Уродженця села Зелене в миру Ярослава Бодоряка, котрий згодом став намісником чоловічого монастиря у Маняві, який ще називають «Українським Афоном», 13 лютого у Михайлівському Золотоверхому Соборі у Києві висвятили на єпископа Богородчанського, вікарія Івано-Франківсько-Галицької єпархії. За день до широкомасштабної війни в Україні архієрей Православної Церкви України єпископ Феогност повернувся на рідне Прикарпаття, щоби продовжувати тут свою душпастирську працю.
Наша передвеликодня розмова, сподіваємось, буде для вас ближчим знайомством із людиною, котру Сам Бог вибрав і покликав до такого служіння.
— Ви, мабуть, перший, кого народила верховинська земля для такого високого єпископського служіння. Верховинці вітають вас із висвяченням у цей сан та з Воскресінням Христовим! Кажуть, що всі ми родом з дитинства. Наскільки дороге вам ваше рідне село під Чорногорою і яким воно було, ваше дитинство?
— Щиро дякую за вітання і за можливість поспілкуватись з Вами, дякую Господу Богу і своїм батькам Марії та Івану (тата уже, на жаль, немає), що дали можливість народитися на цей світ і мати змогу творити добрі справи на цій землі. Дякую усім своїм родичам, односельчанам, учителям, друзям, однокласникам, своєму духовному наставнику — священнику Миколі Будзану, настоятелю села Зелене, котрий дуже багато долучався до виховання мене як особистості і своїй вічної пам’яті бабусі по-мамі, Анні Сливчук- родом з с. Замогора (присілок Підкринта) яка з малечку привила любов до Бога.
Я з багатодітної сім’ї: маю трьох старших братів і одну молодшу сестру. Мої спогади про дитинство пов’язані з тим, що я дуже сильно хворів. Астма, різні хвороби серця — яких тільки діагнозів мені не ставили. Починаючи з третього класу, я жодного дня не міг прожити без ліків. Майже не ходив до школи. Місяць-два — в лікарні, тиждень-два — вдома. Для мене це було дуже неприємно і важко, але з Божою допомогою ми все це перебороли.
— Часто буває так, що якась одна мить у житті людини визначає її подальший шлях. Коли вперше у вас з’явилося бажання присвятити себе служінню людям і Богові у вівтарі?
— Це був дуже цікавий момент. Я вже тоді жив в отця Миколи у резиденції. До нас приїхав священник-екзорцист Юрій Савчук. Отець Микола попросив, щоб я зустрів його на автобусній зупинці і супроводжував до церкви. Приходжу на зупинку, вітаюся: «Слава Ісусу Христу!», — а він мовчить. Я взяв його сумку і ми пішли до церкви. Після служби я пішов у резиденцію і розповідаю їмості, що отець Юрій не відповів на моє привітання. І вона, коли подавала їжу на стіл, у ході розмови запитала в отця Юрія: «Чому ви не відповіли, коли Славко до вас вітався сьогодні вранці?». А він каже: «Якраз хотів про це розповісти. Дивлюся, іде до мене дитина, але в образі монаха. Він буде або священником, або монахом». Пригадую, я тоді розсміявся, і їмость також, і каже: «Та яким монахом?! Ми ще й монахів не виділи».
Десь через два місяці сниться мені сон. Величезне поле з пшеницею, і я чую голос: «Іди за моїми слідами!». Я за слідами біжу-біжу…, наче у якомусь мультфільмі, і тут раз — і сходи різко піднімаються до неба. Ставши на другу сходинку, я прокинувся. До мене прибіг отець Микола і питає, що сталося. Я розповів йому свій сон, а він подивився на мене і каже: «Будь уважний, буде продовження цього сну». Я, звичайно, про все дуже швидко забув. Але моє перебування у священника було досить цікавим. Він надихав мене своїм прикладом під час кожної служби йти до Сповіді і Причастя. Він нічого не їв до служби, і я не їв, але мені дуже хотілося їсти. «Будеш їсти проскури і пити святу воду», — сказав отець Микола. Це, мабуть, був один із його елементів мого духовного лікування. І я все це смиренно приймав…
— Ви були пострижені у ченці, коли вам не було ще й двадцяти років. Що спонукало вас у такому молодому віці прийняте таке відповідальне рішення?
