12 січня — День українського політв’язня. Рівно 50 років тому КДБ провів операцію «Блок» — масові арешти людей, які відкрито виступали проти політичних репресій та розповсюджували самвидав
На початку січня 1972 року чекісти затримали на західному кордоні, на залізничній станції Чоп, студента з Бельгії Ярослава Добоша. Він повертався додому, віз з собою невелику кількість українського самвидаву (літератури, виданої поза цензури). Цей арешт чекісти використали як привід для початку масових репресій проти шістдесятників — людей (переважно молодих), які відкрито виступали проти політичних репресій в СРСР та розповсюджували самвидав. Масові арешти було проведено рівно 50 років тому з 12 по 14 січня.
— Чекісти залякали бельгійського студента жахливими муками в ув’язненні, і юнак підписав все, що вимагав КДБ, — каже завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська. — Тобто, що він діяв за завданням буржуазних націоналістичних центрів за кордоном, а самвидав, якій намагався вивезти з УРСР, ці центри мали намір використати для антирадянської агітації. «Свідчення» Добоша тоталітарна влада використала як привід для початку заздалегідь спланованої операції КДБ «Блок», спрямованої передусім проти продукування та розповсюдження українського самвидаву. Бо самвидав був тим спільним, що об’єднувало всіх людей, яких чекісти називали у своїх документах (цитую російською) «националистически настроенные лица». Переважно це були учасники правозахисного патріотичного руху шістдесятництва.
Арешти почалися через 8 днів після затримання іноземного студента Ярослава Добоша — 12 січня 1972 року. В Києві чекісти схопили В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Світличного, Зиновія Антонюка та багатьох інших. У Львові — Ірину Калинець, Михайла Осадчого…
Масові арешти тривали ще два дні. Шістдесятників продовжували ув’язнювати і в наступні місяці в різних містах, в тому числі в Харкові. Наприклад, у травні схопили сестру літературознавця Світличного Надію. ЇЇ синочку Яремчику було лише два рочки. Чекісти забрали його з дитячого садочка і не повідомили родичам, де він. Два тижні бабуся Яремчика Меланія Іллівна (мати Надії) та інші родичі шукали малого по всій Україні, аж нарешті хтось шепнув їм по секрету: перевірте в дитбудинку в Ворзелі (селище біля Києва). Там родичі й знайшли хлопчика.
Його мама Надія просила владу на час свого ув’язнення передати сина на виховання дружині свого рідного брата Івана Леоніді Світличній. Чекісти не дозволили — адже Іван також був ув’язнений шістдесятник. Тоді Надія попросила передати Яремчика бабусі — своїй мамі Меланії Іллівні. Але й на цей варіант КДБ не погодився — на його думку, не можна було довіряти дитину матері двох «националистически настроенных лиц». Врешті дозволили, щоб Яремчика доглядала Надійчина старша сестра Марія, бо в неї чоловік комуніст. Але все ж хлопчика забрала до себе Меланія Іллівна. Від малого не приховувала, де знаходиться його мама. На виставці, присвяченій операції «Блок», демонструємо фотокартку, на якій Яремка з фотографіями мами і дядька, на повернення яких з неволі він чекає. До речі, родина Світличних з Луганщини.
— Чим Надія завинила перед комуністичним режимом?
— КДБ зацікавився нею після того, як в 1967 році вона з однодумцями взяла участь у вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника в Києві. Того ж року разом зі своїм братом Іваном, поетесою Ліною Костенко та літературознавцем Іваном Дзюбою вона надіслала адресований лідеру радянської України Петру Шелесту лист-протест, що стосувався суду над В’ячеславом Чорноволом, що тоді проходив у Львові.
— Скільки років ув’язнення радянська влада присудила Надії Світличній?
— Чотири. Деяким жінками дали по шість років. Але табори — це ще було не найгірше покарання. Деяких шістдесятників (наприклад, математика Леоніда Плюща, лікаря Миколу Плахотнюка, письменника Василя Рубана) відправили в спеціальну психіатричну лікарню в Дніпропетровську, яка була страшнішою, ніж будь-яка звичайна тюрма КДБ.
