Ми познайомилися зі Світланою Павленко у 2014 році. З того часу дружимо. Вона постійно в русі: то везе ласощі до шпиталю, то ходить по чиновницьких кабінетах з атошником, якого ще два дні тому не знала, то мчить на якусь акцію, то виходжує знайдене цуценя. Активна, комунікабельна, не сумує, вона ніколи не скаржилася на життя і до останнього не вірила, що війна може прийти до її улюбленої Бучі. Кілька днів тому їм із донькою вдалося вирватися з пекла, яке влаштували там окупанти.
— Світлано, ти пережила за цей період стільки, що на кілька життів вистачить…
— Відразу попереджу, що можу плутатися із датами. Напевно, має пройти якийсь час, щоб відновити всю хронологію подій… 24 лютого вранці, коли все почалося, зателефонував знайомий фермер та запропонував приїхати до них до одного із сіл Макарівського району. Ми з дочкою швидко зібралися. Але, оскільки не змогла заправити машину (бо з міста йшов просто божевільний потік, бензину ніде не було), вирішила, що поїдемо трохи пізніше. Однак увечері теж не висунулися — нас попередили, що дорогами їхати небезпечно. Наступного дня зателефонував цей фермер: «Залишайтеся вдома, у нас тривають бої». Незабаром з ним зник зв'язок, досі не знаю, чи він живий.
25 лютого довкола міста підірвали мости і таким чином відрізали нас від Києва. 26-го закрили великі магазини та банки. У маленьких магазинчиках товар відпускали лише за готівку, але у багатьох її не було, а зняти гроші у банкоматах стало неможливо. Стратегічного запасу продуктів та корму для тварин у мене не було. Мені сказали, що у «Гранд буржі», гарному житловому комплексі, який нещодавно відкрився, працює «Сільпо» та банківські картки там діють. Дуже швидко, перебіжками, під звуки «бахів» (якраз бомбардували Гостомель) помчали туди. Відстоявши величезну чергу, набрала продуктів, скільки могла донести. Після цього за територію двору виходила лише кілька разів. З собакою гуляла лише вдень.
Незабаром оголосили, що зі «стіколки» (район, де розташований склозавод) відправлятимуть автобус із дітьми та жінками. Нібито окупанти дали добро.
Читайте також: «Люди добираються на вокзал тунелями метро»: біженці розповіли, як їм вдалося евакуюватися з Харкова
— Як ви дізналися про таку інформацію?
- До 7 березня був інтернет та працював телевізор.
Пізніше люди розповіли, що автобус, який вирушив зі «стіколки», розстріляли.
У район «стіколки», підприємства UTEM та в Лісову Бучу зайшли кадировці (пізніше до них додалися буряти з росіянами). Вони заселялися в будинках та квартирах, господарів просто виганяли, а якщо ті чинили опір, розстрілювали, розставили всюди свою техніку, на дахах з'явилися снайпери.
Трапився і курйозний момент. Кадировці відкрили «Фору», набрали там алкоголю, напилися і стали в куражі стріляти по вікнах багатоповерхівок. Коли вони заснули, якісь сміливі бабки стягнули прямо у них з-під носа кілька ящиків зі снарядами.
Потім ці упирі почали шукати жінок для розваги. Зрозуміло, що люди з підвалів не висувалися. Але ті казали: «Нічого, посидять та вилізуть». Нещодавно знайшли тіла двох жорстоко зґвалтованих та повішених дівчат.
— У Бучі були ті, хто з квітами зустрічав окупантів?
— Таких взагалі не бачила. Щодо зради, то, як розповіли чоловіки з тероборони, одинадцятеро десантників із 95-ї бригади відправили на спецзавдання на гостомельський аеродром. Але коли ті пробиралися вночі до місця, їх усіх убили. Здав священник із місцевої церкви Московського патріархату.
Читайте також: «До нас у будинок у Гостомелі ввалилося 13 озброєних до зубів кадирівців», — телеведуча Юлія Панкова
— У соцмережах багато фотографій — могили загиблих місцевих мешканців просто у дворах.
- Є й таке. Багатьох поховали біля церкви. Трупи туди звозили на візках із «Новуса». Стояв страшний запах.
Біля «Новуса» кілька днів пролежали тіла двох велосипедистів. Подружжя пенсіонерів розстріляли прямо в центрі. Вони прийшли просити окупантів, щоб їх випустили. Проїжджаючи повз гаражний кооператив, нелюди вбили одного охоронця, іншого поранили. Потім розстріляли швидку, яка їхала забирати пораненого. Лікар надав допомогу і пішов звідти пішки. А пораненого люди виходжували просто в гаражі. Коли підпалили кілька багатоповерхових будинків, на виклик збиралися виїжджати пожежники. Але нелюди підперли танком ворота і не випустили їх.
Читайте також: «Я заскочив до російського танка, який щойно покинули солдати»: відомий журналіст 11 днів жив на передовій
Знайома сім'я, переселенці з Донбасу, мешкала у Гостомелі. Купили житло. В них було все добре. Коли стали обстрілювати Гостомель, чоловік не витримав, вирішив не чекати на зелені коридори і виїхав на машині з дружиною та дітьми. Їхню машину розстріляли. Дружину вбили одразу. Доньці відірвало руки, а хлопчик із батьком дістали поранення, зараз у лікарні. Тіло жінки досі в машині. Його замінували. Ця машина стоїть на в'їзді до Бучі.
Коли оголосили, що наше місто звільнене, всі побігли до мерії, зокрема жінки з дітьми. Але буквально за п'ятнадцять хвилин після того, як над будівлею підняли український прапор, почалася стрілянина. Орки стріляли з усього — гранатометів, кулеметів, автоматів. По вулицях пішла їхня колона БТРів і танків. Стояв такий гуркіт! Якщо вони бачили, що хтось знімає це на телефон або просто дивиться у вікно (Бородянку спалили саме через те, що хтось кидав по них з вікон «коктейлі Молотова»), стріляли по будинках.
Скажу, що Україна дотримується всіх правил ведення війни. Коли наші спалили цю колону (весь світ бачив ці страшні знімки), було безліч поранених. Їх лікували у нашій лікарні. Хоча місцеві писали у соцмережах: «Піду запишуся санітаром, подушки їм поправлю на голові».
— Після цього вони поставили техніку у дворах багатоповерхівок та у приватному секторі.
— Класика жанру.
- Так. БТР стояв біля мого будинку, гармати були спрямовані прямо на нас.
Потім почалися нескінченні обстріли. Два напрями — Ворзель та Гостомель — просто не замовкали. Декілька разів над будинком винищувачі пролітали так низько, що дочка падала на підлогу і повзла в коридор. Я такої її реакції ще не бачила. Плюс постійно якісь квадрокоптери зависали над двором. Не знаю чиї.
Декілька днів було відносно тихо. Народ потроху став виходити надвір. І почалося мародерство.
— Хто грабував?
- Свої, місцеві. Виламували двері магазинів і тягли звідти все. Навіть намагалися знайти виторг у касах, але грошей там не було.
Ну добре, їжа, я розумію. Але «Епіцентр»? Хапали квіти в горщиках, плазмові телевізори, посуд, побутову хімію, рушники, лампочки (хоча світла не було). По вулицях постійно тягли візки. Мені здається, одна й та сама компанія бігала по всіх точках.
— Їх не намагалися зупинити?
- Влади вже на той момент не було. А тероборона нічого не могла вдіяти. Їм не встигли привезти зброю. На самому початку до їхнього штабу прийшли дідусі з мисливськими рушницями якогось року. Тож це було нереально.
Ще один цікавий епізод. Біля магазину «Пасаж» стояли буряти з білими пов'язками на рукавах. Якісь бабці теж начепили білі пов'язки і посунули туди. Їм дозволили брати одяг та взуття. І ось коли цей натовп ломанувся всередину, по них відкрили автоматну чергу. Вони розбіглися. Але невдовзі продовжили грабувати далі. Причому жителі Бучі один одного знають. І знають, чиї це крамниці.
Читайте також: «Нам сказали падати, якщо почуємо свист снаряда. Падали ми разів 20»: три історії людей, що вирвалися з пекла під Києвом
— Ось що з людьми стається?
- Мабуть, у такі моменти з людини вилазить уся гнилизна. Таких звіриних вищирів у житті не бачила.
Поруч із моїм будинком відкрився невеликий магазин. Нашкребла з усіх кишень близько 150 гривень (всі гроші на картках) і вирішила бодай кішці їжу купити. Підходжу — все розбите, звідти виносять плетені кошики, в яких раніше на вітрині лежали банани, сумки з дорогим алкоголем. Чоловіки, баби… Я аж розгубилася. Хтось репетує: «Кому гондони потрібні?» Мене настільки накрило від побаченого. Почала кричати: «Беріть їх собі. Вам не можна розмножуватись. Люди, що ви робите? Ви ж не звірі, ви не голодні. У вас є їжа». Ніколи в житті так не матюкалася.
— І що тобі відповіли?
- Нічого. Тільки глянули і продовжили далі.
Побачивши, як пара із сусіднього будинку швидко тягне переповнений візок із консервами у квартиру, сказала: «Ви хоч поділіться з іншими. Є ж бабусі неходячі. Хто їм принесе?
Але не всі у нас виявилися такими. Більшість все ж таки нормальні. Принаймні у нашому дворі люди дуже згуртувалися. Коли ми готували їжу на багатті, у спільний казан віддавали все, що є вдома. По черзі носили воду та хліб моїй 83-річній практично неходячій сусідці, а її коту — корм. Пізніше її сусіди вивезли до Києва.
Що характерно, перший тиждень їсти зовсім не хотілося. Сусід пік у тандирі щось на кшталт лаваша. Ми роздавали його людям. Я їла тільки цей лаваш.
А потім почався жах. Не було світла, газу, зв'язку, народ сидів у підвалах. Рідні та друзі нас уже поховали. Чоловік працює за кордоном, він шукав нас через Червоний Хрест, знайомі кияни намагалися дізнатися через тероборону, чи живі ми, тому що інформації не було зовсім.
Виручав сусід із приватного сектору. У нього був робочий генератор, він давав нам зарядити телефони і воду зі свердловини. Хоча пити її було неможливо. Вона зеленого кольору. Ми відстоювали її, кип'ятили і лише тоді пили. Потім знайшли у приватному секторі колодязь. Дуже швидко вишкребли його до дна.
Читайте також: Як вижити в окупації без світла, газу та води — поради мешканки Бучі
У квартирі було дуже холодно. Коли вдарили морози, вранці у відрі з водою, що стояло у ванній, з'явився лід. Спали під усіма ковдрами, тварини з нами. Зрозуміло, що щоразу лягаєш уночі і думаєш — прокинешся чи ні. Дуже напружувало, що кодові замки у під'їздах перестали працювати через відсутність електрики. Тобто будь-хто міг вломитися в квартиру. Окупанти ходять по квартирах, шукають зброю, а чоловіків забирають.
Під час обстрілу донька сиділа у ванні, а я на унітазі. «Бахи» були такими, що унітаз ходив ходуном.
8 березня у дворі зібралися усі сусіди. Принесли їжу, запаси спиртного та стали святкувати. Чоловікам чомусь здалося, що довкола тихо, вони почали кричати «Слава Україні!» та включили гімн. Коли пролунали вибухи, народ розбігся.
— Як вам вдалося виїхати?
- Власне, я спочатку вирішила залишатися вдома: «Це моя земля, нікуди не поїду». До того ж було незрозуміло, якою дорогою виїжджати. Міст підірваний, у Бородянці бої. Усі вірили: «Нас мають скоро звільнити». Коли почула, що кадировці шукають жінок для втіхи, а в мене доросла донька, саме це змусило змінити рішення.
Перша евакуація із міста була жахливою. Люди зібралися у призначеному місці на 11.00 з дітьми та валізами. Чекали до самого вечора на морозі. Автобуси прийшли лише наступного дня. За цією колоною пішли легковики. Проте окупанти сказали, що про машини домовленості не було і частину машин розстріляли. Коли ми виїжджали, бачила на дорозі машини з мертвими людьми. Перша колона добиралася з Бучі до Києва вісім годин.
Я два дні металася — страшно виїжджати, бо можуть розстріляти, і страшно залишатися. Останні дві ночі бомбардували цілодобово. Над Гостомелем стояла заграва.