— Коли навчався в Івано-Франківському богословському інституті Православної Церкви, студенти-семінаристи несли послух у Манявському монастирі: співали Службу Божу, продавали свічки в іконній лавці… І сталося так, що один студент, старший за мене на два роки Андрій, котрий дуже гарно співав, але так сталось він помер. Його рідні сприйняли це спокійно, бо він хворів онкологією. І коли постало питання, хто зі студентів виконуватиме обов’язки замість нього, то всі хлопці одноголосно проголосували за мене. Два тижні я виконував келійне монаше правило і прийняв остаточне рішення. Це було у січні 2008 року, після Йордану. А в березні ми ще з одним семінаристом прийняли монаший постриг. На той час мені ще не було й дев’ятнадцяти років. І після того мене й голос перестав переслідувати, і хвороби повністю відступили, хоча від самого початку перебування у монастирі у мене не було жодного астматичного приступу.
— Ви дуже швидко і стрімко піднімалися по церковній ієрархічній драбині. Завдяки яким рисам вашого характеру та особистим якостям це відбувалося?
— Все почалося ще з духовної семінарії. Я старався бути дисциплінованим. Потім у монастирі пройшов увесь монаший послух: працював і на кухні, і в господарстві — навіть корову з Верховини мені подарували. Господарство при монастирі у нас було дуже велике. Виконував також обов’язки настоятеля церкви в Солотвинській лікарні. А потім люди захотіли, щоби я побудував церкву в селищі Солотвино на честь св. великомученика і цілителя Пантелеймона. Під час висвяти владика звільняє мене від обов’язків настоятеля і призначає настоятелем ще не побудованого Свято-Преображенського Скиту, в історія він відомий як «Малий Скит Іова» — там виховувались духівники філіальних 556-ти монастирів які підпорядковувались Манявському. Це було голе місце серед лісу, до якого навіть не було дороги, тільки стежка, пізніше зробили і дорогу. У 2011 році ми почали копати рівці для фундаментів, побудували келії. У 2013 році освятили церкву і там завирувало монаше життя. Зі мною проживали ще три монахи.
— Сьогодні, в час війни, особливо дякуємо Богові за кожен прожитий день і намагаємося наповнити його якнайглибшим змістом. Яким є розпорядок вашого дня?
— За день до війни я повернувся з Києва на Івано-Франківщину, вже у сані єпископа. І насамперед хочу за це подякувати Богові. Бо я не знаю, що би я робив там. Але й тут викликів дуже багато. Звичайно, у зв’язку з війною люди, і кожен зокрема, повинні переосмислити своє життя і почати все заново. Україна починається з кожного з нас. Що я зробив для того, щоб вона була цілою, незалежною, сильною, справжньою? Це питання повинен задавати собі кожен. Мій день, за монашою звичкою, розпочинається вдосвіта. Після ранішніх молитв їду в єпархію, де щодня чекає багато різних справ, якими займаємося згідно графіку. А також вирішуємо багато інших справ, які на порядок денний ставить нам життя.
— Чому Бог попустив війну в нашій країні? Чи можна було її відвернути? Сьогодні ці болючі питання гостро стоять перед кожним українцем і в кожного своя відповідь на них. А яка ваша думка?
— Я би швидше відповів на запитання: «Для чого Бог попустив війну в нашій країні?». Я вже казав у своїх проповідях, що ми більше цінуємо когось чи щось тоді, коли втрачаємо. Ми занадто легковажно себе вели, нам жилося занадто добре. Нам було, як кажуть у народі, «пів світу замало, цілого — забагато», ми не могли задовільнитися тим, що маємо. Хоча я не кажу, що не треба прагнути ні до чого. Треба розвиватися, треба удосконалюватися, і хотіти цього — це нормально. Але все має бути в межах, за які ми, на жаль, давно вийшли. Багато-хто хотів добре жити, але за чийсь рахунок. Багато здобутків нажиті несправедливо, неправедно, з порушенням закону, — як державного, так і Божого. Про це можна говорити багато, але звинувачувати в цьому можемо тільки себе. Бог попустив війну, щоб ми більше цінували свободу. Щоб ми стали кращими — це однозначно.
— Які основні виклики стоять сьогодні перед Христовою Церквою? Чи вони одні й ті ж в Україні і світі?
— Сьогодні ми маємо дуже багато викликів, де Церква займає серйозну позицію. Ми маємо об’єднатися. А наша держава розділена на різні релігійні організації та секти. Я розумію їх керівників, але не розумію, навіщо це робиться. Має бути одна Церква, одна громада. Набагато легше, коли у всіх одна віра. Але ворог людського роду не спить, не дрімає, і спокушає кожного по-особливому. І найгірше — коли люди щирі українці ходять до ворожої Російської церкви. Є такі, що усвідомлюють свою помилку і навертаються.
Маємо розуміти, що у незалежній державі має бути незалежна Церква. Маємо молодого, енергійного, ідейного предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Епіфанія, котрий звертає увагу на всіх і на все: від найменшого — до найстаршого. Дуже важливо, коли Церква жива. І ми це бачимо завдяки його діяльності. Ми бачимо, як Церква наповнюється, змінюється, і що несе, у першу чергу. А несе вона мир, любов, доброту…
— Нині серед духовенства України так мало таких постатей, як був наприклад Митрополит Андрій Шептицький. Він розумів важливість економічного розвитку парафій і добробуту парафіян, а не тільки священників на парафіях. Як запровадити зміни на краще у цій площині? Адже вони сьогодні так потрібні нам і нашій країні.
- Я працював при єпархії, митрополії і знаю, що у нашій Церкві закладено різні програми розвитку, в тому числі — й економічного. Лиш аби їх виконували священники, і хотіли прислухатися парафіяни. Кожен настоятель є адміністратором, і повинен закерувати так, аби громада була діяльною. На кожній парафії є церковні двадцятки чи десятки, братство, сестринство. Для чого це все? Не для того, щоби ці люди просто стояли в церкві у перших рядах і показували, які вони порядні ґазди. Про це й так усі знають. Вони повинні бути надійним плечем, опорою священнику. Бо який би не був мудрий священник, йому одному важко щось запровадити чи змінити у громаді.
Також у Біблії є таке поняття, як десятина. Це — десята частина від прибутку, спрямована на якусь благодійну мету і не тільки. Дуже важливо фінансово грамотно все розкласти, має бути чітко розподілено, скільки на що ми будемо витрачати. І звідки будемо брати кошти.
Треба залучати молодь до Церкви, вони наше майбутнє. Бо молодь — це рушійна сила, яка не даватиме старшому поколінню відпочивати, у доброму розумінні.
В Івано-Франківсько-Галицькій єпархії я об’їжджаю всі парафії і ми ці питання обговорюємо з людьми. Наприклад, у Слобідці Тисменицького району священник займається бджільництвом, на розвиток якого держава виділила йому чималу суму.
Коли я працював в обласному центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді, то написав програму «Релігійне краєзнавство». Це та сама християнська етика, яку, на жаль, вилучили зі шкільної програми. І ми з дітьми успішно її втілювали, їздили на екскурсії… Те ж саме стосується писанкарства, притаманного Гуцульщині, та багато чого іншого. Можна розробити дуже багато проєктів, які би спільно реалізовували Церква й освіта.
