Днями на Херсонському вокзалі з квітами, вітальними криками та оплесками зустрічали скромного чоловіка, який виглядав дуже збентеженим через незвичні йому знаки уваги. Але привід у тих, хто зустрічав, був вагомий: 49-річний Ігор Євтушенко, двірник 57-ї херсонської школи, приїхав з Об'єднаних Арабських Еміратів, де він виступав на чемпіонаті світу з бразильського джиу-джитсу, і привіз звідти золоту медаль! Не тільки сім'я та школа, а й усе місто вболівало за Ігоря, адже гроші на цю поїздку збирали усім миром.
Після повернення додому новоявлений чемпіон знову вийшов на роботу — підмітати шкільне подвір'я у своєму зірковому статусі. У хвилини короткого відпочинку погодився надати «ФАКТАМ» інтерв'ю телефоном.
— Ігорю, від щирого серця вітаю вас з цією приголомшливою перемогою. Це ваш перший виступ на світовому рівні?
— Дякую за вітання. Я перемагав на чемпіонаті України, що проходив у Запоріжжі. У 2018 році привіз золоту медаль із Барселони, з чемпіонату Європи. Але на чемпіонат світу справді поїхав уперше.
— Які ваші враження?
— Це було шикарно та пафосно. Якщо порівнювати з іншими турнірами, на яких я бував, то цей був найкраще і найбагатше організований, араби дійсно вкладають у джиу-джитсу дуже багато грошей і сил.
— Скільки вам коштувала поїздка?
— 700 доларів. Вступний внесок був 90 доларів, решта — переліт, проживання, харчування. Саме змагання для кожного учасника проходило протягом одного дня, але подорож тривала чотири доби. Брати участь міг будь-хто, необов'язково бути європейським призером. Якщо ти не новачок і в тебе мінімум синій пояс (у мене, до речі, пурпуровий, це вище) можеш взяти участь. Але побутові питання — готель, харчування — кожен вирішує сам, виходячи зі свого бюджету. Я жив в Абу-Дабі у скромному хостелі, продукти купував у супермаркеті та готував собі сам, а не ходив ресторанами. Тому вписався у досить скромну суму, якщо за міжнародними мірками. Але у мене бюджет був суворо лімітований.
Читайте також: Українець Болдирєв став у Москві дворазовим чемпіоном світу зі спортивного скелелазіння
— Так, я читала, що ви кинули клич у соцмережах із проханням допомогти зібрати гроші на поїздку. Люди відгукнулися миттєво, 700 доларів зібрали за день.
— За три дні, якщо точне. А з приводу посту у «Фейсбуці» поясню, як була справа. Але для цього потрібно дещо розповісти про моє минуле. Звичайно, на зарплату двірника в 4800 гривень на місяць ні на який чемпіонат світу не поїдеш. Але ж я не завжди був двірником! Раніше працював рятувальником-водолазом, підіймав човни, витягував утоплеників із дна. Складна та фізично важка робота. Я був у чудовій формі, непогано заробляв. А 2001-го наш підрозділ розформували. Рятувальними операціями стали займатися еменесники, а в нас із ними, відверто кажучи, були дуже натягнуті стосунки. Тому ми з колишніми колегами уклали джентльменську угоду — ми туди в МНС на роботу не переходимо. Шукаємо себе у чомусь іншому. Так і розбрелися з хлопцями хто куди.
Я шукав себе в різних галузях. То в Польщу на заробітки їздив, а потім навіть створив невеликий бізнес, заснований на своєму попередньому досвіді, зайнявся чисткою приватних водойм. Але без постійного фізичного навантаження, як раніше, погладшав і втратив форму. Пора було подумати про спорт.
— Єдиноборства мені завжди були цікавими, — розповідає Ігор. — Пішов із товаришем на секцію бойового самбо в нашому місті, а там нудьга смертна. Діти самі займаються фізухою, а тренер у планшеті «зависає». Не зайшло мені. А коли був у справах у Києві, цілком випадково побачив оголошення про тренування з бразильського джиу-джитсу. Зайшов, подивився й одразу зрозумів — це моє. Повернувся до Херсона, орендував із друзями підвал і почав займатися.
— Чекайте, як орендували підвал? А хто вас тренував?
— Ніхто. Тренера в мене ніколи не було. Сам усьому вчився.
Читайте також: 13-річна українка Макогоненко стала чемпіонкою Європи з боксу
— Неймовірно, ви самоучка і стали чемпіоном світу!
— Саме так. У Херсоні є секція з джиу-джитсу, але лише для дітей. Спочатку я вивчав техніку з відео на YouTube, намагався повторювати прийоми, але потім зрозумів, що це все нісенітниця. Переключився на перегляд змагань топових спортсменів, аналізував, що вони і як роблять. А потім шукав собі реальних суперників та відточував усе це на практиці. Поступово спорт затягував. Я почав їздити на змагання, коли мені було 42 роки. Звісно, як новачок багато програвав. Але це тільки додавало досвіду та азарту.
