Через три місяці після загибелі чоловіка в АТО на службу у його частину прийшла дружина — Анна Оцабера з Вінниччини. Щодня, поспішаючи на роботу, вона бачить його портрет на пам’ятній дошці, яку встановили на території навчально-штурмових військ у Житомирі. Уже п’ять років як Анна дала присягу служити Україні й не приховує — жодного разу про те, що проміняла школу на військовий берет, не пошкодувала…
— Олександр — це перше і єдине кохання всього мого життя, — розповіла «ФАКТАМ» Анна Оцабера. — Ми познайомились ще школярами, він прийшов до нас вчитись із сусіднього села Панасівка. Так, почуття спалахнули відразу. Сильний, мужній, високий, а яка у нього красива усмішка… Сашко у школі мав авторитет серед усіх. І я не встояла. І він теж. Вчителька, помітивши, що між нами зароджуються почуття, навіть за окремі парти посадила. Бо думала, що нам буде точно не до уроків. Та оцінки ми отримували хороші.
Після школи я навчалась у педагогічному училищі на вчительку музики, Сашко відслужив, отримав звання молодшого сержанта. Досі перед очима золота осінь 2008 року. Олександр відразу після демобілізації приїхав до мене в училище. Саме йдуть пари, і тут відчиняються двері. Зайшов коханий у військовій формі, у руках — величезний букет троянд. Й при всіх одногрупниках він освідчився. Разом із присутніми ми плакали від щастя.
Навесні одружились, а невдовзі народився наш первісток Женя. Чоловік працював у виправній колонії, я влаштувалась вчителькою музики та художньої культури у Гурівцях. Невдовзі народився молодший — Владик…
Олександр Оцабера повістку отримав під час третьої хвилі мобілізації. Став розвідником 128-ї гірсько-піхотної бригади.
— Він ніс службу у Нікішиному, що за Дебальцевим, — згадує Анна. - Постійні обстріли, брак продуктів та води. Доїхати могли до них одиниці з волонтерів. Якось бойовики відкрили шквальний вогонь, і мій чоловік накрив собою товариша. Осколками йому посікло спину та плече.
Після лікування у шпиталі кілька тижнів коханий провів у селі, про війну ми не говорили. На Святвечір Олександр дізнався жахливу звістку — побратима Петра з Хмельниччини застрелив снайпер. Важко це все коханий переживав. Постійно переглядав спільні фото. А невдовзі заявив, що одужав і їде воювати, бо побратимів підвести не може. Я розуміла: якщо не підтримаю і не відпущу чоловіка на схід, тоді йому буде ще важче морально. А як він поїхав, то саме почалось захоплення Дебальцевого.
Читайте також: «Моя рука залишилася у БТРі під Дебальцевим»: вийшовши з госпіталю, Вадим Довгорук продовжує служити у ЗСУ
Я так нервувала, практично не спала. Під час виходу з оточення Олександр сховався на заправці у підвалі, де були сховища бензину. Сепаратисти гатили по них постійно. І як всередину нічого не потрапило — один Бог знає… Бо тоді б загинули всі.
Коли чоловік повернувся, я його не впізнала. Весь брудний, форма мала запах диму, а руки всі чорні. Перші дні Олександр погано спав, підхоплювався з ліжка. Восени 2016 року демобілізувався. Але не міг він без армії. Тому невдовзі підписав контракт зі 199-м навчальним центром десантно-штурмових військ та став інструктором.
— Я тоді заспокоїлась, бо нарешті він був вдома, — розповідає Анна. — Та згодом Олександру і побратимам запропонували відрядження на схід, охороняти певні об’єкти. Та обдурили. Кинули в Авдіївку, а потім в Торецьк. Й це місто стало останнім для мого коханого.
Вранці 11 листопада 2016 року Олександр та інші воїни пішли у розвідку. Він йшов попереду. Раптом ступив на ворожу розтяжку. Вибухом відірвало нижні кінцівки, але він був у свідомості. Бійці пронесли його ще два кілометри до машини та відвезли у лікарню. На операційному столі Олександр помер…
Читайте також: «Іноді доводилося проводити ампутації посеред поля»: приголомшлива розповідь підполковника медслужби про війну на Донбасі
Я саме вела уроки. Аж тут прийшли з військкомату. Подумала, що, певно, медаль хочуть вручити чи грамоту якусь. А коли побачила у кабінеті людей із сумними очима, все зрозуміла.
Що переживала далі — не пам’ятаю… Усе обірвалось в мить. У тій самій школі, де ми познайомились, закохались, я дізналась, що Сашка вже нема… Після похорону я не змогла у тій школі більше працювати. Я постійно заходила в клас, де ми вчились, сиділа на тих самих місцях. Я не могла більше бути веселою, а вела ж музику, була повинна… Якогось дня підійшла до директора, він мене вислухав та відпустив.
Згорьована вдова поїхала до 199-го навчального центру в Житомир, де служив її чоловік.
— Захотіла бути там, де він, — каже Анна. - Батькам не розповіла нічого. Командуванню частини я відразу заявила: як не візьмете мене служити, до школи все одно не повернусь. За кілька днів передзвонили й дали запрошення.