Вирішили з дочкою піти в мерію та дізнатися хоч щось. Якийсь хлопець підбадьорив: «Мої друзі виїхали». Побачили, як плакала жінка з дитиною: «Я нікуди не їду — немає бензину».
І у мене в бачку було лише 14 літрів. Ось стану в чистому полі — і що? Проте, дізнавшись, що прямо зараз формують колону, вирішили — їдемо. У нас ночували подруга, її чоловік та його сестра, бабуся 62 років та її шестирічний онук. Я забігла додому: «Дівчатка, ми їдемо. Швидко до машини». На збори було рівно десять хвилин.
Читайте також: «Два тижні були справжнім пеклом»: ведучий «Орла та Решки» розповів, як вирвався з окупованої Бучі
Того ранку чоловіки дівчат, яких я зрештою вивезла, пішли, щоб роздобути мені бензин (сподівалися нашкребти щось на дні бочок на заправках). Ми не могли їм повідомити про те, що виїжджаємо, — телефони не працювали. Ці дівчатка з чоловіками навіть не попрощалися. Чоловікам дуже ризиковано їхати — їх оглядають на наявність слідів від прикладу автомата та патріотичних татуювань.
На блокпостах орків танки та БТРи. Ми їхали дуже повільно. Я намагалася не дивитись на них і дівчаткам веліла не підіймати очі. Стоять і нахабно пересмикують затвори автоматів. Хоча всі машини з білими ганчірками та написами «діти». У якомусь селі, розвалившись біля адміністрації, дивилися, як ми їдемо. Порадувало, що по дорозі побачили вантажну BMW, що горить, з літерою V і сидячими палаючими росіянами.
Читайте також: «Нашу величезну групу підперли окупанти на БТРах, направили мовчки автомати»: розповідь мешканки Гостомелю
Нас вивели на житомирську трасу. Ми вже зітхнули — все позаду. Проте рух зупинився. Мимо пробіг хлопець. Запитали: «Що сталося? Чому так довго стоїмо?» Він крикнув: «Всі швидко з машин». Тут же повз нас промайнули на страшній швидкості три танки. Дула були спрямовані у бік колони. Тобто «визволителі» просто зривали евакуацію. Дочка зрозуміла, що не встигне вискочити, обійняла собаку та обхопила голову руками. Пізніше зізналася: «Мам, я найбільше боялася залишитись інвалідом. Що мені руки чи ноги відірве».
Потім колона різко розвернулась і нас відправили через Білогородку якимось шляхами, про які я гадки не мала, хоча до цього багато колесила по всій окрузі.
Читайте також: Соломія Вітвіцька: «У двір будинку, де живе мій тато, потрапила ракета»
Побачивши наш блокпост та наш прапор, я так розплакалася… У Білогородці волонтери прямо у вікна машин простягали йогурти та гарячі вареники: «Люди, поїжте».
Потім довго перевіряли усі наші документи. Коли дозволили їхати, на панелі спалахнула червона лампочка — бензину немає. Молила Бога, щоб дістатися до заправки та не залишитися десь у полі на холоді з людьми й тваринами. Коли у Софіївській Борщагівці знайшли працюючу заправку, була просто щаслива. Там ще й цигарки купила. Загалом клас. У Бучі цигарки стали валютою.
Ми були в брудному одязі, смердючі, замурзані сажою від багаття. Вдома митися було майже нічим. Намагалися мити голову тією зеленою водою, але марно. Відмиватись поїхали до мене на роботу в салон краси, благо у мене були ключі. Завела всіх туди — тепло, світло, тихо. Хлопчик зайшов: «А що, тут і світло є?» Де б ми потім не ночували, він увесь час питав: «Там світло є?» Відмивалися та прали речі до четвертої ранку.
Потім був довгий шлях до кордону. Кілька діб спала по дві-три години. Декілька разів довелося змінювати маршрут. Нині ми в одній із європейських країн. Але всі думки тільки про домівку та Україну.
На завершення скажу, що найважче для всіх нас була повна невідомість. Чоловік дзвонив щодня. Я насамперед його питала: «Київ не здали?» Ми навіть не знали, окупований Київ чи ні…
Раніше «ФАКТИ» повідомляли про те, що днями у Бучі Київської області поховали у братській могилі 67 мирних жителів.