Згідно з офіційними даними на 4 березня, на розв'язаній злочинним путінським режимом війні загинуло понад 9 100 росіян, знищено 251 танк, 939 БМП, 105 артилерійських систем, 50 РСЗВ, 18 одиниць засобів ППО, 33 літаки, 37 гелікоптерів, два легких швидкісних катери, 404 одиниці автомобільної техніки, 60 цистерн з ПММ, три БПЛА оперативно-тактичного рівня. Для порівняння: втрати російської армії в Першу чеченську війну (з 1 січня 1995 року до 31 серпня 1996-го) становили 3860 осіб, за десять років афганської війни — п'ятнадцять тисяч.
«Війна розпочалася. Наші танки на чужій землі. Зеленський оголосив воєнний стан. Я задихаюсь. Боже, врятуй Україну!» — написала відразу ж після вже тепер відкритого вторгнення до нашої країни регулярних російських військ відома російська журналістка та фотографиня Вікторія Івлєва, яка багато років підтримує Україну. Вона лауреат безлічі престижних міжнародних журналістських премій, працювала у різних гарячих точках планети, єдиний репортер, який сфотографував зсередини четвертий блок Чорнобильської АЕС, автор книги «Мандрівка, або Подорож фейсбучного хробака по Україні» та фотовиставки «Народження України». У 2014-му вивозила людей з окупованих територій, організувала допомогу українським морякам, які сиділи в «Матроській тиші», — всіх добрих справ не перерахувати.
«Ми всі причетні до цієї трагічної та антигуманної історії. Перестаньте вірити кремлівським брехунам. Вони не читають ваші протести, вони не чують аргументів. Їх не цікавить нічого, окрім збереження влади. Над вами. Ця „спецоперація“ не лише проти України та її народу. Вона проти нас! Вимкніть російські телевізори, не слухайте кремлівську брехню. Не давайте себе перемогти. Це ваше життя поставлене на карту», - звернулася вона згодом до співгромадян.
Ми розмовляли з нею 26 лютого, під час чергової повітряної тривоги…
— Вікторіє, ви журналіст, професія передбачає бути над ситуацією. На вашу думку, чому Путін зважився на таке? Він же не міг не розуміти, що настане після його жахливого рішення? Яку мету він ставить перед собою?
— Відразу хочу вас виправити. Я із тих журналістів, хто не буває над ситуацією. Я завжди в ситуації та йду за своїм серцем. Бачу, що відбувається, і не можу сказати, що я неупереджена. Вважаю, що зараз, якщо ти неупереджений, то насправді граєш на полі бандитів.
Тепер відповідаю на ваше запитання. Знаєте, я дуже багато над цим думаю. Впевнена, що основа просто патологічної ненависті Путіна до українців (як з'ясувалося з його просторої сорокахвилинної промови) лежить глибоко в надрах НКВС/КДБ.
Не забуватимемо, що бандерівці та УПА чинили опір радянському режиму до початку 1960-х — довше, ніж «лісові брати». Великою кількістю операцій із знешкодження бандерівців керував Павло Судоплатов — у поганому сенсі, але легенда НКВС. Саме він вигадував усе і не приховував, що він убивця. У результаті спецоперації під керівництвом Судоплатова було спіймано особисту зв'язкову Шухевича Дарку Гусак, якій скоро буде сто років (Дарка Гусак народилася 4 лютого 1924 року. - Авт.). Після розстрілу Берії Судоплатова позбавили всіх звань (був генерал-лейтенантом МВС СРСР. — Авт.). Він відсидів 15 років, з 1953-го до 1968 року. А Дарка, яка ніколи нікого не вбила і була винна лише в тому, що любила свою землю і хотіла бачити її вільною, просиділа у таборах 25 років. Коли Судоплатов вийшов, він та його син величезну частину життя присвятили його реабілітації. І досягли цього у 1992 році.
Судоплатов автор двох книг — «Розвідка і Кремль» та «Спецоперації. Луб'янка та Кремль. 1930−1950 роки». Я чомусь впевнена, що його мемуари, де бандерівці описані з особливою ненавистю, читали всі чинні чекісти. Думаю, що у всіх них у крові культ ненависті до цих людей. Хоча я б поважала гідного ворога (а бандерівці були гідними ворогами для влади). Більше того, пам'ятаю, як у моєму дитинстві ця ненависть насаджувалась і нам. Нам розповідали якісь історії, що бандерівці гірші за фашистів. І раптом через сімдесят сім років після закінчення війни у Росії знову згадали про бандерівців.
Якщо ненависть Путіна до України є настільки сильною, то кого шкодувати? Вас? Ні. Нас? Та хто ми такі, щоб нас шкодувати? Нас взагалі шкодувати ніколи не треба. Ми вже довели й показали, що на нас можна не зважати і робити все, що завгодно.
Судячи з опитувань, більшість населення, як і раніше, за Путіна та його божевільні ідеї. Тому йому всІ вибачать. З ним, як відомо, вони потраплять до раю (у жовтні 2018 року Путін заявив, що у разі ядерної агресії з боку іншої держави росіяни «як мученики потраплять до раю», а нападники «просто здохнуть». — Авт.), а ті, хто проти, — у пекло.
— Росіяни справді переконані, що нашу державу слід знищити?
— Ні. Не вашу державу слід знищити. Як нам пояснили, треба «відібрати владу в Україні у цих наркоманів та бЕндерівців, як Путін вас називає.
— Добре, а що далі?
— Тоді у вас буде нова держава, і все буде чудово. Добре було б потім вас назад до імперії забрати, а там недалеко Царство Польське, а через досить вузьке море — Велике князівство Фінляндське. Якщо вже відновлювати імперію, то у всій її величі. Не знаю, що ще може бути в запаленому мозку психопата. Що я вам можу сказати? Я ось іронізую, проте думаю, що вони йтимуть до кінця.
Читайте також: Андрій Єрмолаєв: «Виклик, який Росія кинула США, виводить загрози ризику за територіальні межі Європи»
— До чийого — нашого чи власного?
— До свого. Сподіваюся, що ви все-таки встоїте. Як Путіну не хотілося б думати про Третю світову війну (ми ж розуміємо, що, якщо у справу вступлять війська НАТО, це станеться), вона може тривати два дні. Але, зважаючи на все, Кремль туди всіх і штовхає. Як гопник: «Ну, давай, давай, давай. Слабо? Я тобі зараз полоскочу нерви».
— Людожерська логіка. Ми боремося за свою волю. А за що гинуть і калічаться росіяни?
— За що воюють? Знаєте, рабів не питають. Посилають — вони воюють. Подивіться на цих ганебних солдатів. Це якась нескінченна і безмежна дрімучість і покірливість. Мені кажуть: «Там підневільні хлопці-строковики». Їм усім поміняли солдатські книжки (може, інакше називається, не суть — там написано, що він солдат-строковик) на якийсь документ контрактника і змусили це підписувати. Але ж ти знаєш, що ти не контрактник. Значить, уже маєш зрозуміти, що щось не те відбувається. Телефон у тебе забрали. Ти взагалі ніяк не орієнтуєшся. Ти, як у вакуумі. Ясно, що по краєвидах не розібрати, у якій ти країні. Але коли ти бачиш, що написано «Харків» або якесь інше слово з «і», ти ж не думаєш, що це помилка. Ти чітко розумієш, у якій ти країні. Ні, це нікого з них не цікавить і не хвилює. Взяти б йому і втекти зі своєї частини. Найбільше, що йому загрожує, — два роки дисбату.
— І живим залишиться.
— Могли разом всією казармою збунтуватися. Що б з вами зробили? Побили палицями? Та нічого, швидше за все. А якби й зробили, все одно ви людей не поїхали б убивати. Але ніхто не виступив проти. Ось і є вивчена безпорадність, помножена на страх.
— Ви закликали у фейсбуці: російські солдати, йдіть додому! Ні війні".
— Знаю одну історію, вона ще не закінчилася. Хлопець зателефонував своїй мамі й все їй розповів. У випадковій розмові з моєю приятелькою виникла ця тема. Я моментально набрала «Комітет солдатських матерів Росії». Там мені сказали: «Нехай терміново дзвонить, поки не пізно». А у цій частині вже половину народу відправили на вірну загибель, а половина сиділа у казармах. Де це відбувається, зараз не має значення.
Ця жінка раніше могла поцікавитися, хто й як може її сина захистити? У тебе син йде в армію в такий неспокійний час, коли ось-ось щось почнеться з цією «гидкою, огидною, мерзенною» Україною (нам же постійно розповідають, що в Донецьку людей «хулігани зору позбавляють»), так дізнайся, чим займаються «Солдатські матері» або наш чудовий фонд «Право матері», який має величезний досвід пошуку солдатів ще з чеченських воєн. Це ж не таємні масонські ложі. Може, якось інакше можна служити своїй державі? У Росії є закон про альтернативну цивільну службу, і він діє. І це не обов'язково виносити горщики, є маса інших професій — пошту розносити, тваринам у зоопарку корм давати, клітини прибирати. Але ж ніхто з них ні про що не думає. Така дрімучість вражає.
Днями бачила репортаж про 19-річного хлопця, який потрапив у полон, на прізвище Кравченко з села Новочеремхово Іркутської області. Це село маленьке — всього триста мешканців. Зателефонувала до райцентру якоїсь тітки: «Передайте батькам, що їхній син у полоні». Пізніше вона повідомила: «До них вже приїжджали, вони всі знають». Що далі ці люди робитимуть, незрозуміло. Хто до них приїжджав? Напевно, на жаль, не «солдатські матері», а військком.
— Тисячі учасників «воєнної операції з демілітаризації та денацифікації України» повернуться додому у трунах. Їх поховають як героїв?
— Коли вперше до Ростова привезли чорні мішки з Донбасу (не тисячі, як зараз, а набагато менше), — хто це помітив? Країна величезна, все розмивається. Ну, привезуть цей мішок. Поховають на сільському цвинтарі, та й годі. Це в Україні, коли ховають, на коліна встають, оплакуючи кожного. Тому що ви свою землю бороните. А ми не захищаємо своєї землі. Власне кажучи, її нам нема від кого захищати. Хіба від самих себе, бо на нас ніхто не нападає. Агресор завжди в мінусовій позиції стоїть, хоч би як перемагав він спочатку. У партизанській війні хто завжди виграє? Допустимо, вона зараз почнеться. Результат зрозумілий.
