40 днів під артилерійськими та ракетними обстрілами, переважно без світла, води та газу. Через два тижні від початку війни з семи бригад екстреної медичної допомоги у Сєвєродонецьку на Луганщині працювала лише одна. Про це Всеукраїнській раді реанімації розповіла завідувачка навчально-тренувального відділу Тетяна Цісман. За її словами, приміщення підстанції дивом вціліло після того, як у гараж втрапив снаряд.
«Ніхто з лікарів та фельдшерів не бував вдома, ми всі жили в приміщенні підстанції. Щоразу, коли відправляли бригаду на місце, де стався вибух чи обстріляли мирне населення з «Градів», я не знала, чи наші медики взагалі повернуться, — каже Тетяна Цісман. — Серед членів бригади екстреної меддопомоги був мій чоловік Валерій, головний фельдшер. Наша 12-річна донька, як і діти та онуки інших медиків, з перших днів війни жили в лікарняному підвалі.
Смерть, яка найбільше вразила мене і колег за цих 40 днів, це коли російські окупанти обстріляли житловий будинок і рятувальники дістали з-під руїн двох діток — 5 років і 1 рік та 2 місяці. Вони іще дихали, але врятувати їх нам не вдалося… Мирне населення. Просто діти. Це не вкладається в голові… Ми повезли їх одразу до моргу. Згодом з-під цих завалів дістали і їхню мертву маму.
Коли у місті зникав зв’язок, рятувальники зв’язувалися з медиками по рації. Такої кількості мінно-вибухових травм не бачив та й не міг бачити раніше жоден їхній медик. Деякі травми закінчувалися ампутацією кінцівок.
Чи усвідомлюємо ми, медики, в яких умовах зараз працюємо? Так. Щоразу, коли одягаємо бронежилет перед виїздом. Коли чуємо вибухи в місті і знаємо, що десь там зараз потрібна наша допомога. Коли кулі вибивають скло швидкої. Коли транспортуєш пораненого до авто і молишся, аби зараз нічого не влучило, аби лише довести його живим до лікарні…
Ми не думаємо про стрес чи вигорання. 40 днів поспіль жили в підвалі, виїздили за пораненими під обстрілами і не знали, чи повернемось живими…"
Місяць тому Тетяна, як і інші медики екстреної медичної допомоги, виїхала до Дніпра. Залишатися в Сєвєродонецьку і далі виконувати свою роботу стало неможливим. Сьогодні жінка продовжує працювати і допомагає вивозити поранених з Лисичанська, Сєвєродонецька, Попасної та Рубіжного. Сил на емоції немає, говорить через силу. За її словами, справжні герої — це медики, які продовжують рятувати життя людей у зруйнованих містах на сході України.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі