До війни Інна Скаржинська та її донька Вікторія Маслова з Бучі мали власний сімейний бізнес і грандіозні плани, проте напад рашистів усе перекреслив. Все, що створили українки, практично зруйнували окупанти. Та скласти руки і скаржитись на те, як все погано, — це точно не про них, і кілька тижнів тому Вікторія та Інна почали все з нуля у Львові, а ще активно допомагають нашим захисникам — засобами догляду і коштами… Про розстріляну VESNу, яка водночас стала символом відродження, читайте далі.
— Нашу власну справу ми почали сім років тому, — розповідає «ФАКТАМ» співзасновниця косметичного бренду Інна Скаржинська. — Виникла потреба в кращому догляді, та необхідно було вилікувати маленьку дитину від атопічного дерматиту. Десь почула, що можна зварити мило на оліях та травах і це допомагає. Спробувала й помітила, що дитині стало краще навіть без гормональних та цинкових мазей. Тому почала вивчати натуральні засоби догляду, читати зворотні етикетки. Та коли ти починаєш не просто думати, а й реалізовувати місію, так працює всесвіт, він зводить з такими людьми, які можуть у цьому допомогти. Так і зародився наш бренд натуральної косметики VESNA, який для нас — як символ надії, віри та відродження. Він унікальний тим, що не використовує жодної реклами, проплати блогерам. Виробництво було зосереджено у Бучі, де й ми проживали. Там працювало два магазини, ще один діяв у Львові. Нашу косметику продавали у кількох мережах супермаркетів, ми співпрацювали із салонами краси у Київській області, до війни ми почали відкривати франчайзні магазини, і якраз 19 лютого такий відкрився у Мукачеві. Чимало продукції відправляли за кордон і, звісно, працювали на нашому офіційному сайті. Наша команда складалась із 12 людей, декілька працювали ще фрілансово.
— Згадайте, як розпочалось у вас 24 лютого і як рятувалися з Бучі?
— На 24 лютого в мене та колег було чимало планів у бізнесі, планували доставити продукцію до супермаркетів. Та війна все зруйнувала. Наш дім неподалік аеропорту в Гостомелі, і з вікна о четвертій ранку ми почули бомбардування! Я до останнього не хотіла їхати, але чоловік вмовив, сказав, що далі буде страшно. То ж дивом ми врятували свої життя, виїхавши з донькою, яка є і партнером по бізнесу, і трьома маленькими синами до Львова. Чоловік залишився у столиці та допомагав усім, чим міг, задля перемоги. Трьох синів я відправила до знайомих до Чехії, я так вдячна їм.
Коли Буча була вже в окупації, я дозволила теробороні відкрити магазин, де ми продавали ще екопродукти, віддати їх дітям, які ховались у бомбосховищі. Коли рашисти покинули Бучу, ми вирушили подивитись, що залишилось. Я поїхала туди… На узбіччя не можна було їхати — могло бути заміноване. Залишки танків, снарядів, техніки, обгорілі машини — для моєї психіки це було боляче. Втрат у бізнесі — на мільйони… Рашисти покрали техніку, навіть цифровий мікроскоп та мікрокамеру, кулер, відра та посуд, постіль, рушники, медичні рукавички… Орки винесли шини від мого авто, які лежали на складі. Відкрутили деталі від устаткування. Після себе залишили сморід, ходили у туалет у нашому приміщенні. Я розумію, що це «ниций» народ і вони такого дива, як наша косметика, не бачила. Та найбільше боліло за людей, бо у Бучі ми знали один одного, тут мешкали неймовірні люди… От за них болить аж до неба.
— Як наважились відродити бізнес, адже збитки чималі?
— Так, ми опинились без житла, роботи. А сімейний бізнес був для мене єдиним способом заробітку. Я розуміла, що за кордоном зі своїми дипломами не зможу себе реалізувати так потужно, як в рідній Україні. Та й тікати — це точно не про мене. Завдячуючи тому, що у відносно тихих областях, де були наші магазини, ми продавали косметику, змогли закупити тару та інгредієнти. Ми орендували житло і змогли забезпечити базові потреби. А головне — найняли приміщення, де почали виробляти нові партії нашої косметики. Те, що вціліло з обладнання у Бучі, перевезли. Іншим допоміг наш партнер, він надав столи з біохімічним покриттям, гомонізатори, змішувачі, воскоплави, стабілізатори… Зі словами, що коли будуть гроші, то заплатите. Бійцям ми допомагаємо з миючими засобами. Робимо шампуні для наших захисниць, загоювальні мазі. А в коробку вкладаємо листа для кожного, щось мотивуюче! Ми розуміємо, що на полі бою комфорт найбільше пов"язаний з відчуттями тіла, і дуже хочемо, щоб воїнів ніщо не відволікало невпинно вбивати русню. Кожен із засобів охочі можуть придбати, передати нашим воїнам.
— Які дієві поради ви могли б дати тим, хто опинився на вашому місці?
— Потрібно подивитись навколо себе та зрозуміти, в якому ви оточенні. Не тільки локально. Згадайте, з ким ви спілкувались до війни, хто вас підтримував, і знайдіть точки опори серед людей, тому що ми сильна нація. І не бійтеся написати людям, попросити про допомогу. Я впевнена, що наша історія саме про неймовірну допомогу. Щойно в мене з'являються кошти, я передаю їх на дрони, тепловізори. І це така радість, коли ти допомагаєш! Зараз освоюсь і братиму людей на роботу. Я не націлена на заробіток, всі кошти мають бути націлені тільки на перемогу! Ба більше, ми вже перемогли. Шалений опір, боротьба — ми вже перемогли зло. Потрібно лише доробити тактичні дії, очистити те біснувате зло, яке залишилось. Мені груди розпирає гордість за нашу Україну. Нам дійсно варто почати цінувати все, що в нас є. Думаю, через те, що війна і багато людей побувають в різних країнах, українці в основній масі зрозуміють, що вдома — найкраще! Моя країна якась феноменальна мені в усьому: нам так комфортно і знайомо все тут. Мені здається, що немає смачнішої їжі на світі та кращої природи. І найголовніше, що до нас нарешті дійде, що реалізувати увесь свій потенціал ми можемо тільки на своїй землі, бо тут ми свої, бо тут ми всі пани! Як часто мені хочеться плакати від українських патріотичних пісень, віршів, навіть малюнків. Бо земля наша — особлива, окроплена мужністю та героїзмом за свою свободу! Слава нашій Україні!
Читайте також: «В окупації пекли хліб з дерті й роздавали. По сто грамів, по двісті — по скільки виходило», — мер Бородянки Георгій Єрко