Цього року Вербну неділю православні та греко-католики відзначають 17 квітня. Одне з найважливіших церковних свят запроваджено в пам’ять про подію, яка й дала йому офіційну назву, — Вхід Господній до Єрусалиму. За євангельськими переказами, коли Ісуса як царя зустрічали у столиці Юдеї, його шлях вистилали пальмовим віттям та квітами. Син же Божий прибув не володарювати, а прийняти мученицьку смерть заради людства…
Оскільки в Україні не ростуть пальми, то здавна їх успішно замінили освячені гілки верби — у нас вони стали символом весняного пробудження. Як поводились з цим атрибутом Вербної неділі, як закріпився він в українських обрядах, як його використовували, що робили у святковий день наші пращури, розповіла «ФАКТАМ» Олена Громова, етнографиня, завідувачка наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогів).
— Вербний тиждень припадає на передостанній тиждень Великого посту, а Вербну неділю ми відзначаємо цього разу 17 квітня, — уточнює Олена Громова. - В Україні її ще називали Шуткова, Бечкова (так в різних регіонах називали вербу). Зрозуміло, що неможливо слідувати релігійним канонам, коли в нас немає пальми, тому на нашій території здавна використовується дуже поширена рослина — верба. На слов’янських територіях саме з її гілочками (люди могли нарізати їх самі або брати ті, що заготовляли священники) йшли до храму.
В день свята було гріхом не піти до церкви (виняток робився для хворих). Тому віряни зранку відвідували службу, під час якої освячували вербу. Часто люди після цього одразу ж ковтали декілька бруньок («котики»), щоб «горло ніколи не боліло». Вербу дуже шанували в народі, насамперед за те, що вона першою «відчувала прихід весни». Гілочки встромляли в землю, і вони швидко приймалися, перетворюючись у дерева. Люди вірили: як піде гілочка в ріст, то городина вродить, в обійсті все буде до ладу. Тож і з’являлись верби обабіч доріг, на ставках, біля води, «щоб росли Богові на славу, а нам на вжиток».
Вважали вербу дуже помічною і наділеною магічною силою, тому зберігали за образами увесь рік. Існувало чимало обрядових дій, пов’язаних з освяченою вербою і побажаннями перш за все здоров’я. Одразу ж після церковного ритуалу люди підходили один до одного і «били» освяченими гілками по руках, спині, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є. Вже недалечко червоне яєчко — за тиждень Великдень. Не вмирай, не вмирай, а Великодня дожидай». Або «Шутка б’є, не я б’ю — віднині за тиждень буде Великдень, червоне яєчко», «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля».
Від вроків частенько хлопці затикали вербичку за капелюх (наприклад, на Гуцульщині). А на Київщині на горищі будівель закладали вербові гілки, щоб захиститись від грому та блискавки. В західних регіонах під час весілля до свічок теж прив’язували освячену гілочку, «аби грім молодят не розділив». Приписували вербі й цілющі якості. Знахарі використовували її при багатьох хворобах. Так, клали вербу або її листочки у дитячу купіль, якщо у малечі були проблеми з ніжками. А дорослим радили натрусити листя у взуття, коли ноги боліли, прикладати китиці до повік, якщо спостерігалось почервоніння очей. На горілці робили настоянку з вербового листя і пили при шлункових захворюваннях.
Вербою дітей привчали до порядку, приказуючи: «Верба красна б’є напрасно, верба біла б’є за діло». Тварин у стайні «лупцювали» по голові, тулубу, «щоб вербичка захищала, а нечиста не правувала». А перший весняний вигін (зазвичай це відбувалось 6 травня — на Юрія) худоби теж не обходився без освяченої верби. Гілки клали і в піч, «щоб вигнати недобрий дух», запалювали та обкурювали ними хату (так рятувались від пропасниці). Вважалось, що освячена верба захищала від пожежі дім й хлів. Галузочки верби кидали й на город, щоб огірки рясно родили, а у глечики — бруньки (або «котики»), щоб молоко швидко не скисало. Крім того, прийнято було і в ставок покласти свяченої рослини — щоб риба гарно ловилася. Люди вірили, що сіно також не загниє, якщо влітку вербичку встромити у стіжок.
Верба (лоза) використовувалась широко в побуті. З неї плели кошики, іграшки, дитячі ходунки, пристрої для рибалок, крісла та інші меблі й речі.
— В давнину після церкви, наприклад, на Буковині люди йшли на цвинтарі провідати померлих родичів і клали на могилки гілочки, «бо за ними родичі самі вже не прийдуть», — продовжує Олена Громова. — В інших регіонах до хати прямували зразу ж після церковної служби, щоб всією родиною поснідати. І в це свято, як і на Благовіщення (7 квітня), дозволялось вживати рибні страви (печена, сушена, варена, тушкована риба), хоча ще тривав строгий піст. Могли й випити трохи вина, настоянки, але традиційно не напивались.
Зазвичай від Благовіщення до Великодня було ще холодно. Після Вербного тижня ще більше холодало. Тож в люди говорили: «Зиму ще не лай і сани не ховай». Але й сподівались на весняне потепління: «Пройде Вербниця, то назад зима вже не вернеться».
В цей період похолодання, як доводилось чути від старих людей, багато з рослин, що пробивались з землі, також і молоді гілочки вживали як ліки. Наприклад, наші пращури готували вітамінний чай вербовий. Для цього брали 1−2 ст. л кори білої верби і заварювали на малому вогні 10 хвилин в 1 склянці води. При застуді вживали 1 ст. л настою кожні 2 години. Цим відваром полоскали рот при ангінах, стоматитах, гінгівітах (запаленнях ясен). Ще робили сильний підтримувальний засіб: 4 склянки молодої хвої (промити кип’яченою водою) залити 1 склянкою окропу, прокип’ятити 20 хвилин. Охолодити, процідити, додати трохи меду та пити по 1 склянці в день. В весняний період вживали як вітамінну «бомбу».
У Вербну неділю не можна було нічого робити. Напередодні готували їжу, прибирали, а у свято гріхом вважали шити, рубати, вишивати, прати, різати, поратись на городі, лихословити, сваритися, голосно кричати.
Після Вербної неділі починали готуватись до Пасхи і проживали останній тиждень посту, на якому в четвер і суботу можна було пекти паски. А ще господиням треба було закінчити вишивати «покрівці» (рушник, яким накривати пасхальний кошик), на яких часто зображали вербичку. Також мені доводилось бачити вербові гілочки й на писанках, — підсумувала Олена Громова.
Нагадаємо, що за законами воєнного часу, додатковий вихідний на Великдень цього року скасовується.
У тексті використані матеріали з польових зошитів Олени Громової, зібрані у відрядженнях за період 2000−2020 роки