Наприкінці листопада у Лондоні відбулася урочиста церемонія вручення премії, започаткованої Британською радою моди. Проходила вона у знаменитому концертному залі Альберт-Хол. За визначний особистий внесок у розвиток моди почесну премію отримав відомий американський дизайнер Томмі Хілфігер. Вручила йому нагороду британська супермодель Наомі Кемпбелл (на фото), яка неодноразово працювала з цим талановитим модельєром.
У день проведення церемонії 70-річний Томмі Хілфігер поспілкувався з британським журналом GQ і відверто розповів про своє життя, про те, як став модельєром, як досяг успіху. «ФАКТИ» підготували переклад цього цікавого матеріалу.
«Я народився в сім'ї, де було дев'ять дітей, отже я з ранніх років зрозумів, що всі люди різні. Навіть якщо у вас одні батьки, ви та ваші брати й сестри сильно відрізнятимуться один від одного. У всякому разі, у вас точно будуть різні погляди на багато речей. Коли я відкрив свій перший магазин у моєму рідному місті — Ельміра, штат Нью-Йорк, — я дуже хотів, щоб він був для людей, для всіх та для кожного. Мені дуже хотілося запропонувати справді круті модні речі людям, які зазвичай не мали можливості купувати такий одяг.
Упродовж багатьох років я працюю з дуже різними людьми. Від власників фабрик до простих покупців, і я навчився поважати кожного з них. Думаю, це вклали у мене мої батьки.
Дитиною я був схиблений на моді. Всі інші члени нашої великої сім'ї ставилися до неї байдуже. Мої сестри, звичайно, любили одяг, обновки, але це ніколи не було для них головним. Важливо було мати гарний вигляд, але це було не головне.
Підлітком я хотів стати спортсменом — баскетболістом чи футболістом, — але мій зріст був занадто невеликим для цього. У той час, а я говорю зараз про середину 60-х, Америкою їздили з концертами The Beatles, The Rolling Stones, Led Zeppelin. І я збожеволів на їхній музиці й на самих музикантах. Але проблема полягала в тому, що мені на вухо ведмідь наступав, я не вмів грати на жодному інструменті, а хотів виглядати, як рок-зірка. Я відростив довге волосся і носив джинси кльош.
Багато моїх друзів і знайомих запитували, де я беру такі круті речі. Все було просто. Я працював на бензозаправці та економив на всьому. Заощадивши 160 доларів, поїхав до Нью-Йорка і купив там 20 пар джинсів. Удома я їх трохи переробив, а потім продав із вигодою для себе прямо з капота мого автомобіля. У мене тоді був Volkswagen. Невелика машина. У своїх розкльошених джинсах я в ній насилу поміщався, але вона мені подобалася.
І тоді я ще більше полюбив моду. Мені вдалося зв'язати її з іншою моєю пристрастю — музикою. І коли я почав відкривати магазини, у них завжди грала рок- та попмузика. Це приваблювало молодь та музикантів. І у моїх магазинах завжди шанувальники мали шанс зустрітися зі своїми кумирами. Це вже був кінець 60-х, все навколо змінювалося, ставало хиповішим.
Через деякий час я почав думати про те, що було б чудово створити власний бренд. Моя сім'я та мої друзі вирішили, що я збожеволів. Але я знав, що впораюся. Мені пощастило тоді попрацювати з потрібними людьми. Це були професіонали, експерти з тканин, художники, кравці. Я пояснював їм, який одяг хочу побачити. І я почав малювати ескізи. Спочатку вони були примітивними, але так було зрозуміліше всім. Потім я навчився робити справжні ескізи, особливо мені вдавалися речі з деніму. І це дало перший успіх.
Я розповідаю це для того, щоб ви зрозуміли — важливо мати мрію! Спочатку зовсім необов'язково знати точно, як ви її втілюватимете в життя. Головне — сфокусуватись. Але не можна самовпевнено вважати, що ви можете зробити все, що завгодно. Це дуже швидко обернеться вам розчаруванням і відіб'є бажання. Це все одно, якби шеф-кухар, який спеціалізується на суші, раптом вирішить включити в меню всі страви, які є тільки на світі. Виберіть свою стежку, йдіть нею, досягайте успіху, а потім вже можна думати про розширення…
Мій перший магазин у Ельмірі! Він називався People's Place («Народне місце». — Ред.), і я ніколи не сприймав його як роботу. Це було весело, це була розвага для мене. Там збиралися однодумці. Такий собі клуб за інтересами. Вечорами приходили молоді музиканти, щоб порепетирувати. Ми пройшли через багато етапів. Спочатку там збиралися хіпі. Ми запалювали пахощі. І раювали. А потім все це само собою переросло у панк-рок. Ми продавали джинси та футболки з символікою рок-групи Ramones. А ще шкіряні байкерські куртки. Але це тривало не дуже довго. На зміну панкам прийшов глем-рок. Його натхненниками були Девід Бові та T-Rex. Люди хотіли блискучі різнокольорові куртки. Чим яскравіше і кричуще виглядає одяг, тим краще.
У 1977 році все затьмарив фільм «Лихоманка суботнього вечора» з Джоном Траволтою та музикою Bee Gees. Настала ера диско. Наймоднішим місцем у Нью-Йорку стала дискотека Studio 54. Там мріяли побувати усі. Я почав створювати сатинові бейсбольні куртки. Фірма Jordache замовила мені джинси. То були джинси для дискотек. Дівчата одягали їх разом із шовковими блузками та туфлями на високих підборах і мчали вечорами до клубів. Хлопці теж носили джинси. Усі хотіли бути схожими на Bee Gees.
Але я тоді збанкрутував. Я гадки не мав, як вести бізнес. До того ж мені з моїми друзями важливіше було зависати всю ніч у Studio 54, ніж добре виспатися і прийти свіжими вранці на роботу. Я продав People's Place і переїхав до Нью-Йорка. Я не знаю, було це правильне рішення чи ні. Швидше — безрозсудне. Але мені пощастило. 1984 року я познайомився з людиною на ім'я Мохан Мурджані. Йому належав джинсовий бренд Gloria Vanderbilt. І він підтримав мене. Бренд Tommy Hilfiger повинен був стати свіжим, яскравим, таким, що кидається у вічі. Водночас одяг повинен був бути охайним. Потрібно було поєднати всі ці якості. Мені довелося згадати одяг, у якому я ходив до школи. Він точно був охайним.
Ми були на початку нашого спільного бізнесу, але у нас не вистачало грошей на рекламу. Мурджані організував для мене зустріч із легендарним арт-директором Джорджем Луї. Я сказав йому: «Хочу вивезти моделей у Хемптонс та сфотографувати їх на красивих пляжах». Він відповів: «Ти чокнутий. Ні в якому разі! І я покажу тобі чому».
Через кілька днів Луї прийшов до нас в офіс і притягнув купу рекламних плакатів і буклетів. Він розсипав їх на столі і сказав: «А тепер спробуй визначити, який бренд вони рекламують! Чим вони відрізняються? Ти можеш назвати дизайнера?» Джордж пояснив мені, що тоді всі в Америці наймали для зйомок реклами одягу одного фотографа — Брюса Вебера. Він знімав для всіх, і відрізнити одну рекламну кампанію від іншої було неможливо.
Луї заявив, що нам слід зробити рекламу за принципом тієї, що була у Hangman. Жодних фотографій! Просто кілька коротких фраз різним шрифтом. Я був проти, але решта вхопилася за цю ідею. І я здався. Мені не подобалося, що на мене давили. Принаймні мені так здавалося. Але мені не було чого втрачати. Наш білборд з'явився на Таймс-сквер. Його повісили над білбордом Hangman.
Мені почали дзвонити знайомі. Це божевілля, кричали вони. Як ви посміли порівнювати себе з чотирма дизайнерами, яких рекламує Hangman? Вони в цьому бізнесі вже стільки років, а тебе навіть модельєром не можна назвати! Я думав, що це кінець. Але мій бізнес-партнер був у захваті. «Тепер люди знають твоє ім'я. Про тебе говорять всюди. І тобі залишається зробити те, що ти вмієш — створити одяг, який вартий всього цього галасу і який захочуть купувати», — сказав мені Мурджані. І він мав рацію. Я зосередився на тканинах і викройках і створив найкраще, на що був здатний тоді. Так розпочався мій великий бізнес.
Ми випускали крутий одяг, який купували багато хто. Бізнес зростав. Якось мій брат і я прилетіли до Нью-Йорка. Ми тільки приземлилися в аеропорту Кеннеді. І тут брат показав мені на групу темношкірих хлопців: «Бачиш отих хлопців? Вони є членами групи Brand Nubian. Це королі хіп-хопу! І вони співають про твій одяг». Я вигукнув: «Так познайомимося з ними!» Ми запросили цих музикантів у наш офіс та подарували їм купу речей. І вони одягали їх під час свого турне.
Так розпочалася наша дружба з зірками хіп-хопу. Потім наш одяг став носити Снуп Догг. У 1994 році він з'явився в сорочці Tommy Hilfiger на телешоу Saturday Night Live, і глядачі просто збожеволіли. Після цього до мене прийшов Пафф Дедді та сказав, що хоче запустити бренд одягу Sean John. На ньому був мій одяг під час нашої зустрічі. І я познайомив його з адвокатом та власниками фабрик. І це ще не все. Я допомагав розкрутитися Расселлу Сіммонсу, коли він запускав гурт Run DMC та свою студію звукозапису Def Jam Recordings. Потім я познайомився з Джей-Зі, і ми створили джинсовий бренд Rocawear. Я й озирнутися не встиг, як опинився у самому центрі урагану на ім'я хіп-хоп!
Я зрозумів, що всі ці хлопці є трендсеттерами. І було круто вигадувати одяг, що відбиває їхні смаки та почуття. У цій справі мені допомогло інше моє старе захоплення — спорт. Я запропонував королям хіп-хопу носити хокейні, футбольні та регбі пуловери великих розмірів. Під них підійшли ідеально гігантські мішкуваті джинси та бейсбольні кепки, які одягали задом наперед. І всі з величезними логотипами. Так народилася вулична мода кінця 90-х. Я пишаюся тим, що вловив момент, почув, чого хотіли прості люди і дав їм цей одяг.
Я завжди був дуже тісно пов'язаний із музикою завдяки моєму братові Енді. Але не лише йому. Багато відомих музикантів носили мій одяг. Ми одягали Девіда Бові, Ленні Кравіца, Міка Джаггера та інших членів The Rolling Stones. Це поєднання музики та моди дуже допомогло розвитку бренду.
Кілька років тому ми вирішили використати у рекламі відомих осіб. Але так роблять усі. Мені ж хотілося чогось іншого. І я подумав, чому б Джіджі Хадід не взяти участь у розробці дизайну з нами? Має прекрасний нюх на каліфорнійський вуличний стиль. І ми запросили її. Джіджі спочатку здивувалася: «Ви жартуєте? Я гадки не маю про те, що таке дизайн одягу!» Але все вийшло. Наступними нашими партнерами стали Льюїс Хемілтон та Зендея. І це був величезний успіх.
Але я завжди із захопленням згадую Джіджі, тому що з неї почався прорив. Це було незвичайно для будь-якого дизайнера чи бренду. Це був початок. Мені сподобалося працювати з Льюїсом. Ми потоваришували. І із Зендеєю. Тепер вона ікона моди!
Я вже не пам'ятаю, хто це був, але все одно вдячний цій людині, яка одного разу запитала мене: «Чому ви не робите адаптивний одяг?» І мене осяяло! У мене є діти, які страждають на аутизм, і я чудово знаю, як їм важко вранці одягатися. І я взявся за розробку зручного одягу для дітей. Ми стали широко використовувати липучки замість блискавок, магніти замість гудзиків. Ми намагалися застосувати новітні винаходи, щоб допомогти людям із різними проблемами. Спочатку йшлося лише про дітей. Але мені стали писати, дзвонити люди. Вони казали: «Господи, у моєї племінниці церебральний параліч, але вона мріє знайти одяг, щоб мати вигляд, як її подруги!» І я вирішив зайнятися адаптивним одягом для будь-якого віку. Я пишаюся тим, що роблю це.
Деколи мені здається, що ми почали тільки вчора. Думаю, таке почуття виникає, тому що ми не стоїмо на місці, постійно розвиваємось та дивимося вперед. Якби я робив один і той самий одяг, нехай навіть він мав успіх, я б застрелився. Це моя внутрішня потреба — розвиватись, еволюціонувати, змінюватись, робити щось нове, жити майбутнім. При цьому важливо, просто необхідно не забувати про минуле. Потрібно озиратися, щоб рухатися вперед. Минуле та майбутнє нерозривно пов'язані, як молекули в нашій ДНК.
Саме тому ми запускаємо нову програму. І знаєте, як вона називається? People's Place! Так, «Народне місце», як мій перший магазин. Ми відкриваємо двері для талановитої молоді всіх кольорів шкіри. Я хочу дати їм можливість, якої вони зараз не мають. Надаватиму їм матеріальну та творчу підтримку, представлю іншим модельєрам, власникам фабрик, магазинів. Для мене це просто. У мого бренду сьогодні є величезна мережа. Колись у моїй маленькій крамничці панувала чудова творча і водночас весела атмосфера. І я вірю, що ми разом зможемо її відродити. Для мене це базовий принцип роботи та життя".
Переклад Ігоря КОЗЛОВА, «ФАКТИ» (оригінал Teo van den Broeke / GQ)
Читайте також: «Починаю день під AC/DC»: принц Вільям про улюблену пісню принцеси Діани та свою першу дівчину
Фото з британського журналу GQ