Відомий волонтер Леся Литвинова, яка врятувала тисячі життів, написала у Facebook дуже зворушливий пост, який варто почитати кожному, щоб знайті в себе сили задля спротива підступному і підлому ворогові.
«Мені соромно… Це найчастіша зараз емоція після шаленої люті серед всіх, з ким я знайома.
— Мені соромно, що я виїхала в Київ, рятуючи маму, — каже мені дівчина, яка вчора змогла виїхати в Київ з героїчного Че. Там лишилось безліч її знайомих.
- Мені соромно, що я виїхала на Західну, а ви лишились в Києві, — пише мені мама особливої дитини. Її подруга з дитиною, яку неможливо зрушити з місця, не може виїхати. І навіть спуститись в укриття не має змоги.
- Мені соромно, що я за кордоном. У той час, коли мала бути в Україні, — пише в паблік жінка, яка вже вдруге за своє життя втрачає все, що є, завдяки «іхтамнєтам». Вона вивезла за кордон найбільший свій скарб — маленьку онуку. Діти лишились боронити країну.
- Мені соромно, що я в ТРО, а не в ЗСУ. Там хлопці гинуть, а ми тут автівки перевіряємо, — каже хлопець, якй взяв зброю в руки одним з перших. В нього два інфаркти, стентоване серце і жодних шансів пройти комісію.
- Мені соромно, що я на полігоні байдики б'ю. Чекаємо. А тим часом хтось вже не має сили, — добрый знайомий з дуже мирною професією.
- Мені соромно, що я працюю, а не воюю.
- Мені соромно, що мене годують волонтеры, а дітям в Марику нема шо їсти. Я фізично не можу нічого проковтнути.
- Мені соромно, що в мене є бронік, а в сусіда нема.
- Мені соромно…
Мені теж соромно. За все одночасно. За те, що не «з гранатою під танк»; за те, що маю змогу помитись і поїсти; за те, що мої діти зараз без мене; за те, що фондом займаюсь меньше, ніж могла б; за те, що не маю змоги витягти тих, хто лишився під окупантами; за те, що не можу передати ліки людині, яка без них повільно вмирає…
… Ми люди. Люди, а не орки. Тому цей сором нікуди діти, навіть коли він не має під собою підгрунтя. Головне, щоб він не руйнував нас зсередини. Лють дає сили. Сором їх забирає. Немає великих і маленьких справ. Є війна.
Зберегти дітей і себе — надважлива справа. Бо в цій країні після перемоги їм жити. Інакше кому треба це все? Сказати кілька теплих слів незнайомцю, або родині — інколи важливіше, ніж знайти турнікет. Вчити, лікувати, прибирати вулиці, готувати, блокувати ворожі сайти, ділитися їжею, або водою — крок до перемоги, який можно зробити кожного дня.
Все буде Україна. Ми це побачимо досить скоро. Тримаймося. І намагаймося зберегти не тільки тіло, а й здоровий глузд".
Раніше «ФАКТИ» писали, що у полон до окупантів потрапила легендарна парамедик Тайра.