За Щедрим вечором та Маланкою, які святкують напередодні Старого Нового року, 14 січня приходить свято Василя. У цей день Василів та Васильовичів поздоровляють з іменинами. А ще ходять посівати гучними компаніями та «водять Козу». Як все це відбувалося в давнину, «ФАКТАМ» розповіла Олена Громова, етнограф, завідувачка наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогів).
— 13 січня в день преподобної Меланії Римлянки, яка померла 439 року, святкували Маланку, а 14 січня — день Василя (на честь архиєпископа Кесарії Каппадокійської Василія Великого з Малої Азії, аскета, богослова і вченого, покровителя землеробства), — уточнює Олена Громова. — Василя припадає на перший день Старого Нового року.
Свята Маланки й Василя йдуть одне за одним. За легендою, ці святочні постаті зберегли образи Малуші (ключниці княгині Ольги і наложниці князя Святослава Ігоровича) та її сина князя Володимира Святославича (похрещенного як Василь). У церковному ж календарі день преподобної Меланії Римлянки завершує річне коло, а день святого Василя Великого — починає його. Одже в народній уяві зблизили ці образи, і утворилася така стійка фольклорна пара.
Маланка зазвичай приспівує:
«…Ой, Василю, Василечку, веди мене на стежечку,
Буду тебе шанувати, щонедільки прибирати.
Щонедільки прибирати, за головоньку затикати…» (Мова йде про рослину — васильки, волошки. — Авт.)
А Василя, до речі, застерігали у колядках, щоб з Маланкою не дружив, бо вона не серйозна.
На Василя основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям. Зранку хлопчики ходили по хатах посівати, їм давали дрібні гроші або невеликий хліб — паляницю.
Перший посівальник на Старий Новий рік звичайно буває і першим «полазником» — він несе щастя і добробут в хату. В народі вважали, що дівчатам посівати не годиться, тому це був привілей хлопчаків, які спочатку повинні були защедрувати в своїй хаті. Посівальник присідав на порозі — «щоб кури сідали і курчат висиджували».
Зауважу, що щедрували всього днів, може, два чи три, а колядки могли співати до Хрещення, а подекуди і до Стрітення. В щедрівках бажали господареві доброго року в хазяйстві. А зерно брали у рукавицю чи торбину, йшли до хрещених батьків, родичів і близьких. У хаті посівальник сипав зерном і вітав усіх з Новим роком.
На Київщині щедрували:
Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!
На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Нехай уродить краще, ніж торік, —
Коноплі під стелю, льон по коліно,
Щоб у вас, господарі, голова не боліла.
Будьте здорові, з Новим роком та з Василем! Дай, Боже!
На сході країни співали:
Ой, у полі-полі сам Господь ходив,
Сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила: «Уроди, Боже,
Жито-пшеницю і всяку пашницю.
Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!
Будьте здорові, з Василем, дай, Боже!
На Поділлі бажали:
Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця
На щастя, на здоров’я, на Новий рік.
Щоб уродило краще, ніж у той рік…
На Буковині і Гуцульщині засівали, співаючи:
Сійся жито-пшениця, всяка пашниця,
На цей рік щоб все вродило ліпше, ніж той рік,
Дай вам, Боже, в щасті і здоров’ї дочекати —
Від Нового року до Богоявлення,
Від Богоявлення до ста літ,
Поки пан Біг назначить вік…
Ходить Ілля на Василя,
Несе тайстру житяную (сумка. — Авт.),
Куди махне — жито росте,
Вроди, Боже, жито-пшеницю і всяку пашницю.
У полі — ядро, у домі — добро,
У полі — колосок, у домі — пиріжок…
Після посівальника зерно збирали окремо і віддавали курям, індикам, «щоб добре неслися», а горох тримали на весняний засів (додавали до загальної маси зерна), або весною маленьких гусенят «загодовували» цим горохом — «щоб великі росли». Зерно від посівальника не змітали відразу — воно повинно було переночувати в хаті декілька днів.
