Андрій Галавін — настоятель храму святого апостола Андрія Первозванного ПЦУ — нещодавно через гуманітарний коридор зумів вибратись із пекла Бучі під Києвом. А перед тим відправив панахиду за вбитими місцевими жителями, яких поховали в братській могилі біля церкви. Зізнається — це було досить складно морально…
— У XXI столітті братські могили — хто б міг таке уявити? — розповів «ФАКТАМ» Андрій Галавін. — Але для нас то вже стало реальністю. У сусідньому місті Ірпінь хоронять просто біля багатоповерхівок, залишаючи саморобні хрести і написи з прізвищем та датою смерті. У перші дні у Бучі ще ховали людей, а потім це стало неможливим через цілодобові обстріли. Хоча декого родичі ховали біля хат та на городах…
Потім у місті з'явились тіла вбитих окупантами, а були й такі, хто помирав вдома природною смертю, хтось — у лікарнях. Морг був вщент заповнений, рідні виїхали і фізично не могли забрати своїх близьких, а невпізнані тіла з вулиці могли просто розтягнути собаки.
Ми до останнього вірили, що зможемо похоронити людей на кладовищі, але воно знаходиться за містом, у полі, туди постійно падають снаряди. Навіть копати могилу там було небезпечно. То ж вирішили біля нашого храму поховати усіх у братській могилі. Бо це по-християнськи, ми не кидаємо і не спалюємо тіла, як наші вороги.
Церкву, зізнається отець, обрали не тому, що це якесь особливе місце. Перш за все, це центр Бучі, поряд лікарня, морг, тут менше обстрілів.
— Наскільки мені відомо, людей перед захороненням сфотографували для майбутнього впізнання рідними, — продовжує священник. — Після чого помістили у чорні целофанові мішки і вантажівкою привезли до церкви. Разом з лікарями та волонтерами поклали до ями. Я особисто відспівував покійних й молюсь за них, за їхні сім'ї.
Разом із міською радою ми обговорювали питання, що буде далі із цими загиблими. Напевно, більшість із них родичі захочуть перезахоронити. Тому буде проводитись процес ексгумації, взяття ДНК за потреби. Скоріш за все, на цьому місці може в майбутньому з'явитись меморіал. Попри те, що наше місто стало плацдармом боротьби й тут жодної хвилини нема тиші та є запах смерті, місцеві жителі все одно залишаються, а ті, хто виїхав, хочуть повернутись і жити тут далі. Так, сліз буде море, але ми повинні вистояти у цій боротьбі…
Читайте також: «На в’їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки»