Під час війни планування життя грає з нами дурний жарт. Тому що правильною відповіддю на запитання, що робитимемо на вихідних, будуть слова про те, що якщо хочеш чогось, роби це зараз
В містах і селах України, де не виють сирени, або волають нечасто, люди намагаються жити звичним життям. Блогер Мартин Брест без сантиментів написав у Фейсбук пост про те, яке це щастя — планувати своє життя, і кому ми маємо за це завдячувати.
«Горизонт планування на початку березня був — доба. Ну, півтора дня. Ну, два. Тобто дві.
З кожною годиною, з кожним днем, коли наші хлопці хуярили супротивника, розмінюючи життя на якийсь час — горизонт додавав хвилинки. В Ірпені небагато. У Бучі. Під роздертою «Мрією». Поряд із затопленим «Сагом». У розбитих селах Броварського району, в Олександрівці, у Зачатівці, у Рубіжному — у кожному цьому довбаному шматку довбаної географії з'являвся час, який давав надію.
Ні, ми не ставали сильнішими — але ми ставали злішими, відчайдушнішими і розумнішими. Сипали хвилини. Потім години. Потім, о блять, багатство яке — добу. Я почав дозволяти собі планувати «на наступну середу», «після Великодня» і «за*би мене ближче до тридцятого, все зробимо». Херасі. Ось це я охренів, так?
Коли я повертаюся до Києва — я бачу людей, які щосили намагаються жити звичайним, умовно-довоєнним життям. З чергами, пробками, бурчанням, сміхом та неодмінними цукерками на стрічці каси Сільпо. З плануванням на місяць уперед. Із синдромом відкладеного життя.
Мені іноді хочеться наздогнати їх, схопити за руку — і щосили прошипіти в обличчя: «Сука! Що ж ти робиш? С*уяли ти гарчиш на дитину? Тобі хлопці стільки часу виграли — так обійми її, прямо зараз!»
Планування, як суто людська риса, грає з нами х*ровий жарт. Тому що правильною відповіддю на запитання «що ми робитимемо на вихідних?» будуть слова «а хрін його знає. Якщо хочеш чогось — давай робити це сьогодні. Зараз. Зараз.»
Цю хвилину нам подарували, і я це відчуваю постійно. Дарують зараз, у шматки розбиваючись, щоб ця дурна жінка могла шипіти на свого чоловіка, щоб цей домашній тиран виносив мозок дружині вечорами, щоб ми могли цілувати улюблених людей, і знати, знати, кожен, *ука, момент часу знати: ми зобов'язані цим нашим хлопцям та їх великій, о*уєнній і довбаній географії.
Прошу — цінуйте. Багато добрих хлопців загинуло за це".
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.