Я пройшла медичну комісію, зібрала документи. Спочатку було складно. Особливо як зайшла у казарму — а там 59 чоловіків. Всі розгублені чи здивовані. Точно думали: що ця маленька і тендітна дівчина робитиме в армії. Але я змогла і пересилила себе! Далі була розмова з мамою, яка плакала і всіляко відмовляла мене. Та все ж прийняла мій вибір.
Навчання на полігоні було як морально, так і фізично складним. Близько 5-ї ранку я вставала і бігла на автобус, а поверталась пізно ввечері. Все це тривало півтора місяця. А перед першим стрибком з парашутом перестала боятись, коли згадала, як це робив мій чоловік. Недарма ж у нього було татуювання на грудях «Veni, vidi, vici» — «Прийшов, побачив, переміг». Він жив за таким принципом.
Нині Анна служить менеджером відділення персоналу та стройового штабу. За кошти, які отримала від держави, дружина загиблого воїна придбала квартиру у Житомирі. То ж діставатись до місця роботи їй стало значно легше.
— У 2020 році після бойового злагодження на полігоні поїхала у зону ООС… — продовжує вона. — Чи могла відмовитись? Так. Але це не про мене. Мені запропонували — я не ховалась. Зараз такий час, що це мають пройти всі, хто давав присягу українському народу. Звісно, я обговорила з батьками, як бути з дітками. Батьки підтримали й погодились допомогти. У зоні бойових дій я прослужила все літо, зброю до рук не довелось брати. Це була кадрова робота з документацією при штабі. На передову не відправляли, адже я мама двох малих дітей.
Коли я приїхала на полігон, а потім у зону ООС, саме почався карантин. Школи перейшли на дистанційне навчання, синів я відвезла батькам у село. На щастя, працював інтернет, ноутбук, то там вони й вчились.
Ми постійно були на зв’язку. Сини переживали, але я заспокоювала, що не буду у гарячих точках, як татко. Хоча ми їздили на стрільби. Я бачила у Лисичанську обстріляні будинки, блокпости, було дуже страшно це бачити. Нас взагалі старались не відпускати у місто, особливо жінок. Ще й у формі. Якщо йшли у магазин, то одягались як цивільні. Аби не привертати до себе уваги.
Після ротації отримала посвідчення учасниці бойових дій. А місяць тому мені дали звання сержанта. Думаю, якби чоловік був живий, обов’язково мною гордився б. А я, своєю чергою, хочу здійснити його мрію — стати офіцером… Дівчат зараз дуже багато на службі, і що помітила — вони інколи сміливіші за хлопців, стараються виконати свою роботу якісно завжди.
Жінка зізнається — від дітей не приховувала загибель батька, завжди була із ними чесною.
— Після похорону я відвезла їх на могилку і все розповіла. Плакали всі ми… Але я переконала дітей, що тато наш на небі й він нас завжди оберігає, — говорить Анна. — Ми відчуваємо цю підтримку. Євгенію вже 12 років, Владиславу — 9. Старший доганяє мене за зростом, приміряє військовий берет, але мріє бути програмістом. Він ззовні копія батька, навіть волосся таке саме, очі… Менший взагалі фанат військової техніки, захоплюється танками та мріє стати танкістом. Але характер в обох, як у батька. Можливо й розбитні вони, але хлопцям це й треба. Вони мають бути справжніми чоловіками, рішучими. Як сказав — то зробив. Й нагадувати не потрібно. От такі мої діти. Сказала прибрати іграшки — все зроблено. Стараюсь замінити і маму, і тата. Я дуже переживаю, щоб вони виросли гідними чоловіками, бо змалечку були без батьківського слова та виховання.
Але спочатку з дітьми було ой як непросто. Гіперактивні, тільки встигай за ними. А ти, мамо, тільки розривайся. Тому допомагала свекруха. Зараз мені легше, бо хлопці подорослішали, стали самостійними. Їм довелось себе пересилити та пристосуватись до таких обставин. Діти самі можуть приїхати зі школи, ходять у магазин й все, що попрошу, зроблять. Прибирають, щось приготують. За старшим — яєчня, чай з бутербродами. Я дякую синочкам за їхню допомогу.
Посмертно Олександра Оцаберу нагородили орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть». На фасаді школи у Гурівцях, а також на території 199-го навчального центру ВДВ у Житомирі встановили пам’ятні дошки. А в рідній Панасівці перейменували на честь Олександра вулицю.
— У листопаді було 5 років, як чоловіка нема, — каже Анна. — Ми їздимо часто на могилу, вшановуємо його. Так вийшло, що у 2021 році померли його батьки. Втрата сина їх сильно підкосила. Мама серйозно захворіла і буквально за місяць її не стало, через пів року пішов за нею й чоловік. Й практично одні й ті ж симптоми. Поховали батьків коло Олександра, тепер вони всі разом там, на небесах…
Я завжди співала, голос успадкувала від бабусі. Раніше виступала, возила діточок на конкурси та займала призові місця. Мені музика нагадує Олександра. Після його втрати більше не брала мікрофон у руки. Не можу себе пересилити. Це все сталось, коли я була у школі, коли викладала музику й співала. І в якийсь момент це наче все відрізало. В мене біль в грудях — і все…
Фото надані Анною Оцаберою