— Це сталося 17 січня у Перській затоці, за 160 кілометрів від берега, — розповідає Костянтин Соболевський. — Наше судно слідувало регулярним маршрутом з ОАЕ в порт Шувайх. Коли розгулявся зустрічний північно-західний вітер і стало очевидно, що ми не потрапимо в порт призначення вчасно. Вранці я сповістив владу Кувейту про скоригований час прибуття.
О десятій годині ранку мене на місток викликав третій помічник, бо він побачив на радарах дивний об’єкт, який то з’являвся, то зникав. Це було на відстані 4 кілометрів від нашого судна. У бінокль вдалося розгледіти той об’єкт. Ним виявився перевернутий рибальський баркас із трьома людьми. Я сповістив свою судноплавну компанію та компанію фрахтувальника про намір провести рятувальну операцію. Це місце є активним судноплавним районом з недалеко розташованими буровими нафтовими платформами. Але ніхто не помітив рибалок, які тонули, і у них не було засобів зв’язку, щоб запросити допомогу.
— В якому стані перебували потерпілі?
— Я почав зближення з баркасом, але через сильний вітер і великі хвилі вирішив не спускати рятувальну шлюпку, — згадує Костянтин Соболевський, — а підійти з вітряного боку максимально близько до баркасу і за допомогою лінімету (це пристрій, що викидає канат) один за одним витягти на борт рибалок. Завдання було непростим, бо був ризик навалитися на баркас. Але повільно нам все-таки вдалося підійти на максимально близьку відстань. І таким чином наше судно захистило від вітру та хвиль баркас з людьми. Це були індійці, які мають дозвіл на проживання у Кувейті.
Документів у рибалок при собі не виявилося, тому я провів коротке опитування і надіслав інформацію та фото портовій владі. Потім продовжив слідувати в порт призначення. Після прибуття передав рибалок владі, їх відправили до шпиталю.
Чесно кажучи, потерпілі в момент передачі так і не змогли остаточно прийти до тями, перебували в пригніченому психологічному стані. Адже є багато випадків, коли люди з безвиході втрачають надію, і, щоб довго не страждати, можуть накласти на себе руки. Я вважаю, що цим рибалкам дуже пощастило, бо ми запізнювались, а могли пройти це місце ще тоді, коли було темно й нічого не видно — десь о шостій ранку. Ще кілька годин, і люди могли б загинути.
— Знаю, ваш екіпаж одержав відзнаку від Управління портів Кувейту.
— Генеральний директор Кувейтських портів Бадр Обайд ель Енізі (до слова, дуже відома і впливова людина) вручив нам почесну грамоту та золоту модель національного вітрильника доу, який ззовні виглядає золотим і є символом арабського мореплавства. У давні часи цим вітрильником подорожували по Перській затоці до Індії. Отримати таку нагороду — велика честь.
— Костянтине, як ви стали капітаном далекого плавання?
— Я народився у російському місті Саранськ. Батько був військовим, але моряків у нас точно не було. До України ми переїхали, коли мені було три роки. Жили у Черкасах. А любов до моря у мене виникла після того, як у школі я потрапив до Севастополя. Там згодом і навчався у Воєнно-морському інституті імені Нахімова.
Далі була служба у ВМФ на посаді старшого помічника капітана на малому протичовновому кораблі «Ужгород». У Криму я зустрів свою майбутню дружину, а в 2001 році ми переїхали після закінчення служби в Дніпро. Саме там у мене виникла ідея пов’язати життя з цивільним флотом. Спочатку було складно, адже для перепідготовки та отримання ліцензії потрібні чималі кошти. Але щасливий, що в мене все вийшло і я дослужився до рангу капітана. Та найбільша моя цінність — кохана дружина і дві донечки.
Читайте також: Школяр пірнув і підняв потопельника на поверхню: бездиханного чоловіка реанімували відпочивальники на пляжі
— Розкажіть про судно Athena, на якому зараз працюєте. Скільки часу проводите в рейсах?
— Двохсотметрове судно належить Об’єднаним Арабським Еміратам, перевозить до двох тисяч контейнерів. Це невеликий контейнеровоз, працює на незначних відстанях — два порти в Еміратах і два в Кувейті. Команда складається з 24 чоловік, п’ятеро з яких українці. За рік сім-вісім місяців я перебуваю в плаванні. Робочий тиждень становить 40 годин, окремо оплачуються понаднормові.
— Під час рейсів виникали якісь екстремальні ситуації?
— Розкажу про такий. Ми прямували до Китаю. Тільки вийшли з Сінгапуру, як у мого другого помічника стався напад апендициту. До Китаю далеко, в Тайвань заходити не можна, бо дипломатичних відносин між цими країнами немає. Терміново був потрібен лікар, а в екіпажі немає хірурга. То ми ледве вмовили Тайвань відправити катер і забрати мого помічника. Йому пощастило, мало не помер. При тому у нас ще й було мало палива. І тільки його забрали в лікарню, як потрапили у тайфун.
— Як ви переносите такі довгі розлуки з родиною?
— Я в рейс беру книжки, в мене дуже довгий перелік літератури, яку хочу прочитати. Людина має здатність уявляти, це дуже допомогає мені. На борту маємо спортзал, сауну, невеличкий басейн.
— З огляду на вкрай гостру ситуацію в Україні, як ви плануєте діяти?
— Я дуже хочу захищати свою державу і завжди готовий приєднатися до лав Збройних Сил. Це буде для мене велика честь — боронити Україну. Вже зв’язувався з консулом у Кувейту Миколою Петровичем Джиджорою, і ми обговорювали можливе повернення додому.
Читайте також: «Після 20 хвилин штучного дихання мої губи розпухли, як від удару»: у Єгипті дві українки врятували життя туристові з Білорусі
Фото надане Костянтином СОБОЛЕВСЬКИМ