У Національному музеї історії України в Другій світовій війні розпочато експонування для широкого загалу найдавнішого збереженого до наших часів синьо-жовтого прапору, виготовленого 105 років тому. Він довгий час зберігався у одного з очільників діючої армії Української Народної Республіки полковника Володимира Кедровського. Полковник забрав цей стяг з собою, коли в 1923 році разом з дружиною емігрував до Сполучених Штатів. Син Кедровського Юрій після смерті батька передав сімейну реліквію Українському музею в Нью-Йорку. В Київ унікальне знамено привезли з нагоди 30-ї річниці прийняття Верховною Радою України постанови про державний прапор. Столітній стяг досить добре зберігся, лише фарби на ньому вицвіли. Його було виготовлено в перші місяці Української революції 1917—1921 років. Тоді, в червні 1917-го, у Києві відбувся ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. На ньому й використовувалося знамено, яке привезено в Київ на виставку. Його зберіг один з делегатів з’їзду Володимир Кедровський.
— Цікаво, що на цьому прапорі блакитний колір розміщено знизу, а жовтий — згори, що є нетиповим для тих часів (1917 рік. — Авт.), — прокоментував генеральний директор Музею історії України в Другій світовій війні кандидат історичних наук Юрій Савчук.
Реліквія доповнила експозицію виставки «За волю України!», на якій представлені понад 250 артефактів з 20 музеїв і архівів нашої країни та США.
— Всі троє рідні брати Кедровські боролися за незалежність України, і двоє з них, на жаль, загинули від рук ворогів: Миколу розстріляли білогвардійці генерала Денікіна в 1919 році, а Михайла — більшовики в 1921-му, — говорить завідувач музею Української революції 1917—1921 років Олександр Кучерук. — Живим залишився тільки один з братів — Володимир, який зберіг прапор.
Брати Кедровські виросли на Херсонщині. Їхній батько був крупним землевласником. На жаль, він помер молодим, в 32 роки, від запалення легень. Мати з трьома малими дітьми лишила маєток родичам покійного чоловіка і переселилась до свого батька Миколи Липського, який також був поміщиком, мав багато землі. В його домі спілкувалися українською, виховували братів палкими патріотами батьківщини.
— Володимир Кедровський був професійним військовим?
— Ні. Після закінчення університету в Одесі працював в земстві в рідній Херсонській губернії — очолював відділ статистики. Офіцером став, коли почалася Перша світова війна: спочатку закінчив кулеметну школу, а потім — Одеське військове училище. За хоробрість на фронті був нагороджений Георгіївським хрестом. Коли у лютому 1917 року цар Микола ІІ відмовився від престолу і влада в Російській імперії перейшла до Тимчасового уряду, Володимир служив у Кавказькій туземній дивізії, очолював команду кулеметників (він називав їх «скорострільниками»), в якій було багато українців. Вони в той час знаходилися на відпочинку в глухому селі Бессарабії, куди не доставляли газет.
Тож Володимир дізнався про Лютневу революцію за доволі кумедних обставин. Місцеві люди полюбляли скаржитись офіцерам на різні негаразди. Тому Кедровський не здивувався, коли до нього прийшла жіночка зі скаргою на старосту, який її відлупцював за те, що переповідала подругам чутку, про яку дізналась на базарі в молдавському містечку Тараклія: цар вже не цар, а в Росії править якась «ліворуція».
Хоча грунтові дороги були майже непроїзними через весняне танення снігу, Кедровський направив свого ординарця в Одесу за газетами. Через декілька днів той привіз цілу купу преси. Базарні чутки підтвердилися: в Росії відбулася революція. Володимир згадував, які почуття викликала в нього ця звістка: «Сльози радості, не треба вже таїтися зі своєю українською свідомістю». Ще з юнацьких років він входив в таємні і легальні українські організації.
Дізнавшись про виняткову новину, Кедровський влаштував збори своїх солдат. Один з кулеметників на прізвище Назарів спитав: «Нас, українців, цікавить, чи буде тепер Україна?» «Так, буде!» — випалив Кедровський. Солдати підняли його на руки, підкидали вгору з криками «Ура!» Потім до пізнього вечора співали українських та осетинських (в команді було чимало осетинів) пісень. Цей доволі емоційний вечір Кедровський детально описав в своїх мемуарах.
— Як керівництво відреагувало на ці збори?
— Воно було не в захваті. Переважну більшість офіцерів в Кавказькій дивізії складали росіяни. Але часу на з’ясування стосунків не було — незабаром кулеметній команді Кедровського наказали пішки виступити в бік фронту. Вони йшли багато днів, аж врешті на початку травня Володимир отримав наказ прибути до Києва, щоб отримати для своїх кулеметників необхідну амуніцію. Завдяки цьому йому пощастило потрапити в українську столицю, коли там в приміщенні Педагогічного музею на вулиці Володимирській проходив І Всеукраїнський військовий з’їзд. Кедровський не був його делегатом, але прийшов послухати ораторів. Особливо йому сподобався виступ Симона Петлюри, який обґрунтовував необхідність створення українського війська. Після пленарного засідання Володимир розшукав його в кулуарах, представився. Згодом Кедровський став одним з найближчих соратників Петлюри.
