У бою з російськими окупантами загинув екскомандир 24-ої механізованої бригади полковник Валерій Гудзь з Борисполя. Підлеглі часто називали його просто «Федорович», служити з ним для усіх було честю. У 2020 році, перебуваючі на посаді комбрига, він став слухачем Національного університету оборони, але, щойно почалося повномасштабне вторгнення, повернувся назад для підсилення бригади…
«Вся родина Валерія Гудзя — військові. Мама й тато жили у Борисполі, коло їхньої хати потім побудувався й син, — розповідає «ФАКТАМ» офіцер ЗСУ та військова письменниця Олена Мокренчук. — Навчаючись у Рязанському вищому повітряно-десантному училищі, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Маргаритою. Там вони одружились і невдовзі переїхали до України, народили сина та доньку. Разом служили в аеромобільній десантній 79-й бригаді. Валерій був найкращим командиром, як і його батальйон, вони завжди посідали перші місця на змаганнях, демонстрували хороші результати на навчаннях. Та в одну мить його звільнили з рядів Збройних Сил України за те, що заступився на новобранця, якого ображали старші за посадами. Йому ця ситуація дуже боліла…
Часу даремно Валерій не втрачав, організував патріотичний клуб, тренував у Борисполі боксерів, які були у захваті від свого наставника. Коли 1 березня 2014 року почалось російське вторгнення у Крим, через тиждень всі готові військові підрозділи вийшли у зону бойових дій. Валерій Федорович пішов до військкомату, але йому заявили, що для майорів нема посад, всі зайняті. Та той відповів, що йому байдуже і він готовий бути рядовим солдатом. Після чого запропонували звернутись у 72-гу бригаду, яка саме проходила бойове злагодження на полігоні. Як потім розповідав заступник командира бригади полковник Сергій Лисенко, Валерій Гудзь був дуже наполегливим із ним. Мовляв, Батьківщина у небезпеці, він кадровий офіцер і буде корисним. Ще й може навчити інших. Якраз саме не прибув командир взводу, то ж цю посаду віддали Гудзю. Й він відразу вирушив у зону АТО".
Читайте також: «Я поклявся захищати Україну і виховати свого сина патріотом, яким був його дід» — син загиблого Героя України
За словами співрозмовниці, вона з Валерієм Гудзем познайомилась під Волновахою, працюючи військовою журналісткою.
«Мене часто допитували окупанти, і якось, повертаючись з чергового допиту, якийсь такий відчай напав, що ми не зможемо захиститись від ворога. Я розплакалась, а поруч якась жінка каже мені: «Там он стоять наші українські військові». І так я вже почала спілкуватись з Валерієм Гудзем. Вразили його абсолютний спокій, впевненість. Подумала: він знає те, чого я не знаю. Так і було. Військовий чудово організував роботу, встановив блокпости, зробив укриття. Місце було вкрай небезпечне, але завдяки такому командиру та його діям наші бійці вистояли. Після того воїнів вивели в Амвросіївку, далі були Червонопартизанськ, Свердловськ…
Я вже на той час волонтерила і всіляко допомагала бригаді. Під час виходу з Ізваринського напівоточення обійшлося без втрат, бійці вирушили до Мелітополя на злагодження, їх відпустили у відпустки. Але в ніч на 24 серпня почалось вторгнення, і командир дав наказ мерщій своїм ходом їхати у Старобешеве.
За три дні бійці 72-ої бригади, серед яких і Валерій Гудзь, були там, вони відразу вступили у бій. Й тут на очах всіх танкістів вбили командира… Росіяни наступають, українські бійці починають відстрілюватись. І в той момент Валерій Гудзь вискочив на танк та заявив, що приймає командування на себе. А далі — наче у кіно… Пролітає ворожа куля, яка торкнула його праву скроню. На обличчі з'явилась кров. Та наші бійці дали відсіч ворогу й гідно тримали оборону на своїх позиціях".
Своїми рішеннями Валерій Гудзь не раз рятував життя солдатів.
«Якось з гранатою ходив визволяти своїх бійців з полону. А було таке, що двоє саперів підірвались на міні і всі бійці були дуже засмучені. Мовляв, всі помремо. То ж Федорович провів їм інструктаж, заспокоїв, розповів, що робити у таких випадках. І швидко підняв бойовий дух».
Невдовзі Валерія Гудзя призначили заступником командира бригади з підготовки бою. З грудня 2017 року він очолив 24-ту «залізну» бригаду у Львові. Брав участь у боях за Авдіївку, захищав Світлодарську дугу. Потім полковника забрали на навчання до університету при Міноборони. Це він важко переживав, будучи бойовим офіцером. Хоча не приховував, що отримав корисні знання та досвід.
«Але тут почалось повномасштабне вторгнення. Так як у військових відбувся достроковий випуск, Валерій Федорович попросився на фронт. Його відправили до 24-ї бригади, і він відразу вступив у бій. Та, на жаль, відразу загинув. Стався обстріл з танків, й від вибуху снаряда Валерій Гудзь отримав вкрай важкі поранення, з такими не виживають.
Ви знаєте, ми його ще при житті тричі подавали на Героя України, бо він врятував чимало бійців та звільнив багато територій. Йому дали тільки орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. У 2017 році він отримав недержавний орден Народного Героя України. І завжди Валерій Федорович наголошував, що краще нагородіть молодших, його серце боліло за кожного підлеглого. Розправляв кожному крила, а ось за себе не думав".
Поховали 51-річного Валерія Гудзя у рідному Борисполі. Під час церемонії прощання бійці його 72-ї бригади відбивали наступ орків, неподалік проїжджали танки, збивали ракети. Таке враження, наче відважного командира вшанували всі роди військ України, за яку він поліг… Посмертно Валерію Гудзю надано звання Героя України.
Читайте також: «Він виніс на руках пораненого командира»: на Вінниччині попрощалися з загиблим на Донбасі героєм