Багато хто з експертів стверджує, що доля війни вирішиться найближчим часом саме на Донбасі, де ворог зосередив потужні сили, щоб здійснити прорив. «Там все почалося, там все й закінчіться», — сказав днями в інтерв’ю «ФАКТАМ» полковник запасу Олег Жданов. «Рашистам плювати на життя людей, лікарні, школи, головне — дійти до географічного кордону Донецької та Луганської областей, щоб хоч якось зберегти обличчя в цій війні. Це єдине, що їм залишилося», — розповів нещодавно ЗМІ голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай (який обіймає цю посаду з 25 жовтня 2019 року) про цілі агресора. Але, попри все, ворог обов’язково отримає по зубах, вважає Гайдай. Сподіваємось на це й всі ми… Наша бесіда була недовгою, бо у Гайдая немає жодної хвилини — занадто багато дуже складних проблем треба вирішувати негайно.
— Сергію Володимировичу, ми за вами розмовляємо увечері 11 квітня. Ситуація на Донбасі вкрай важка. Кількість авіаційних, ракетних, артилерійських обстрілів території з кожним днем збільшується. Підступний ворог готує потужний удар. Але ЗСУ налаштовані дати йому відсіч. На вашу думку, чи ми побачимо агонію російської армії?
— Впевнений, що побачимо обов’язково.
— Ви кожного дня спілкуєтеся з нашими захисниками, дай Боже їм сил. Який у них настрій?
— Усі захисники тримаються, усі мотивовані. А як може бути інакше, якщо, без перебільшення, позаду них їхні родини? Кращої й більшої мотивації не можна знайти. На нас наступають загарбники, і вони це розуміють навіть попри те, що пропаганда комусь промила мозок. А хтось приїхав виключно грабувати і вбивати українців. Але ми ж розуміємо різницю між нашою та їхньою мотивацією. Або пральна машина з можливими якімось грошима, які вони вкрадуть у чужому будинку, або власна родина. Як можна перемогти не один підрозділ, не декілька батальйонів, а всю країну? Ми взагалі настільки згуртувалися за цей час — реально за тиждень стали нацією.
Читайте також: «Наші військові кажуть, що виженуть рашистську погань з луганської землі», — мешканець Лисичанська
— Коли все почалося, у багатьох була паніка. Як поводила себе ваша команда?
— Звісно, на початку у людей був страх. Це абсолютно нормально. Але величезної паніки як такої не було. Поясню чому. Тому що все ж таки на Луганщині війна йде восьмий рік. Сказати, що всі звикли до війни, — ні. До такого звикнути не можна. Тим паче, що ми останні декілька років все тут розвивали, відбудовували, ремонтували. На Луганщині почала вже вимальовуватися така чудова картинка… І ось знову війна. Був наданий наказ на евакуацію. Люди поїхали буквально через декілька днів, крім того кістяка, який був потрібен на початку. Потім ми з’ясували, де хто знаходиться, і роздали всім завдання. Навіть якщо хтось поїхав далеко на Захід України, все одно всі дистанційно працюють, усі допомагають. У будь-який час кожен на зв’язку і всю роботу, яка потрібна, виконує.
— Але останні тижні стало дуже спекотно. Рашисти гатять по Донбасу усім, що у них є.
— Зараз ситуація така. Як такої паніки так само немає. Так, накопичення сил йде не один день, не пару годин, а вже давно. Ми розуміємо, що напевно тут дійсно буде головна битва за всю країну. Тому всі готуються. Відповідно кожний на своєму напрямку. Справ забагато. Ми займаємося евакуацією, гуманітарними вантажами, контролюємо, щоб у лікарнях були ліки, щоб завозили додаткові машини швидкої допомоги. Автобуси, які виїжджають в евакуацію, потрапляють під обстріли — пробиті колеса, двигуни тощо. Мої колеги з інших областей надають нам свій транспорт. Ми замінюємо їхніми шкільними автобусами ті, які у нас виходять з ладу. Люди працюють просто на межі. Це якісь надлюдські можливості. Ще ми постійно на зв’язку з військовими. У нас тут є різні підрозділи: є Нацгвардія, є батальйони і бригади Збройних Сил, є прикордонники, є Нацполіція. Усім потрібно так само допомагати і автівками, і тепловізорами, і дронами, і квадрокоптерами. Зараз усі все розуміють і працюють як єдиний механізм. Тільки проблему озвучили — вона одразу буде вирішена.
