— На жаль, в попередні роки невірно було пораховано, скільки часу тривала оборона Донецького аеропорту: вважається, що 242 дні, а насправді — на дві доби більше, — розповів «ФАКТАМ» «кіборг» Руслан Боровик (автор відомих світлин з ДАПу). — Помилка виникла через, те, що не були враховані бої за пожежну частину летовища, про які мало хто знав.
— В останні дні оборони ДАПу наші бійці в новому терміналі знаходилися фактично в повному оточенні, — продовжує Руслан Боровик. — Російські найманці захопили підвал і нижні поверхи терміналу, почали травити «кіборгів» газами. У хлопців не було протигазів, довелося захищати дихальні шляхи вологою тканиною. Але найгірше сталося 20 січня — противник вдруге підірвав опорні конструкції будови терміналу і він остаточно завалився. Тоді загинуло багато бійців. Вціліли лише декілька осіб, продовжувати бій вони вже не могли, 21 січня потрапили у полон. Тому вважалося, що це був останній день оборони ДАПу. Але позиції в пожежній частині аеропорту ще два дні утримувала група снайперів Максима Ридзанича (позивний «Адам»). Вони вийшли з оточення рано вранці 23 січня (за допомогою двох провідників, один з яких має досвід занять зі спортивного орієнтування. — Авт.). Тож виходить, що насправді оборона Донецького аеропорту тривала 244 дні.
Українська військові зайняли будівлю пожежної частини в кульмінаційні дні боїв за летовище.
— Після 10 січня 2015 року противник почав цілеспрямовано намагатися зруйнувати будівлі нового терміналу та вежі, які знаходилися тоді під нашим контролем, — розповів у інтерв’ю 5 каналу генерал-лейтенант Збройних сил України, заступник Головнокомандувача ЗСУ Євген Мойсюк. — Врешті 13 січня вежу було зруйновано. Весь цей час ми не мали змоги знищити танки, які вели вогонь по терміналу та вежі. Тому 14 січня двоє офіцерів 81-ї та декілька військовослужбовців 93-ї бригад зайняли пожежне депо летовища. Офіцери мали ПТРК (протитанкові ракетні комплекси) з запасом ракет. Перед ними було поставлено одне єдине завдання — нейтралізувати танки, які намагалися вогнем з гармат зруйнувати термінал.
Як тільки противник зрозумів, що по ньому ведеться вогонь з пожежного депо, переключився на обстріли «пожежки». 17 січня по ній було випущено неймовірно велику кількість снарядів. Тоді загинули двоє військовослужбовців 93-ї бригади. 19 січня було проведено ротацію: позицію в пожежному депо зайняла група «Адама» (Максима Ридзанича).
Щоб допомогти «кіборгам», які боронили новий термінал, командування терміново вжило й інших заходів.
— Треба було відвернути сили ворога від нового терміналу, тому командування вирішило відбити в нього монастир і церкву, в яких російські найманці облаштували огньові точки, — каже Руслан Боровик. — Я брав участь в цій операції. Планувалося, що, коли ми виб’ємо звідти російських найманців, вони кинуть значні сили для проведення контратаки, щоб повернути собі церкву і монастир. Ми мали протриматися ніч до ранку 17 січня, до підходу підкріплення. Командування розраховувало, що поки ворог буде намагатися відвоювати церкву і монастир, нашим вдасться пробитися до нового терміналу, посилити його оборону, евакуювати поранених. Але виконати цей план, на жаль, не вдалося: ми заблукали в темряві, виїхали не туди, куди було слід, і потрапили в засідку під перехресний вогонь. Мене тоді поранило в ногу. Це сталося вночі 16 січня. На жаль, церква і монастир лишилися в руках російських найманців.
— А 20 січня було зроблено останню спробу допомогти хлопцям, які захищали новий термінал: командир нашого батальйону Олег Кузьміних пішов до них на підмогу зі взводом розвідників, — продовжує Руслан Боровик. — В тумані вони дещо збилися з дороги і наблизилися до старого терміналу, який тоді знаходився в руках ворога. В результаті потрапили під шквальний вогонь. Захищалися скільки могли. Ті, хто вижив, потрапили в полон, в тому числі комбат. Як я вже казав, того ж дня російські найманці остаточно підірвали новий термінал.
Але українські захисники продовжували контролювати будівлю пожежного депо. В цей час пожежне депо боронили семеро бійців на чолі з «Адамом». Один з них, «кіборг» з позивним «Живчик», згадував, що після того, як комбат Кузьміних потрапив у полон, до «пожежки» прийшли сепари, вимагали здатися. Ясна річ, отримали відкоша. Наші бійці вводили російських найманців в оману: вели вогонь з багатьох позицій, створюючи враження, що пожежне депо боронять десятки людей.
— На початковому етапі планувалося, що група «Адама» вийде з депо самостійно, — згадував генерал-майор Євген Мойсюк. — Їм треба було пройти приблизно 1,5 кілометра, щоб дістатися до нашого крайнього опорного пункту. Хоча в темну пору доби орієнтуватися складно, я був переконаний, що вони вийдуть правильно. Але на пункті управління знаходився офіцер, який запропонував направити його ще з одним офіцером у пожежне депо для виводу групи «Адама» — щоб бійці не заблукали в темряві й тумані. Маршрут ці офіцери знали.
Виводити групу з «пожежки» пішли В’ячеслав Волобуєв (позивний «Окунь»), який мав досвід у спортивному орієнтуванні, та Максим Бугель. Обидва — офіцери-зв'язківці.
— Коли постало питання, хто піде разом зі Славою Волобуєвим, визвався я, — згадував Максим Бугель. — Нас відвезли на метеостанцію, звідти ми пішли до «пожежки». Ніч була дуже темною — ані місяця, ані зірок. Противник, певно, відпочивав — не було взагалі жодного пострілу. Ми йшли без тепловізорів. Слава, прикриваючи рукою компас, час від часу підсвічував його ліхтариком. Рухались один за одним. Дісталися до «пожежки» десь за 35−40 хвилин. Хлопців, які там знаходились, попередили за допомогою засобів зв’язку, що до них йдуть дві людини. Хлопці чекали нас на виході. Обмінялися кодовою фразою, і Слава зайшов у середину. Хвилин за п’ять пішли з хлопцями назад.
Всі благополучно дісталися до своїх. Через два місяців у бою з російською ДРГ загинув Максим Ридзанич («Адам»). Минулого року в день 30-річчя Незалежності України йому посмертно було надано звання Героя України.
На фото в заголовку: одна з фотографій Руслана Боровика, яку він зробив в новому терміналі ДАПу
Фото з сайту https://armyinform.com.ua