У житті Церкви з’явилося нове слово «шелтер». Це — притулок для жінок, котрі зазнали насилля від своїх чоловіків. Ми шукаємо будинок, приймаємо туди на роботу працівників, прибиральниць та інший персонал, який забезпечує соціальну, медичну, психологічну допомогу. І Європа на це дає гроші. Також на парафіях слід відкривати так звані доми для престарілих, якими би опікувалися церковні громади. Думаю, що у недалекому майбутньому це все буде. На часі також створення реабілітаційних центрів для воїнів та потерпілих від війни, зокрема — молоді. Ці центри обов’язково мають діяти при церкві, при парафії, щоб мінімізувати можливість на цьому зловживати. Тут буде робота для психологів, капеланів, небайдужої молоді так і для парафіян. Словом, цей проєкт буде дуже об’ємним.
— Який ваш особистий духовний, молитовний досвід може бути корисний будь-якому практикуючому християнину? Поділіться, будь ласка.
— В першу чергу треба молитись, рано і вечором обов’язково, і впринципі коли хочеться з Богом порозмовляти і дуже багато читати духовної літератури, просвічуватися нею і хоч щось із того втілювати у життя. Кожного дня також треба читати хоча б кілька рядків із «Біблії» і глибоко вдумуватися в них. І найважливіше правило мого життя: що би ти хотів, аби тобі робили, — то другому роби. І воно однозначно працює. Хоч я не кажу, що мене все життя Ангели носили. Були різні виклики і ситуації. Але не було такого, щоб Господь не допоміг. Головне — робити хоч один крок назустріч Богові. Якось я зважився майже всі свої заощадження витратити на різдвяну поїздку до Києва для групи молоді, з якою я тоді працював. Після коляди Патріарх вручає всім подаруночки, а мені, як керівнику групи, дає конверт. Згодом ми з дітьми той конверт відкриваємо, а там — сума, в чотири рази більша, ніж ми потратили. Роби добро і добро добром повернеться.
— А що би порадили тому, хто досі не відчував аж такої близької присутності Христа у своєму житті, в яке увірвалася війна, з усіма своїми страхами за майбутнє?
— Абсолютно невіруючої людини немає. Я у цьому переконаний. Кожна людина вірить у якусь вищу силу, яка її створила. Головне — вірити в її допомогу, опіку, і не мати страху ні перед ким і ні перед чим, лише — перед Богом. Важливо навчитися відкривати себе для Бога або хоча б для людини, котра знає Бога.
— Окрім богословської освіти, ви маєте ще й світську — історичний факультет. Скажіть як фахівець, чому так важливо знати історію України?
— Не знаєш минулого — не маєш майбутнього. Щоб це розуміти, не треба бути істориком. Ми повинні самі себе удосконалювати, читати, шукати, пізнавати, робити висновки. Якщо ми не будемо визнавати, що нас стільки років полонили ті чи інші вороги, як особливо нас нищила і нищить Росія, а ми тут допомагаємо їй самі себе нищити, бо служимо не інтересам держави, то це нічим добрим не закінчиться. Як і шлях загарбників нічим добрим не закінчується. Щоб знати правду, треба працювати в архівах, досліджувати давні джерела, старі книги. Бо багато чого стерто, на свій лад переписано. Тому треба бути пильними, мудрими, виваженими. Пам’ятати, якого ми роду. Це дуже важливо.
— Ваші побажання з нагоди цьогорічних Великодніх свят?
— Незважаючи на страшну біду, яку переживає сьогодні Україна, бажаю, щоби Світле Христове Воскресіння, яке є Перемогою Добра над Злом, є Перемогою Життя над Смертю, допомогло нам усім знайти душевний і тілесний спокій і звичайно нашої перемоги на ворогом. Бажаю усім духовної радості, смачної паски, Божого благословення на всі добрі справи і починання.