В кінці січня 24-річна Ганна Чугай із Чернігова вперше стала мамою, але внаслідок авіаудару рашистів втратила свій дім, після того змушена була жити із новонародженим сином у підвалі. Там вона пробула 21 день, там її Данило навчився тримати голову. Та зрозумівши, що ситуація з кожним днем тільки погіршується, наважилась звідти втекти у безпечне місце… Що пережила у тих умовах і як ледь не втратила матір, молода жінка розповіла «ФАКТАМ».
— Ніколи б подумати не могла, що через обстріли рашистів залишимось без дому. Ми проживали нашою щасливою та дружною родиною — я, чоловік, дитина, батьки, бабуся та сестра — у чотирикімнатній квартирі, яку рідні отримали у 1993 році. Вони дуже багато працювали, аби зробити ремонт та облаштувати все. Тепер про все те нагадують фото, — каже Ганна Чугай. — Моєму синочку Данилку й місяця ще не було, як почалась війна… Десь о 1:20 я прокинулась годувати сина, тоді ж пролунав перший вибух Промайнула думка про війну, проте відкинула її. Бо ж як таке можу бути у 21 столітті?!
Вранці знову вибух, стало дуже страшно… Після першого звуку сирени ми забрали кошти, документи, цінності та трохи речей, щоб переодягнутись, для сина — трохи більше спакували. Я, чоловік, синочок, бабуся та собака вирішили ховатись у підвалі сусіднього будинку, аби не ризикувати життям. Це десь п’ять хвилин ходьби… Мама Алла наша більше часу проводила у квартирі, адже потрібно було готувати їжу, щось попрати. Ми своєю чергою тільки забігали додому, щоб прийняти душ. Тато весь час був на роботі, сестра з коханим в іншому підвалі".
— Наскільки мені відомо, 3 березня у будинок, де проживала твоя родина, влучила авіабомба. Згадай про цей страшний день.
— Першою, що щось не так, помітила бабуся. Вона була ближче до виходу з підвалу та почула вибух. Подумала, що це постраждав сусідній дім. А як вийшла на вулицю — то горів наш… В неї почалась істерика, адже всередині перебувала наша мама, яка саме мала нам нести їжу. Телефонуємо їй, гудки йдуть і ніхто не відповідає. Десь 20 хвилин поспіль ми її набирали, що в той момент творилось на душі — важко передати. Розпач, страх, біль — все разом. Й тут прибігає мама — вся у пилюці та крові, взута у мої чобітки, поверх татова куртка. Вона плакала, а ми дивились на величезну гематому на її лобі і не могла повірити, що мама жива!
Без слів ми зрозуміли, що нашої квартири вже нема. За словами мами, коли вона перебувала на кухні, почали літати вертольоти і різко міняти напрямок. Вона мерщій впала у коридорі — й прозвучав вибух. Маму саме це і врятувало, хоча вона вже подумки прощалась з життям. Її відкидало у сторону, вона літала як м’яч. У коридорі літали стіл, дошка для прасування, ламались плити. Стук був божевільний. Коли все стихло — у нашій з чоловіком кімнаті не було половини стіни.
Мама схопила перші речі, які трапились під руки, та вибігла надвір, їй допомогли рятувальники. Там лежали тіла, деякі без ніг, тоді ж загинуло майже півсотні людей. У них випустили близько п’яти ракет. Жертв було так багато, тому що поряд аптека і люди стояли в черзі. Мама на вулиці взувалась біля мертвої жінки…
Наступного дня ми наважились підняти до квартири. У нас залишилося трохи речей, які ми одразу взяли. Після пережитого ми вже навіть боялись вийти з підвалу, мама, сестра та її хлопець перебрались до нас. Так і жили великою родиною. Спочатку мали воду, світло, нам дали електроплиту, аби ми готували їжу, грілись камінами. Та через пару днів рашисти знищили снарядами водопостачання та електроенергію. Ось тоді почалось пекло…
— Як у таких умовах ви справлялись з малюком?
— Син спав у люльці від візочка. Найважче було приготувати суміш. Ми її накидали у жерстяну банку, перед тим змішавши з кип’яченою водою, і підігрівали над свічкою. Самі їли консерви та хліб. Гігієна — теж окрема тема. Данила ми «купали» завдяки вологим серветкам. Відповідно у сина почалась попрілість, почервоніння, на тілі ранки…
Кожен раз, міняючи підгузок, я плакала. Не лише через це, а й тому, що майже постійно місто бомбили. Стіни трусились. Через стрес Данилко постійно кричав, не спав ночами. Він навчився тримати голівку у підвалі. Прогулювались ми тільки на першому поверсі, сирен не було. Тому кожен вибух — це було щось таке страшне. Здавалось, що вікна повилітають. Нерви не витримували. Я боялась втратити сина. Тому прийнято було рішення — тікати!
— Як ви вибирались з Чернігова?
— Машиною, за заздалегідь узгодженим маршрутом. Поїхали всі, крім батьків. Чесно кажучи, сильно переживали, бо автомобіль низький, а дорога польова, був страх застрягнути. Слава Богу, все минуло спокійно, на постах були українські військові. А Іванівку, де були росіяни, ми змогли об'їхати полем. Після того ми вирушили на Хмельниччину, де нам дали дім для ночівлі мої підписники із соцмережі. Ми вперше за тиждень нормально поїли, помились, переодягнулись і лягли спати у ліжко. Були відчуття, що це сон, що нічого не гуде, ми у безпеці… Бо до того ми взуті та у куртках спали на канапах. Я вже мовчу про Даню. Він вперше за місяць сам заснув і не кричав…
Зараз ми на Західній Україні, тут дуже добре. Але думками ми з Черніговом. Так тягне до рідного дому. Боляче до сліз. У перші місяці материнства я пережила справжнє пекло, але вірю, що скоро ми переможемо і повернемось. Та почнемо все спочатку.
Читайте також: «Нашу машину розстріляли російські танки під Черніговом. Маму та 15-річного Максима вбили, їхні тіла залишилися там»