На українських землях з 1918 року діє григоріанський календар, і дата Нового року зараз збігається з європейською. Але православна церква не визнала новий стиль, тому церковні свята і Новий рік продовжують відзначати по юліанському календарю. В народі не могли відмовитися від старовинного звичаю і продовжували між Різдвом і Хрещенням святкувати Новий рік (він перейшов з 1 на 14 січня), увібравши в себе обрядовість і релігійно-культовий зміст, які накопичували попередні покоління. Так у нас з’явився Старий Новий рік, який святкують у ніч з 13 на 14 січня. В цей час, починаючи з Різдвяного Святвечора, продовжуються зимові Святки (від слова «святити», прославляти Ісуса Христа), які закінчуються Хрещенським Святвечором (18 січня).
Напередодні Старого Нового року наступав Щедрий вечір з щедрою кутею, скоромною їжею і веселою Маланкою, яка полюбляла веселощі та пустощі. Свято побутувало майже у всіх регіонах України і проходило під акомпанемент щедрівок. Про традиції святкування Маланки, які збереглися з давнини, «ФАКТАМ» розповіла Олена Громова, етнограф, завідувачка наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогів).
— У період зимових Святок — з Різдва і до Хрещення — люди проводили час, відвідуючи богослужіння, родичів, декілька днів щедрували (а колядувати могли протягом усіх свят), дівчата ворожили на судженого, — розповідає Олена Громова. — І дотепер на Старий Новий рік панує атмосфера чарівництва, магії. На Різдво закінчувався піст і традиційно готували скоромні страви, рецепти яких могли повторюватись і до Щедрого вечора (його ще називали «Василів вечір»), який наступав 13 січня. В цей день на стіл ставили щедру кутю: ковбаси, святкові м'ясні, рибні страви, локшину, млинці, вареники, печеню, голубці, пироги, пиріжки тощо. У кутку кімнати з Різдва стояв солом’яний Дідух. Кутю також готували. На Поліссі, наприклад, робили її зі смальцем (з ячмінної крупи), також використовували овес і подекуди — гречку.
На більшій частині України на другий Святвечір (Щедрий вечір) співали дуже відому нині щедрівку «Щедрик»:
Щедрик-щедрик-щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати,
Господаря викликати
Вийди-вийди, господарю,
Подивися на кошару:
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова.
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик-щедрик-щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
Щедрий вечір розповсюджений на Гуцульщині, Наддніпрянщині, Східному Поділлі. Для цього вечора ще характерний обряд, який символізував добробут. На столі ставили калачі, пироги (спеціально пекли паляницю «Маланку»), а батько ховався за ними від дітей і питав у них: «Чи ви мене не бачите?» А малі у відповідь «Ні, не бачимо…» Тоді батько приказував: «Дай, Боже, щоб і на той рік так само мене не бачили»…
На Поділлі зберігся такий рецепт паляниці «Маланка»:
Паляниця «Маланка»
Опара: вода тепла — 125 г, дріжджі свіжі — 10 г, борошно — 225 г;
Тісто: вода тепла — 150 г, сіль — 7 г, цукор — 10 г, молоко — 2 ст. л., борошно — 275 г, олія — 2 ст. л.Для опари у воді розчинити дріжджі, залишити на 10 хвилин, вилити у глибоку миску, додати борошна та замісити. Повинен вийти колобок. Опару залишити на 3 години. У воді розчинити сіль, цукор та молоко, вилити на опару та замісити. Зверху додати борошно. Після 10 хвилин замісу додати олію, з тіста сформувати кулю, укласти в посудину, злегка змащену олією, і поставити в тепло на 1 годину. Потім сформувати круглий коровай і укласти швом вниз на деко, застелене папером. Накрити рушником і поставити у тепле місце на 1 годину.
За 20 хвилин до призначеного часу включити духовку на 200 градусів за Цельсієм. На дно духовки поставити широку посудину з водою (приблизно на висоту двох пальців). Перед випічкою гострим ножем надрізати приблизно половину окружності хліба, відступивши від низу на ¾, і таким чином отримати характерний для паляниці «козирок». Змастити хліб розчином 1 ст. л. води, солі (на кінчику ножа) і стільки ж соди. Відразу ж посипати тонким шаром борошна. Не виймаючи воду, випікати 40−45 хвилин. Готовий хліб можна змастити вершковим маслом і накрити рушником.
— За християнським календарем 13 січня — день преподобної Меланії Римлянки (померла 439 року), — нагадує Олена Громова. — Тому свято Маланки відзначали майже у всіх регіонах України. Обряду Маланки дотримувалися, наприклад, на Покутті, Поділлі, Прикарпатті.
Після заходу сонця напередодні новорічного свята вечірні «обходи» Маланки проходили під акомпанемент щедрівок, величальних пісень, основним змістом яких було прославляння господаря, господині і побажання всіх благ. Відбувалось і перевдягання (як казали на Гуцульщині — «переберія») — маскування, або рядження, коли хлопець переодягався в молодицю — Маланку. Їй зазвичай густо малювали брови, буряком натирали щоки, одягали спідницю, але так, щоб ще виглядали й голі ноги… Створювали такий собі комічний образ неумілої господині, яка все робить не до ладу.