Людина, яку садили в спецпсихлікарню, не мала конкретного терміну ув’язнення — «лікували», доки не «одужає». За будь-яку провину «лікарі» могли прописати додаткові препарати, які викликали дуже сильний біль. Фактично це було катування. «Лікарі» виправдовували це тим, що «больовий шок змушує хворого вийти з нездорового стану». Інші препарати руйнували системи організму і психіку людини. Після їх приймання ув’язнені ледь пересували ноги, не могли зібрати до купи думки, в них тремтіли руки, перекошувалися обличчя…
В’язень дніпропетровської спецпсихушки Микола Плахотнюк (врешті він став засновником нашого музею) розповідав, як його привозили з лікарні в слідчий ізолятор КДБ. Він вирішив скористатися цією нагодою, щоб повідомити друзям, що він живий. Задля цього, коли його вели тюремним коридором, почав кричати, кидатися на двері камер, сподіваючись, що почують політв’язні. Миколу Григоровича завели в кабінет співробітника КДБ, і той запропонував: підпишете каяття, ми вас звільнимо. Але Плахотнюку вистачило сили волі, щоб не спокуситися на пропозицію. Загалом він провів в трьох психлікарнях 9 років, зберіг при цьому своє психічне здоров’я. Через пів року після звільнення його знову арештували — сфабрикували кримінальну справу.
— Під час проведення спецоперації КДБ «Блок» в черговий раз арештували Юрія Шухевича — по суті, за те, що він син головнокомандувача УПА Романа Шухевича, — продовжує Олена Лодзинська. — Коли Юрі було 11 років, радянська влада вислала його з мамою до Сибіру. Через два роки їх розлучили, Юрка відправили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. А в 16 років його засудили до 10 років (!) позбавлення волі, хоча він нічого не скоїв проти влади. Потім вже за Микити Хрущова він отримав ще стільки ж! Юрія звільнили в 1968-му, заборонили проживання в Україні. Тому він оселився на Кавказі в Нальчику. Але в 1972-му Шухевича-молодшого знову заарештували, дали дев’ять років ув’язнення і три роки заслання. З шістдесятниками він познайомився в колонії.
— Як утворився рух шістдесятників?
- Він зародився в клубі творчої молоді, організованому в 1960 році в Київському державному інституті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Очолював клуб студент Лесь Танюк (згодом відомий режисер, професор). До 1962 року цей осередок гуртував людей театру. Але потім долучилися близько ста художників (їх привела художниця і скульптор Алла Горська), а також молоді співробітники Інституту літератури імені Тараса Шевченка — Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Юрій Бедзьо, Василь Стус.
В 1964-му влада закрила клуб, а в 1965-му арештувала близько 20 його учасників. КДБ сподівався, що інші злякаються. Але не так сталося, як гадалося: шістдесятники продовжували спілкуватися, розповсюджували самвидав. Більш того — відкрито висловлювали протест проти політичних репресій, писали листи керівництву республіки з вимогою звільнити ув’язнених. Сміливці приходили на судові засідання, кидали під ноги арештованих квіти, вигукували слова підтримки, намагалися передати цукерки та іншу смачну їжу. Четвертого вересня 1965 року під час прем’єри фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в столичному кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба виголосив промову, в якій засудив арешти представників творчої інтелігенції. В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали тоді встати тих, хто проти репресій.
— Як виготовляли самвидав?
— В друкарську машинку вкладали декілька аркушів паперу, між якими клали копіювальний папір. Таким чином друкували по декілька примірників. Якщо було треба більше, то використовували дуже тоненький цигарковий папір. В такому разі копій можна було виготовити до десятка. Інша технологія — фотографування видрукуваних листів. Але найнебезпечнішим було мати в себе «тамвидав» — заборонені книжки, часописи, надруковані за кордоном і таємно завезені у СРСР. За «тамвидав» влада могла висунути звинувачення у зв’язках з закордонними буржуазно-націоналістичними центрами і присудити дуже великий термін ув’язнення.
На фото в заголовку — Надія Світлична