За ці три місяці ми почули сотні найрізноманітніших історій про найвищі прояви людського духу, стійкість і мужність, про чудові порятунки і про дикі звірства рашистів. З іншого боку, погодьтеся, вже немає колишньої реакції на них. Навколо стільки горя, стільки зламаних доль, що іноді ловиш себе на думці, що, мабуть, душа зовсім очерствела — ніщо не чіпляє, як раніше, коли від почутого було неможливо дихати і хотілося лише одного — щоб співрозмовник замовк. «Вижити в пеклі Маріуполя — вже подвиг», — написала у «Фейсбуці» наша колега, місцевий тележурналіст Надія Сухорукова, чиї щоденники сьогодні читають у багатьох країнах. Один з її недавніх текстів був про маленьку та стійку родину Федорових, як вона їх охарактеризувала. Корінній маріупольчанці Ганні Федоровій 39 років. Вона бухгалтер-економіст однієї установи, її чоловік працював на «Азовсталі», нині служить у ЗСУ. У них двоє дітей — восьмирічна донька та трирічний син. Під час нашої розмови Ганна кілька разів повторила, що її історія «сумна та банальна, як у багатьох», і що їй пощастило. Вона розповідала про пережите спокійно, без сліз, навіть якось машинально. Мабуть, на емоції просто не лишилося сил.
— Ганно, як усе починалося у Маріуполі? Яким для вас був ранок 24 лютого?
— Мені зателефонувала подруга: «У нас бомбять». Відповіла, що чула якийсь гучний звук, але мені здалося, що це грюкнули вхідні залізні двері в під'їзді. Через якийсь час почали дзвонити звідусіль: «Це жах, все грюкає».
— Ваш чоловік військовослужбовець. Напевно, попереджав вас, що треба готуватися до гіршого.
— У тому й річ, що ні. Хоча насторожило, що його 18 лютого терміново відкликали із відпустки. Ще чотири дні міг би побути з нами. Ніхто не думав, що буде таке. Ми з чоловіком навіть не говорили, як діяти у разі чого.
У перші години я ще сподівалася, що якось пересидимо у коридорі — за двома стінами, як радять. Прийшов сусід: «Ходімо подивимося, що у підвалі. Раптом там доведеться ночувати». Спустилися. Якраз почали бомбити. За півтори години все затихло, піднялися до себе. Не встигли дійти до квартир, як почули жахливий свист ракет. Таке відчуття, що вони падають біля тебе. Дивом заскочили за місце біля ліфта. Діти злякалися та кричали. Закрила вуха долонями молодшому: «Заспокойся, все добре».
Син після цього від мене взагалі не відходив. Ні на мить не залишався ні з ким. Я не могла навіть піти до туалету.
Тієї ночі ми все-таки залишилися вдома. Вже не було ані води, ані газу, ані опалення, ані електрики — нічого. Все ходило ходуном. Наше ліжко могло стати для нас братською могилою.
Запасів їжі особливо не було. Якби не батько, взагалі не знаю, що б робила. Він мешкає в іншому районі. Спочатку добирався до нас пішки, потім лишився. У перші дні ходив магазинами, купував, що було. Пам'ятаю, що купив два десятки яєць по двісті гривень за десяток і якусь курятину, яку потім смажив на вогнищі.
У ніч перед тим, як ми спустилися в підвал і вже більше не виходили звідти, неподалік щось сильно вибухнуло. Відвалилася навісна стеля. Дочка спала у коридорі. Наступного дня, коли почали бомбардувати, вона попросила: «Відведіть мене до підвалу». Дідусь її повів. Щойно вони вийшли, почався жах. Вхідні двері повело від вибухової хвилі. Схопила сонного сина і бігцем за ними.
Дочка страшенно боялася і за весь цей час не вийшла з підземелля навіть подихати повітрям. А із сином була інша серйозна проблема. Він категорично відмовлявся йти до підвалу. Підходимо, зачиняє двері: «Пішли додому».
Їжу нам готував батько. Я розуміла, що мені треба годувати дітей, і… не могла вийти надвір. Ось руки опускаються і нічого робити.