У давнину святкове перевдягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але згодом перетворилося на веселий маскарад, розвагу. Казали про Маланку: «Наша Маланка неробоча — на ній сорочечка парубоча. Люди ідуть на жнива, а Маланка — на пива. Люди ідуть з серпами, а Маланка — зі склянками. Люди нажали по сім кіп, в Маланка — на один сніп. Пішла Маланка на містечко, купила собі пасьминечко, пряла вона від кур до кур, напряла починків один гур…»
Селяни жартували над Маланкою, а їй байдуже — перевдягнутий в Маланку хлопець вскакував у хату і починав наводити «порядок»: то підмазує водою піч, то білить лавки, а то схопить віника і мете хату від порога до покуття… Весь гурт переодягнених приспівував: «Наша Маланка — господиня: в ополонці ложки-тарілки мила, ложку впустила, шовковий фартух замочила…»
Маланка могла бути і у масці, і з розмальованим обличчям, а в гурті з нею ходили Баба, Дід, Коза, могли бути Мисливець, Плугарь, Журавель, Лікар, Ведмідь, Циганка, Міхоноша та інші персонажі. «Маланка сама не ходить, а за собою почет водить. Почет не аби який: Орач з чепігами, Сівач, Дід з гаратником, Циган, Чорний…» Всі вдягнені в кожухи догори вовною, підмальовані білою глиною, замазані сажею, з бородами, вусами — рядились, хто як вмів… Циган «міняв» коней, Циганка намагалась ворожити, чіплялась до людей, Коза грала на скрипці, Орачі з чепігами наче орали ниву і сіяли, а височенний Журавель лупасить у бубон… Ватага рухалася селом — заходили не у всі підряд хати, а переважно туди, де збиралися для ворожіння дівчата…
Веселощі і розважальні пустощі починались з обіду і продовжувались до півночі, а то й пізніше. Бувало, з вечора 13 січня інколи починали посівати: Маланка розмахувала сумкою з зерном по всій хаті, і ці дії мали насправді аграрно-магічний зміст. Адже гуртом виконували обряд засівання — у слав’ян він був націлений на прибуток зернових, на гарний врожай. За щедрування давали хліби, ковбаси або гроші. Зібране могли продати й гроші віддати на церкву або заплатити ними музикам та святкувати. Як одарювали Маланку грошима, то приговорювали: «Це Маланці на вінок (наче наречена Василя)»…
Дівчата теж могли водити Маланку, але окремими гуртами. Наприклад, кращу дівчину обряжали у Маланку, наче молоду (у вінок зі стрічками, намисто), а друга переодягалася у Василя (в жупан, шапку, шаровари та чоботи). Але ці дівчата-дружки в хати не заходили — щедрували під вікнами: «Ой, на річці наша Маланка у Дністрі була, у Дністрі була і дністрову воду пила, на камені ноги мила, білий фартух замочила. Повій, вітре буйнесенький, і висуши фартух тонесенький, повій, вітре, туди-сюди і висуши фартух межі люди, повій, вітре, на болото — висуши фартух на золото, повій, вітре, на дубині — висуші фартух на дівчині. Добрий вечір…»
Віряни не пускали Маланку у двір, навіть молоді не дозволяли брати участь в гуртах, тому що казали: «Маланочка світом ходить та з дороги людей зводить, та й з дороги християнства навертає до паганства…»
Під кінець Щедрого вечора Маланці пропонували відпочити і відшукували Козу, яка десь «забарилася». Коза з’являлася на першому плані, а їй співали: «Го-го-го, Коза, го-го білая, го-го сірая, ой розходися, розвеселися по всьому двору, по веселому. Де Коза ходить, там жито родить, де не буває, — там вилягає, де Коза ногою, — там жито копою, де Коза рогом, там жито стогом. А в нашій Михайлівці всі хлопці стрільці: стрелили Козу в праве вушко, в самоє сердушко, тут Коза впала, нежива стала. Ой, встань, встань, Козонько…»
Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи. Цей обряд міг виконуватися під Новий рік, але в основному — на Василя.
— Під Старий Новий рік дівчата ворожили, — додає Олена Громова. — Як і на Андрія, гадання були індивідуальні та групові. Для цього використовували зокрема й взуття — перекидаючи чобіт через хату, дівчата дивились, який напрямок покаже носок чобота, туди і поведе наречений.
Виконували й обряд обирання кілка. Дівчата з закритими очима рахували (число обирали вільно) в тину кілочки і потім роздивлялись кілочок — молодець чи вдівець: як тонкий і рівний, то попадеться молодий і стрункий хлопець, з товстою корою — суджений буде багатим, а кривий — то дістанеться п’яниця. Ще вносили оберемок дров до хати, і за обраним числом кожна обирала своє поліно.
Ще брали жменю фасолин і рахували, яке число випаде: як парне, то бути дівчині в парі.
Біля воріт насипали три купки зерна, а вранці перевіряли: якщо нечіпані, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки.
Використовували обряд фартухів: дівчата скручували м’ячиком зняті фартухи, в ночвах розгойдували їх. Чий фартух випаде з ночв, та й першою заміж піде.
Ім’я судженого дізнавались на вулиці — питали у прохожого. А як першим зустрінеться пес, то буде лихий чоловік, якщо вівця — тихим і спокійним буде сімейне життя.
Перед сном під подушку клали гребінця, щоб «суджений-ряжений прийшов чесати голову».
Підходили до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» — не пощастить вийти заміж, а коли «йди» — то скоро свати з’являться в хаті.
Прикмети, які підмічали під Старий Новий рік, каже Олена Громова, використовували для визначення врожайності:
Помічали, яким буде перший день Старого Нового року, таким вдастся і весь рік.
Відлига на Маланку — до теплого літа. Яка Маланка, такі й літні Петро з Павлом…
У тексті використані матеріали з польових зошитів Олени Громової, зібрані у відрядженнях за період 2000−2020 рр.
Фото: https://ua.depositphotos.com/