Через два роки друзі-іноземці запросили мене до тренувального табору в Данію. Зробили візу, сплатили дорогу. Там школа була фантастична, спортсмени приїхали з усього світу. Потім я заснував у Херсоні свою секцію, став викладати джиу-джитсу дорослим та дітям, але доходу це поки що не приносить. Так, виходжу в нуль, щоб сплатити оренду приміщення та заплатити за комуналку. Бізнес-жилки, щоб піаритися, просувати свою секцію, я не маю зовсім. На змаганнях також не заробиш, навіть на світових. Медаль та футболка — ось і весь твій приз.
І якщо на участь у чемпіонаті України вистачило власних грошей, то для першості Європи довелося продати свій бізнес і на ці гроші поїхати. А на чемпіонат світу взагалі не було звідки взяти кошти. Одна з моїх учениць порадила написати пост у «Фейсбуці». Але не для того, щоб просити грошей у людей, а щоб знайти спонсора. Навіть не розраховував, що мене підтримає така кількість пересічних громадян. Частину потрібної суми справді дала київська промоутерська компанія — вони побачили сюжет про мене на каналі «1+1». Але багато грошей на карту скидали звичайні люди, причому з усіх куточків України. Я був дуже цим зворушений.
Читайте також: Найважче на К2 було переступити через тіла загиблих альпіністів: дві українки піднялися на найскладнішу для сходження гору у світі
— Як готувалися до чемпіонату світу? Підсилили тренування?
— Тренувався у звичайному режимі, дві години на день. Але за кілька тижнів до змагань став їздити іншими містами і шукати собі спаринг-партнерів. Тобто я постійно боровся, аналізував, що виходить, що ні, на чому акцентувати. Відточував прийоми й захвати до автоматизму.
— Що ви скажете про свого суперника в Абу-Дабі Азада Ахафарадзе?
— Це дуже досвідчений азербайджанський спортсмен, багаторазовий призер різних змагань. Найсерйозніший суперник з усіх, з ким мені довелося бути на килимі. Дуже сильний фізично, важчий за мене, фантастично тримає баланс і контролює перенесення тіла.
— Завдяки чому вам удалося його перемогти?
— По-перше, роль відіграла внутрішній настрой. Я не мандражував, був спокійний і впевнений в успіху. По-друге, я маю пару коронних прийомів, один з яких — відомий серед спортсменів захват і гард collar-sleeve (у перекладі — комір-рукав), який я модифікував під себе і вдосконалив.
Читайте також: «Це диво, що я вижив і нічого собі не зламав»: 81-річний скелелаз Юрій Василенко став чемпіоном України
— Опишіть відчуття, коли зрозуміли, що ви чемпіон світу?
— Не опишу, бо їх не було. Я й сам чекав, що буде щось незвичайне, що буде «ах», а все пройшло так, ніби нічого іншого і бути не могло. Повторюся, я не нервувався, але почуття відповідальності перед своєю країною, містом, людьми, котрі збирали гроші на мою поїздку, звичайно, була. А те, що я привіз золоту медаль, нічого в моєму житті не змінило. Галасу навколо цього я зовсім не радий. Тим більше, що тут же з'явилося багато недоброзичливців та заздрісників, які намагаються лити на мене бруд. Щоправда, є й ті, хто захоплюються, вітають. Але зіркою себе не відчуваю. Сьогодні, як завжди, взяв у руки мітлу і пішов прибирати шкільне подвір'я.
— Ви так і не розповіли, як стали двірником.
— Як я вже вам казав, 2018 року я продав свій маленький бізнес, щоб поїхати на чемпіонат Європи. Оскільки джиу-джитсу дохід не приносить, пів року тому влаштувався двірником у 57-у школу. Вранці працюю, а ввечері тренуюсь і викладаю джиу-джитсу у Херсонському палаці молоді та студентів.
— Внутрішнього дискомфорту від зміни професії не було? Водолаз, рятівник, спортсмен і тут раптом вулицю підмітати?
— Та мені зовсім не цікаво, хто і що про мене думає. Я абсолютно байдужий до чужої думки. Це журналістам подобається, що чемпіонат світу виграв не професійний спортсмен, а самоучка та ще й двірник. Але ще раз повторюю: робота двірником у мене на другому місці, на першому — спорт. Мене в цьому підтримують і колеги, і друзі, і сім'я. У мене дружина, дорослий син, теж, до речі, спортсмен, дворазовий чемпіон України з джиу-джитсу.
Читайте також: Найдовший у світі водний марафон підкорила перша українка: пливла понад 9 годин у воді температурою 19 градусів
— Які у вас плани на майбутнє? Чи є в бразильському джиу-джитсу щось вище, ніж чемпіонат світу?
— Чемпіонат Південної Америки у Бразилії. Тому що чемпіонат світу — це престиж, а чемпіонат Південної Америки — це рівень. Саме там зберуться найсильніші спортсмени з джиу-джитсу у світі.
— Знову даватимете клич про збір коштів?
— Ну ні. Якщо зберу гроші самотужки — поїду. Ні, значить, іншого разу. Більше не хочу всього цього — зйомок, інтерв'ю, галасу навколо себе. Я людина скромна і непублічна. Незважаючи на те, що чемпіон світу.
Читайте також: «На висоті здавалося, що поряд із нами трьома йде хтось невидимий»: українські альпіністи підкорили найскладнішу гору Гімалаїв