. Коли вони стали одружилися, Вільгельму був 41 рік, Катерині — 47. На той час у такому віці жінки не наважувалися народжувати дітей.
— Яким був Котарбінський за характером?
— Амбітним, наполегливим, заповзятливим, тямущим і дуже працьовитим. Ви здивуєтеся, але значну частину його творчої спадщини становлять поштові листівки. Він чуйно вловлював запити потенційних покупців його робіт. Початок ХХ століття став епохою, коли культура не те що пішла — ринула в маси. Тому виник попит на листівки із зображенням витворів мистецтва. Приблизно 70—80 відсотків їхніх тиражів люди купували не для того, щоби написати щось і відправити адресату, а для власних колекцій. Це був своєрідний феномен нового сторіччя.
Уявіть: 1905 рік, підприємець-початківець, директор видавництва «Світанок» Соломон Абрамов, якому тоді був 21 рік, звертається до маститого 57-річного Котарбінського: «Давайте випускати ваші картини на листівках». Молодий бізнесмен розумів, що художник може дати публіці те, що вона купуватиме: картини зі зрозумілими всім сюжетами, які подобаються людям і викликають прості емоції. Він не схибив у виборі — репродукції картин Котарбінського на листівках мали неймовірний успіх, принесли йому всенародну славу.
Але це ще не все. Чи сам Котарбинський, чи його діловий партнер вирішили нотаріально завірити підтвердження авторства. У київського нотаріуса Боборикіна склали список картин і зробили до нього три екземпляри листівок за списком зі спеціальним штемпелем на обороті. Один видавцеві, другий художнику, третій — до Академії мистецтв у Петербурзі, до архіву.
— Нам вдалося знайти ділового листа Котарбінського до Адріана Прахова, написаного в той час, коли йшов розпис Володимирського собору, — продовжує Олександра Пеліховська. — Нагадаю, Адріан Вікторович очолював ці роботи. Виїхавши за якимись потребами до Москви, він залишив за старшого Вільгельма. Зрозуміло, що непрактичному романтику Прахов не доручив би заміщати себе. Лист, який ми знайшли, є діловим звітом Котарбінського про роботи, проведені в соборі, з чіткою бухгалтерською вказівкою витрачених сум та зауваженням, що Адріан Вікторович залишив на витрати менше грошей, ніж потрібно.
— Яку зі зроблених вами знахідок, пов'язаних із Котарбінським, вважаєте найціннішою?
— Ось цей лист до Прахова та оригінал паспорта Котарбінського — громадянина Царства Польського, який тоді входив до складу Російської імперії.
— Де ви знайшли паспорт?
— Син Адріана Прахова Микола багато чого дарував музеям. Наприклад, Національному мистецькому музею України він передав колекцію малюнків Михайла Врубеля. А Третьяковській галереї — архів Котарбінського. Там і був паспорт.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про життя та творчість найдорожчого сучасного художника України Анатолія Криволапа, роботи якого відомі у всьому світі.
Фото із сайту https://rusmuseumvrm.ru