Читайте також: «Нас не злякали у 2014 році, то чому ми маємо лякатись тепер?» — командувач Сил тероборони генерал Юрій Галушкін
— На Росію чекають економічний крах та повна ізоляція — від відмови грати футбольні матчі з вашою збірною до заборони участі у Євробаченні.
— Ще не вистачало у цій ситуації когось від Росії надіслати на Євробачення.
— Ви днями прокоментували у фейсбуці: «Почато процедуру припинення членства Росії в Раді Європи. Прощевай, Європейський суд з прав людини. Ми цього варті. Точніше, тільки цього ми й гідні». А як таке сприймуть росіяни? Наприклад, Медведєв назвав санкції фікцією та міфом.
— Тут все набагато цікавіше. Медведєв сказав щось на кшталт: «Ну й чудово, що ми не будемо ні в яких радах Європи та ПАРЄ і нарешті можемо повернути смертну кару». Виходить, це його мрія. А нам колись здавалося, що він добріший за Путіна. Тепер можна не жувати соплі, як каже наш президент, та розстріляти парочку злочинців. Поступово вони розширюватимуть категорії злочинів, за які можна розстрілювати.
Але я вам хотіла б сказати щось хороше.
— Що?
— У Москві та інших містах люди продовжують виходити на вулиці, попри масові затримання. Перша солдатська мати вийшла на пікет у далекому Улан-Уде. Цього дуже мало. Але зовсім недавно й таке було неможливо.
— Має колись наступити прозріння. Поки ми з вами розмовляємо, краєм ока читаю новини: загарбники лізуть і лізуть, як таргани з усіх щілин.
— Думаю, що Захід не віддасть Україну. Як я написала кілька днів тому: «Врятувати Україну — це врятуватися».
Ви вважаєте, що мало росіян, які проти війни. Звісно, недостатньо. Але більше, ніж було. Нас звинувачують: «А, ви такі боягузи». Та ніякі ми не боягузи. Як це пояснити? Це різний принцип подвигу. Коли ти, не знаю, як Микола Гастелло, спрямовуєш свій літак на ворожу колону, або виходиш на пікет за Україну. Розумію, що порівнюю незрівнянні речі. Але вийти на пікет, постояти три хвилини, потім отримати пекельний штраф, як було зі мною (у листопаді 2021 року Івлєву оштрафували на 150 тисяч рублів за підтримку товариства «Меморіал». — Авт.), або від десяти до п'ятнадцяти діб арешту… Нещодавно одній дівчинці дали вже 30 діб (більше за цими статтями не можна). Ти думаєш, що нічого страшного, звичайно, за цей час не станеться. Але ти до цього не дуже готовий, розумієш, що тобі доведеться відсидіти, що ніхто тебе не витягне та не врятує. Що адвокати — це добре. Але як чудово вони не працювали б, все одно буде сказано, що всі аргументи захисту наведені для того, щоб уникнути відповідальності, а всі аргументи звинувачення абсолютно правильні, тому що російський офіцер поліції не може обдурити. І ти розумієш, що ти один, як дурень.
Тож багато нас не буде. Щоб було багато, має статися щось абсолютно несамовите. Один мій знайомий (він старший за мене) пішов до посольства України з квітами та в масці, на якій написано «ні війні». Не «слава Україні», не «смерть ворогам», не «слава нації». Його відразу забрали до поліції. Людей хапають на вулиці за те, що вони клеять стікери «ні війні» на стіни будівель, тобто за якісь абсолютно безневинні речі. Інший мій друг побачив на вулиці жінку з коляскою, яка здирала зі стін ці стікери. Ось що в неї в голові?
Читайте також: Віктор Муженко: «Де місце України в глобальній геополітичній грі, ми поки не розуміємо«
— У нас зараз така люта ненависть до росіян.
— Мабуть, як була до фашистів? Про що мова? А яка може бути — не люта? Як інакше? Сюсю-пусю?
Українці знають, що можуть загинути, але розуміють, за що. Кожен зробив свій вибір. Сотні тисяч готові загинути. Оце ваша солідарність.
А у нас… Не хочу сказати, що ми взагалі не можемо бути солідарними. Але ж нас роками як би кришили на шматочки. От і докришилися. Чому у Києві 1 грудня 2013 року стільки народу вийшло на Майдан? Тому що у вас ніколи не чіпали людей. Це ж було ваше гасло — «не будь байдужим»? А тут усі стали байдужими.
Не думайте, що я когось захищаю. Жодного виправдання нам немає. Думати треба було давно. Коли Єльцин привів до влади людину з ФСБ і наприкінці першого року свого правління ця людина запропонувала повернути радянський гімн. І всім тоді здавалося, що то фігня. Музика-то і справді хороша. А це був початок того кінця, який ми бачимо зараз…