В травні 1917 року Володимир повернувся до своїх кулеметників. І зазнав обструкції з боку деяких офіцерів — вони перестали вітатися з ним через його проукраїнську позицію. Незабаром командир батальйону знайшов привід відкрито попросити Кедровського змінити місце служби — сказав, що солдати з поповнення не хочуть служити під керівництвом Володимира, бо він «надто вимогливий». В той період через революційні події в війську сильно впав рівень дисципліни. Кедровський намагався добитися від новеньких нормального виконання своїх обов’язків, а вони за це пішли скаржитись начальству.
Володимир подав рапорт про відпустку і переведення в іншу частину. Та й поїхав додому на Херсонщину, де його чекала дружина Марта з чотирма маленькими дітьми.
Але вже на початку червня солдати обрали Кедровського делегатом ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. З цієї події почався стрімкий кар’єрний ріст: Володимир (тоді йому було 27 років) очолив мобілізаційний відділ Українського військового центрального комітету, а незабаром став членом Центральної Ради. На початку вересня 1917-го його призначили заступником Генерального секретаря військових справ в українському уряді і присвоїли звання полковника армії УНР.
— Це був період, коли наші національні лідери добивалися від Тимчасового уряду лише визнання за Україною автономного статусу, — продовжує Олександр Кучерук. — Проголошення незалежності УНР відбулося після більшовицького перевороту в Петрограді. Ленін та його поплічники лише на словах визнавали право націй на самовизначення, тож вже в грудні 1917-го вони розв’язали війну проти УНР. Українська армія була тоді надто малочисельною, що відбити наступ запеклого ворога. Два тижні окупації червоноармійцями Києва в лютому наступного 1918 року стали жахом для населення — російська солдатня і сумнозвісне ЧК розстріляли тисячі людей. Звільнити Україну від загарбників вдалося завдяки німецькій армії. Не дивлячись на це, прихильник союзу з країнами Антанти Кедровський вийшов зі складу уряду, бо не погоджувався на співпрацю УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Повернувся на Херсонщину, працював там у земстві.
— Наприкінці 1918 року Симон Петлюра з соратниками організував повстання проти гетьмана Скоропадського. Кедровський приєднався до них?
— Так. Організатори виступу проти Скоропадського написали Кедровському, щоб терміново приїхав у Київ. Він прибув у столицю 13 листопада, а наступного дня був вже в місті Біла Церква, де знаходився підрозділ Січових стрільців — на той час головної збройної сили повстанців. Володимир став свідком того, як Симон Петлюра підписав Універсал про початок всенародного виступу проти влади Скоропадського. Кедровського він призначив на одну з посад в Головному штабі.
Невдоволення гетьманом Скоропадським було тоді дуже сильним серед народних мас, тому на заклик Петлюри відгукнулися багато селянських загонів. Армія повстанців нараховувала десятки тисяч бійців. Гетьман сам виїхав разом з кайзерівськими військами до Німеччини. Але коли ейфорія від перемоги повстання вщухла, стало зрозуміло, що військо, створене з селянських загонів, вкрай недисципліноване. Керівництво УНР доручило Кедровському навести лад — призначило на посаду голови Державної інспекції військ армії УНР. Він з завданням впорався — за декілька місяців українське військо стало злагодженим, доволі дисциплінованим.
— Треба було направити дипломатичну місію в Туреччину, — розповідає Олександр Кучерук. - Уряд доручив її Кедровському. А згодом, в 1920-му, — послом в Литву. Дружина Марта була разом з ним. Четверо малих синів знаходилися на Херсонщині з родичами Марти. На превеликий жаль, там в той рік лютувала епідемія тифу і всі четверо дітей Кедровських померли. Ця жахлива трагедія підірвала здоров’я Марти. Вона померла молодою, коли подружжя переїхало в США на запрошення дядька Володимира, який був священником і жив тоді в Америці.
Читайте також: Як загинув один з соратників Симона Петлюри: до 30-річчя ЗСУ в Києві відкрилась виставка військових раритетів
— Володимир одружився вдруге?
— Так. Його другою дружиною стала Катерина Шаттак, яка була активісткою декількох організацій української діаспори. В них народився син Юрій.
— Чим Володимир Кедровський зайнявся в Сполучених Штатах?
— Спершу організував фірму з будівництва приватних котеджів. А на початку 1930-х купив ферму в штаті Нью-Джерсі і писав статті для газети української діаспори «Свобода». Після того працював кінорежисером.
Він мав талант журналіста та письменника. Завдяки цьому та своїй активній громадській позиції в 1955 році отримав посаду керівника українського відділу радіостанції «Голос Америки». Очолював його вісім років. Після виходу на пенсію присвятив себе написанню другої частини мемуарів. Першу створив ще у 1923 році. Другу друкував окремими главами в українських газетах, але видати окремою книжкою не встиг.
Є можливість заповнити цю прогалину: літературознавець і перекладач Микола Білорус знайшов в газетах української діаспори в США всі глави другої частини мемуарів Кедровського і набрав їх на комп’ютері. На жаль, Микола Антонович нещодавно помер у віці 92 років. Ми хочемо завершити його справу: шукаємо мецената, який би профінансував видання цієї книжки. Текст в основному готовий — лишилося написати коментарі. Візьмемо цю роботу на себе.
Нагадаємо, у День Соборності України, який щорічно відзначають 22 січня, у день проголошення Акту Возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, у Києві розгорнули 30-метровий державний прапор.