Родина Робакідзе, що на Вінниччині, всиновила найбільше дітей в області. Подружжя загалом виховує 12 дітей, із них 9 всиновили. Енергії в цій сім'ї вистачає на всіх, адже мама Світлана та її чоловік Зураб не лише працюють, щоб забезпечити всім необхідним нащадків, а й встигають з ними уроки повчити, кожного вислухати та просто обійняти…
— Нас у мами було четверо, я була передостанньою. У моєї бабусі було 93 внуки та 107 правнуків. Ось це найдорожчий скарб людини, на мою думку, — розповідає «ФАКТАМ» Світлана Робакідзе. - Я змалечку казала усім: буду мамою та матиму 10 дітей та 40 онуків. Ось і напророчила. Стала на весільний рушник у 15 років, маю азербайджанське коріння, а там такі традиції… Народила двох донечок — Наталію та Юлію. Але невдовзі розлучились. Проживала я на той час у Росії, там і зустріла Зураба, в нього грузинське коріння. Займався чоловік євроремонтами. Високий та красивий. Під час розмови завела мову про дітей: «Як би ти поставився, якби дізнався, що в мене є дитина?» Він відповів, що добре. Я кажу: «А якби двоє діток?» Зураб до мене: «Ну, у тебе ж їх нема?» А я в сльози. Він питає: «А що, є?» Розповіла, що маю двох дочок. І що ви думаєте, чоловік зрадів і зі сльозами на очах заявив, що в нього дві дочки тепер! Ввечері він вже провів мене додому, невдовзі стали разом жити. Народилась наша спільна дитина — Еліна. За кілька років ми переїхали до Тиврова на Вінниччину. Там і оселились.
У 26 років я потрапила до лікарні, так вийшло, що вже не могла мати дітей. Ми хотіли велику родину, а натомість сімох малюків я втратила. Сильно впала духом. Зураб мені сказав: «Не смій плакати, ти в мене найкраща, ти моя. Не можемо народити, будемо забирати». Таких, як мій Зураб, певно, й нема. Дивлюсь на теперішніх чоловіків — багатьом і рідні діти не потрібні. В 28 років ми почали всиновлювати малечу. Було так, що й по одній, і родинними групами. Міраб та Максим — рідні брати, Дамір, Раміль та Сніжана — теж. Авеліна народилась семимісячною, важила 1800 грамів. Ми її виходили. Знайшли братика її Артема та теж забрали. У мене часто запитують: «Ну як це? Це ж чужі діти! А скільки ваших і не ваших?» Я не можу відповісти, бо вони всі наші, слово «нерідний» в нас не звучить.
Нас із Зурабом називають татом з мамою, ми такі щасливі. Я так люблю, коли діти приїжджають додому, коли сміх звучить.
Про кожного з дітей мама Світлана розповідає із теплотою та гордістю.
— 23-річна Наталка вже має власну родину, подарувала нам онучку. 22-річний син на передовій, то ж, мабуть, найбільша частина мого серця — із ним, бо він далеко. Молюсь за нього, передаю посилки, телефоную і мрію, щоби всі діти повернулись живими та здоровими. 17-річний Максим у нас має технічний нахил, навчається у професійному училищі на комбайнера. Їздитиме на найбільших у світі комбайнах! Лейлі 15, вона закінчує десятий клас, ще не вирішила, ким буде. 13-річний Міраб, 12-річний Артем, 11-річний Тагір, 8-річна Авеліна, 7-річний Раміль -школярі. Сніжанці 5 рочків, наступного року матимемо ще першокласницю.
Поки Світлана вдома з дітьми, тато Зураб будує дім, адже той, що є, замалий.
— Своїми силами тримаємо господарство. У нас чотири корови, бичок. Маємо чотири свиноматки та 32 поросят. Разом з чоловіком коптимо ковбасу на власній коптильні, — додає жінка. — Ми досить часто збираємось за родинним столом, вже й затісно трохи, тому треба розширяти його. Ми не звикли жити за стандартами. А весь секрет нашої щасливої сім'ї в тому, що діти не відчувають, що їх ділять. Ми їх любимо, довіряємо їм і все робимо разом.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про мати-героїню з Запоріжжя Наталію Шамрай, яка одна виховує п'ятьох дітей, четверо з них — з інвалідністю.