— Нещодавно мешканець Лисичанську розповів, що в місті немає лікарів, швидких, рятувальників. Якщо щось станеться, немає фахівців, щоб надати медичну допомогу. Яка сьогодні обстановка на Луганщині?
— Ми евакуювали більшість населення. В області залишилося десь до тридцяти відсотків від загальної кількості, яка була. Ми не зупиняємо процес виїзду. Наприклад, сьогодні більше п’ятисот людей евакуювали. Так, дійсно, є певні проблеми, тому що не працюють школи, дитячі садочки, магазини і т.д., але лікарні в Лисичанську і Сєвєродонецьку працюють, швидкі допомоги їздять.
— Ліки є?
— Є. Ми постійно на зв’язку з головними лікарями. Якщо вони розуміють, що у них закінчіться, наприклад, інсулін, який життєво потрібний людям, вони завчасно нам говорять про це і ми через МОЗ або через волонтерів знаходимо цей препарат та інші необхідні ліки і завозимо прямо в лікарні. Є декілька резервних автомобілів швидкої допомоги. Вони стоять сховані. Якщо, не дай Боже, якась машина вийде з ладу, щоб не чекати, а одразу її замінити. Ми завезли пальне. Його вистачить на місяць, щоб заправляти ці машини.
Читайте також: Мер Охтирки Павло Кузьменко: «Наради провожу на вулиці, тому що міська рада підірвана»
— Що з водо- і газопостачанням, з електрикою?
— Критична інфраструктура повністю розбита вщент. Але ремонтні бригади все одно виходять і щось ремонтують. Виключно в невеличких мікрорайонах Сєвєродонецька і Лисичанська вони змогли з якогось лахміття десь зробити невеличке коло, щоб все-таки надати людям електрику або газ. Вони приїжджають — підстанція розбита. Тільки напряму щось скрутили, через півгодини-годину знову «прильот» і вже розбита і та скрутка. Стовпи побиті, газорозподільні станції побиті. Тобто це величезна проблема.
Щодо гуманітарних вантажів, ми постійно завозимо гуманітарну допомогу в штаби. Звісно, що, якщо люди сидять десь в укритті (немає різниці то бомбосховище чи якийсь підвал), і ніхто звідти не хоче навіть вийти і з кимось з нас зв’язатися, то нам важко знаходити таких людей. Але я постійно звертаюся до тих, хто живе поруч, щоб вони допомагали нам і підказували, де само знаходяться люди, які або хочуть поїхати, але не знають куди і як, або вони залишаються й їм потрібна гуманітарна допомога.
У нас йдуть активні бойові дії — усі міста і села обстрілюються повністю майже цілодобово. На жаль, у Рубіжному взагалі така ситуація (половина міста вже під орками, а половину наші контролюють, бої кожного дня йдуть у самому місті), що ми не можемо нікого вивезти звідти і нікого там поховати. Тому люди ховають загиблих просто во дворах. Це дуже жахлива ситуація. Але навіть вона краще, ніж те, що відбувається в Гірській громаді, де деякі села настільки щільно обстрілюються, що трупи там лежать тижнями. Ніхто не може їх забрати, тому що туди постійно прилітають міни або артилерійські снаряди.
— 1 квітня мер Рубіжного Сергій Хортів відкрито перейшов на бік окупантів та знявся у їхньому пропагандистському ролику із закликом до ЗСУ скласти зброю. Чи ви бачили такі його погляди раніше?
— Раніше він розповідав, як хоче працювати на благо міста і який він увесь з себе патріот. Я зараз говорю без політики, але у тій політичній сили, від якої він став мером (Хортів прихильник ОПЗЖ. — Авт.), у Рубіжному п’ятеро колаборантів, які погодилися співпрацювати з окупантами. А цей Хортів не просто перейшов на бік орків, він ще видає їм українських активістів. Ця історія закінчиться для нього дуже погано і дуже швидко. Якось так.
Читайте також: «У нас була тиха здача Херсону», — мешканка міста розповіла про спротив земляків окупантам
— Зрозуміло, що ви вже бачили вже все. Що вас вразило за цей час? Є якісь яскраві приклади, коли людина залишається людиною? Або, може, нелюдяності.
— У нас кожного дня прояви нелюдяності. Наведу тільки один приклад, коли 11 березня російський танк приїхав і прямою наводкою розстріляв будинок людей похилого віку у Кремінній. Одразу загинули 56 осіб. А 31 березня у Лисичанську в приватний будинок, де мешкала родина з двома дітьми — дівчинці рік і сім місяців, а хлопчику вісім років, прилетів снаряд. Діточок повністю посікло осколками. Дівчинка, на жаль, не вижила, хоча лікарі зробили все можливе.
Щодо людяності, те, що лікарі залишаються на своїх місцях (не всі, багато тих, хто поїхав), те, що поліцейські, ризикуючи власним життям, щодня вивозять людей в евакуацію, оце й є прояв людяності, патріотичності та героїзму.
— Ви прокоментували нещодавно, що Росія не вміє воювати взагалі. «Вони хочуть війни, тому що вони — орки. Це просто хвора орда, якщо хоче війни. Вони війну отримали, але воювати не вміють». Але, вибачте, рашисти вже окупували чимало наших міст і сіл. Сподіваємось, що тимчасово.
— Звісно, певні «успіхі» у них є. Але давайте порівняємо кількість людей на території раші й України, кількість нашої та їхньої техніки. Це взагалі абсолютно різні вагові категорії. Вони називали свою армію «другою у світі». А ми зараз її називаємо «другою у світі після Чорнобаївки».
Пам’ятаєте, як у 2017 році пропагандистка скабєєва на своїх ток-шоу розповідала про фейковий наказ міністра оборони рф шойгу? Це нібито розклад дня псковських десантників: 6:00 — підйом; 7:00 — ранковий туалет; 8:00 — сніданок; 9:00 — напад на Україну; 12:00 — обід; 13:00 — взяття Києва; 18:00 — концерт газманова; 21:00 — салют. І що?
— І нічого!
— 22 лютого пропагандист соловйов заявив: «Ми тут брову піднімемо — і Україна зрозуміє все. І не треба жодних ілюзій». Потім вони обіцяли: «Ми за три дні захопимо Київ». Ну, сьогодні вже сорок сьомий день. І що?
У них у всіх змінилася риторика. Більш того, вони вже змінюють і свої цілі. Це говорить про що? Що вони нічого не досягли з того, що планували. Жодних цілей. Чому вони тотально руйнують Маріуполь? Тому що не можуть захопити місто.
Розбити російську пропаганду можна тільки на одному прикладі Маріуполя. По-перше, вони сподівалися, що їх там вийдуть зустрічати з російськими прапорами і короваями. Цього не відбулося. По-друге, я не розумію, кого і від яких нацистів вони намагаються там звільнити, бо Маріуполь був російськомовним містом. По-третє, нехай вони згадають про Сталінград, підуть і запитають своїх дідів та прадідів, якщо вони ще живі, чому ніхто не залишав це місто і чому була така битва за нього. Ось і всі паралелі. І хто тоді сьогодні нацист і хто агресор? Усьому світу це відомо, але росіяни не хочуть думати, ось у чому питання.
— Дикий оскал «русского мира» побачив увесь світ. Виявилося, що військові країни з такою нібито великою культурою та з духовними скрєпами — це рашисти.
— Звісно. Основна маса населення, яке проживає на території рф, це неосвічені, темні, дрімучі люди. У них немає ніякої мети, ніякого стимулу для персонального розвитку. Більше п’ятдесяти відсотків населення ходять до вітру, як у нас кажуть. В їхніх селах стоять дерев’яні «избушки на курьих ножках», а туалети на вулицях. Там не знають, що таке газ. І це в країні, яка займається видобуванням газу. Їхні мародери в наших домах навіть унітази крадуть, тому що вони їх бачили тільки по телевізору. Там виховують людей, яким нічого по великому рахунку не потрібно. Мізерний відсоток населення рф мандрував Європою. Вони не знають іншого життя.
Давайте згадаємо радянські часи. Тоді так само забороняли людям вільно їздити за кордон, щоб вони не побачили, що жити можна інакше. Та й сьогодні вся та розкіш — Bentley, Rolls-Royce, діаманти тощо — у них сконцентровані у двох-трьох великих містах. Усе решта — зараз там десь 1960-ті. А для неосвічених і дрімучих людей є телевізор. Вони цілодобово слухають, що росія така потужна — просто караул, ось-ось увесь світ ляже перед нею. Але коли застосували санкції, виявилося, що у них взагалі нічого свого не було. Валянки, і все. Навіть сорок відсотків запчастин «Лади» — імпорт. А це найбільш російське виробництво. Тобто у них найближчим часом зупиниться все.
— Рашисти використовують мобілізованих з окупованих територій Донеччини і Луганщини як гарматне м’ясо. Знайомі мешканці Донецька кажуть, що у людей немає жодного бажання воювати за так звану «днр» і за росію.
— Більш того, особливо не хочуть воювати мешканці нових окупованих територій. Там люди на власні очі бачили, що відбувалося за останні декілька років в їхніх містах та селах — скільки всього ми почали відновлювати і ремонтувати. Звісно, що в кожній родині є своя падлюка, що є якісь зрадники і запроданці. Є і лузери по життю, які вважають, що зараз трапився їхній шанс, один на мільйон. Ось він — вони можуть отримати якусь посаду. Це зрозуміло. Але більшість хоче, щоб як найшвидше повибивали орків і повернулася Україна. Вони розуміють, що вони нормально жили, що їхні населенні пункти розвивалися, що ніхто їм не заважав і ніхто не примушував вишиковуватися і стрункими рядами йти в якомусь напрямку. Усі були вільними людьми і спокійно собі працювали.
— Ви нещодавно висловилися: «Від того, як буде розвиватися цей наступ на Донбас, залежатиме переговорний процес». Зараз у багатьох українців є побоювання, що наша влада піде на поступки на переговорах, якщо рашисти, не приведи Господи, виконають завдання кремля за будь-якою ціну оточити нашу армію на Донбасі, і тоді президент Зеленський під приводом зупинення бойових дій підпише мирні угоди на умовах ворога, які по факту стануть здачею країни. Таке може статися?
— Давайте згадаємо те, що відбулося на початку війни. Президенту, його родині й, можливо, найближчим людям з його оточення Білий дім пропонував залишити Київ. Зеленський міг би працювати в абсолютно нормальних і дуже-дуже тепличних умовах. Але він відмовився.
Щодо переговорів, не буде ніяких поступок. Я просто знаю, що Зеленський на таке не піде. Він вже неодноразово казав, що ніхто територією України торгувати не буде. Найгірший сценарій — це вивід російських військ і відновлення території в кордонах, які були до 24 лютого.
— Напруга сьогодні занадто велика. Як ви її витримуєте? Важко уявити ваш робочий день.
— Можу вам сказати, що поки що рятує робота. Просто абстрагувався від всього й займаюся виключно справами. Тим паче, що на мені лежить величезна відповідальність. Не можна проявляти слабкість і ще щось, тому що на мене всі зараз дивляться. Як підлеглі, так і мешканці області.
— Про що ви спілкуєтеся з людьми? Що вам кажуть, коли ви приїжджаєте, наприклад, в якесь село?
— Це дуже важко. Краще не спілкуватися. Тому що це затягує час. Краще забрати людей, посадити їх в автобус і вивезти в евакуацію. Тому що кожна людина — це окрема доля, окремий всесвіт. Вони можуть тижнями розповідати, як вони жили, що сталося, у кожного персональна трагедія. Зараз треба поводити себе як хірург. Якщо хірург буде ридати над кожним пацієнтом, коли він робить операцію, то нічого толкового з нього не вийде. Тому треба просто чітко виконувати свою роботу. Ось і все.
— Давайте пофантазуємо. Якщо ми з вами будемо спілкуватися через рік, про що будемо говорити?
— Якщо через рік, то можемо поспілкуватися про те, що ми отримали після війни і як вже все почалося змінюватися на краще.
— Сподіваєтеся, що саме так буде?
— Так.
— А якщо буду брати інтерв’ю, наприклад, через місяць? Ось напередодні до 9 травня, коли путін запланував парад.
— Важко сказати…
Читайте також: «На в’їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки«