Море квітів, болю та страждань… У Калуші на Прикарпатті попрощались із двома рідними братами, які загинули в бою у Чернігівській області - 24-річним Романом та 21-річним Леонідом Бутусіними. Їхня родина — росіяни, до України переїхали у 2014 році через політичні переслідування та небажання жити під путінським режимом. Голова родини Олег добровольцем пішов воювати у «Правий сектор», слід за ним згодом пішли й сини. Тіла рідних батько зміг знайти та забрати лише тоді, коли населені пункти звільнили від рашистів. Самотужки зібрав інформацію про той героїчний бій і зі сльозами на очах каже, що гордиться синами, які боролись до останнього, не здавшись у полон до ворога.
— Ми проживали у Владивостоці, — розповів «ФАКТАМ» батько Олег Бутусін. — Я ненавиджу все, що пов’язано з рф. Сталінський та ленінський режими забрали життя моїх двох прадідів. Для мене путінський — це те саме. Тато мій був антикомуністом. Я хоч і сам вчився на відмінно, з 1982 року став антисовєтчиком, у 11 років. Одружившись, я завжди своїх дітей так виховував, що у нас рано чи пізно з путіністами буде війна.
Так ми й жили в цій країні, намагались боротись із ними, а вони із нами, погрожуючи забрати 9 моїх дітей. Одного разу під час чергового мітингу проти диктатора путіна я досить різко висловився, через це на мене відкривали кримінальні справи одна за одною. Навіть це мене не зламало. Останньою краплею стала війна в Україні, яка почалась у 2014 році.
Ми не могли у рф більше знаходитись, платити податки, які в результаті йшли на армію та поліцію, на патрони, якими вбивали українців. Зібрали валізи та поїхали на Азовське море, бо щороку любили там відпочивати. Неподалік над містом Новоазовськ літали російські гелікоптери, побачили «козачків», які віджимали Крим. Повертатись додому вже не було сенсу, адже потрібно виконувати закони православного християнина — служити правді!
Моя родина оселилась у Галицькому районі тимчасово, а я записався добровольцем у «Правий сектор». Під час одного з боїв під Пісками згорів мій паспорт, тому й виникли проблеми з отриманням українського громадянства. Після того я зробив собі документ, який дав можливість законно проживати в Україні.
Після переїзду у подружжя народилось ще троє дітей, наймолодшій донечці зараз три роки. Дружина Тетяна та всі діти мають українське громадянство. Наразі проживають біля Калуша, там купили хату.
— Я оселився саме там, бо звідти зі мною служило багато бійців, які за той час стали справжніми друзями, — пояснює Олег Бутусін. — Вони й допомогли знайти дім за пристойні кошти у Грабівці. Село легендарне, земля окроплена кров'ю героїв.
Після тата захищати Україну зважились і старші сини — 24-річний Роман та 21-річний Леонід.
— Я їх у 2017 році брав на передову, — каже батько. — Кілька тижнів пробули зі мною, як то кажуть, понюхали пороху! Вони загорілись службою. Роман зважився вступити в Академію сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові, свою спеціальність знав дуже добре, йому пророчили велике майбутнє. Та мрії зруйнувала хвороба — виразка шлунку. Через це сина комісували з третього курсу. Для Романа це був справжній удар, бо він марив офіцерською службою!
Леонід у той час навчався у військовому ліцеї у Надвірній, мав посаду командира відділення, користувався авторитетом. Після того як отримав диплом, разом із Романом заявили, що будуть боронити країну. У 2020 році обидва підписала контракт із ЗСУ на три роки. Рома був кулеметником, Леонід працював на АГС. Через деякий час вирушили у першу ротацію, обороняючи Донеччину. Воювали вони мужньо та професійно — я пишався ними. Сини знали усю зброю, яку брали до рук, починаючи від АГС та закінчуючи безпілотниками та СВГ. Вони навіть мені підказували. Ромчик без проблем міг навести міномет 80 калібру та спокійно влучити у противника. Орієнтувались сини добре і на місцевості. Якось, коли Рома був у відпустці, в нашому селі заблукала дитина. Півтори години шукали й завдяки моєму сину малюка знайшли.
За словами батька, після вторгнення рф до України сини були на Чернігівщині у пункті постійної дислокації.
- Ми переживали та молились Богу за дітей, адже розуміли, що ситуація там була складна. Востаннє я спілкувався із Романом та Леонідом 9 березня, вони обороняли село Лукашівка. Діти написали, що люблять мене. Я був саме на бойовому завданні, відповів лише увечері. Але повідомлення вже не дійшли, я відчув, що щось сталось…
Та дістатись до тіл синів зумів тільки 30 березня, коли те село звільнили від орків. Із собою взяв побратимів. Бронежилети дітей були прострелені кулями. Потім я дізнався подробиці того бою. З нашого боку било 2 танки Т-64. А з їхньої — до 40 одиниць техніки. Сини підбили БМП-2 супротивника — це як мінімум. Вірогідно, спалили й танк. Знаючи їхній характер, я зрозумів, що вони билися до кінця…
Ми вдячні Господу, що мої сини не потрапили у полон і боролись до останнього. Я взяв залишки речей, які залишились на місці, та землю, яка була омита кров'ю моїх дітей… Все це потім ми з дружиною поклали на могили Роми та Леоніда.
Поховали братів Бутусіних на Алеї Слави у Калуші. У загиблих залишились наречені, з якими вони мріяли побратись. Невдовзі тато знову повернеться на фронт, аби помститися…
— Кров ваша, мої дорогі улюблені діти, пролита не намарно, — каже батько. — Це буде запорукою нашої майбутньої перемоги. Перемоги і повстання всередині самої рф. Я думаю і надіюся, що совість прокинеться у чоловіків, які називають себе росіянами, щоб вони вчинили по-чоловічому і повстали. Боляче і страшно, і не приведи, Господи, комусь побачити у такому вигляді своїх синів, молодих хлопців, яким ще жити й жити…
Нагадаємо, під час визволення одного з сіл на Чернігівщині загинув молодший сержант 23-річний Назар Небожинський з Рівного, врятувавши ціною життя 20 побратимів. А в боях за Херсон загинув титулований український легкоатлет-марафонець Анатолій Зерук.