Як приходили хлопчики-посівальники в дім, де не було дітей, то господар звертався до старовинного обряду: застеляв ряднину, клав на неї Дідуха і просив гостей ударити по снопу макогоном, рублем чи качалкою, щоб висипалось трохи зернят. Дідуха ставили на місце, а зерно давали свині, яка опоросилася, «щоб у хаті родилося-множилося».
Інколи в хаті, щоб повернути здоров’я недужому, на нього навхрест посипали зерно. А ще люди вірили, що пшениця, якою посівали новонародженого, була дуже помічною. Тому, як засівали немовля, то від охочих розжитися зернятами не було відбою — сусіди, рідні розбирали все. Як посипати цим зерном яблуню, то буде завжди врожай, як жінка без дітей з’їсть те зернятко, могла народити. Так було й з худобою…
Крім щедрівок, співали й колядки, в яких прославляли господаря і господиню (також співали дітям, навіть окремо — новонародженим):
Чи ти добрий господар,
Ваші ворота з самого злота,
Ваша хата шовками вкрита,
Нема в короля такого коня,
Камінь лупає — церкви складає,
А ще краще за тебе твоя господиня.
Ой, знати ту господиню на ім’я Марія,
А в неї хата — царська палата,
Все в злоті ходить і в добрі бродить.
На райських дверях сам Господь сидить
І на Марію з неба глядить…
На свято не можна було відмовляти колядникам-посівальникам, щоб «не вигнати з хати добро».
На Василя ходили ряджені, як і на Маланку, тільки брали в гурт, окрім Баби з Дідом, Кози, Лікаря, Лисиці, інших персонажів, ще й Василя, Коня та водили Козу.
Походження маски Кози пов'язано з аграрно-магічними культами. Гурт носив маску кози, оббиту шкірою. А ритуальне дійство включає танець Кози, її «вмирання» та «воскресіння». Коза смішить, веселить, як і Маланка. Коли Коза тікала від Діда, хлопці підстрелили її, вона впала і «нежива стала». Сценарій трохи драматичний, але символічний — вмирає старий рік, наступає новий, перемагає життя та віра землероба в весняне оновлення і активізацію земних сил — це символ колообігу в природі. «По сценарію», Козу намагаються «оживити» Баба з Дідом, також Лисиця за допомогою танців, співу, дарів, що несуть господарі хати. Береться за діло і Лікар, який визначає: треба з шкіри Кози «чоботи пошити, а м’ясо в діло пустити», а потім ще «зелень» просить за послуги, але погоджується на могорич і «оживляє» Козу… цукеркою. В дохристиянські часи дійство виконували древні жреці, а згодом «водіння Кози» перетворилося в обрядову гру і народну виставу з гумористичним змістом.
Були колядники-посівальники, а на Буковині в минулі часи ходили хлопчаки-«ангелики» (не посівали) — по троє і з дзвіночками, якими дзеленчали і лякали злі сили: «Калатаємо у дзвони, щоб були щасливі-здорові». Цих «ангелів» люди наділяли магічною силою. Тому їм віддавали одежу хворих, щоб спалити у вогні на вулиці (або в печі) з примовкою: «все зло най горить, а добро най лишається». Як заходили до людей, в яких боліла голова, то брали від них хустку або шапку («най йде зло з голови Марії, Пилипа, Оксани…») і вішали їх на кущі (здебільшого на тернові) десь подалі від дому, «щоб раб (а) Божий (а) перед Господом був (ла) чистий (а) і ще довго жиє-жиє». А як чоловік був злий, сварився, то жінка запікала м’ясо в буханець і віддавала «ангелам» зі словами: «Киньте чужим псам, щоб чоловік не лаявся і не гавкав»…
Серед обрядів, поширених на Василя, був обряд відлякування смерті. Щоб не було мерця в домі і «грім на когось з рідних не впав», зранку хазяїн лопатою стукав під порогом. Дівчата на горище все вимітали засушеними васильками, «аби смерть туди не залізла».
Ще один новорічний ритуал проводили жінки: наливали 14 січня воду в діжу в сінях, а вранці 15-го вмивалися, купалися, щоб здоров’я зберегти. Перед дзеркалом дівчата накликували заміжжя.
На Київщині вранці проводили новорічний обряд, коли неродючі дерева господар «страшив», стукаючи сокирою по стовбуру (навіть міг і злегка надрубати) та погрожуючи знести, як не буде родити. Після такого «страшення» дерево перев'язували сіном (перевеслом), що стелили під столом на Святвечір перед Різдвом.
Як були дороги засніжені, то в селах каталися в санях, запрягали коней в «козирки» і з піснями та вигуками їхали «на прогін».
Колись господині не виносили сміття з хати від Різдва до самого Нового року — «щоб не винести і своєї долі». На Новий рік вже могли це зробити і зсипати на одну купу в саду та підпалити. Дим від вогнища мав чудодійну силу — ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили». Коли ж вогонь розгорався, то стрибали через нього господар з господинею, діти, а ще переводили коня, корову, вівцю, козу, кота і собаку — «щоб всяка нечисть на вогні залишилась і в Новий рік увійти чистими».
На Старий Новий рік стіл теж накривали густо, було що поїсти й випити — медовуха, наливки. Але не годилося пити по одній чарці, а все по дві: «Щоб старі жили у парі, а молоді собі пару знайшли», — примовляли за новорічним обідом. А ще пекли спеціальний коровай — «Василь», рецепт якого зберігся на Поділлі.
Коровай «Василь»
Борошно — 7−9 склянок, сухі дріжджі — 20 г, олія або розтоплене вершкове масло — 100 г, молоко — пів склянки, 10 яєць, сіль — 2 ч. л, цукор — 6−8 ст. л., спеції — кориця, цедра лимону або ванільний цукор, горіхи, родзинки або інші наповнювачі на смак.
Вилити тепле молоко (або воду) у миску, розчинити дріжджі. Додати ложку цукру, ретельно змішати. Просіяним борошном (склянка) присипати опару, накрити рушником та залишити на годину. Відокремити жовтки від білків, один жовток відкласти для змащування виробу. Інші жовтки розтерти з цукром, суміш додати до опари. Відкласти пів склянки борошна, решту просіяти у велику посудину. Збити білки та розтопити вершкове масло чи нагріти олію. У борошні зробити поглиблення, влити опару з жовтками, масло (чи олію), білки та додати сіль. Вимісити тісто, поступово додаючи відкладене борошно, доки тісто не перестане липнути до рук і не стане еластичним. Перекласти його у посуд та поставити в тепло на 2 години. Потім ще раз вимісити та дати підійти. Сформувати кулю. Можна залишити частину тіста для прикрашання короваю.
На пергамент, постелений на деко, викласти кулю, акуратно змочити водою. Прикрасити коровай рештками тіста, яке необхідно змочувати, запобігаючи розсиханню. Після декорування змішати відкладений раніше жовток зі столовою ложкою води, добре змастити поверхню виробу. В розігрітій духовці коровай випікатиметься протягом години.
Також Олена Громова поділилася рецептом запеченого в тісті м’яса.
М’ясо, запечене в тісті
2 кг окосту (можна ошийка або вирізки) звечора просолити (близько 50 г солі), перець на смак. Нашпигувати м’ясо, надрізаючи його, горошинами чорного перцю, лавровим листом, часником. Зранку ошпарити шматок окропом та покрити м’ясо нерідким тістом (1,5 склянки борошна, вода, сіль). Розігріти до 180 градусів духовку і витримати в ній страву приблизно 3 години (можна запікати в «рукаві»). Тісто візьметься скоринкою, а м’ясо залишиться соковитим. Смачного!
У тексті використані матеріали з польових зошитів Олени Громової, зібрані у відрядженнях за період 2000−2020 рр.
Читайте також: Найсмачніший салат «Різдвяний вінок»: простий рецепт святкової страви за годину
Фото: https://www.pyrohiv.com/