У батька проблеми з ногою — протез на кульшовому суглобі. Він ночував у нашій квартирі у моторошному холоді — всього три градуси. Розповідав: «Бахає. Лежу і думаю, якщо, не дай Боже, прилетить, хто до моїх дітей піде, хто їм допоможе?» А я лежала в підвалі: «Ну все, у дім прилетіло, а там тато на п'ятому поверсі».
Але найстрашніше, що я не знала, що з моїм чоловіком та з мамою. 23 лютого мати виїхала до Києва на похорон і досі вона там. Зв'язку із 2 березня не було. Я божеволіла від незнання. Тут я бачу — ось мої дві дитини, ось мій тато, періодично приходив брат, щоб розповісти, що з нашою бабусею все гаразд. А що з чоловіком та з матір'ю?
Чоловік також дуже переживав. Під час бомбардування я лягала, обіймала дітей і молилася — за нас, за нього. Так само він молився за нас.
— У Маріуполі вода була найбільшим дефіцитом. Де ви її брали?
— Чоловіки ходили на криничку. Це досить далеко. Батько теж із ними ходив. Люди стояли в черзі, а біля них літали осколки снарядів. Батько чоловік дуже великий. Коли всі падали на землю, він стояв, бо потім не встав би з-за ноги. Нещодавно сказав: «Не знаю, як у мене не потрапило».
Якось хлопці з підвалу пішли по воду і не повернулися. Як ми переживали! Запитували один одного: «Ну що, не прийшли?» Виявляється, їх зупинив денеерівський патруль, бо почалася комендантська година, і протримав у якомусь гаражі до ранку.
— Дітей у підвалі було багато?
— Дуже багато. Діти є діти. Примудрялися навіть бігати у таких умовах. Деякі робили зауваження: «Пил тут піднімаєте».
Маріупольським дітям дуже дісталося. Сім'я моєї подруги дитинства жила у приватному будинку на «Черемушках». Пізніше мені розповіли, що чоловік подруги вийшов на вулицю, щоби зібрати якісь гілки для багаття, і його розовало снарядом. 17-річний син допомагав дорослим закопувати на городі фрагменти батька. А його шестирічна сестра після цього почала мочитися в ліжко. Такі наслідки стресу.
Читайте також: «Трупи на деревах і на землі, шматки людського тіла, братські могили», — лікар-інтерн про пекло у Маріуполі
— Що з вашим будинком?
— Дивно, але лише вікна вибиті. Будинок, який стоїть перед нашим, згорів повністю.
Іноді телефонуємось з сусідом. Щоб зателефонувати, йому надій піти у район METRO, де є зв'язок. Розповів, що окупанти нещодавно ходили під'їздом — робили опис уцілілих квартир, господарі яких залишили місто. Бажають туди поселити тих, хто лишився без житла.
Багатьом їхати нікуди. Сусід каже: «Куди я поїду?» Знайома ридає у трубку. Залишилася сама, діти виїхали. Хоче до України. А як це зробити, незрозуміло.
У мене там залишилися брат та бабуся. Коли ми виїжджали, то не знали, що з ними. Їхній район повністю стертий з лиця землі.
— Що розповідають ті, хто лишився?
— Зараз там тихо. Російські ЗМІ пишуть, що дали воду та світло. Але люди кажуть, що лише у деяких будинках. Воду у приватному секторі подають хаотично, оскільки багато поривів. Начебто потихеньку намагаються запустити газопостачання.
Людям жити нема на що. Роботи немає, грошей немає. Навіть якщо були на картці, де їх зняти?
— Пушилін заявив, що з Маріуполя зроблять місто-курорт.
— Який курорт? Про що він? Мені здається, наші Маріуполь повинні відбити. Там багато хто чекає на деокупацію.
— Кремлівські пропагандисти цинічно брешуть, що місто обстрілювали ЗСУ.
— Можу сказати одне. Моя дуже близька подруга працювала у військовій частині, вела облік озброєння бригади, що знаходиться у пункті постійної дислокації у Маріуполі. Вона каже, що в них точно не було нічого, щоби так обстрілювати. Здається, лише три безпілотники на обліку. Навіщо ЗСУ робили б таке? Це порожня маячня.
Ми всі так хвилювалися за тих, хто перебував на «Азовсталі». Чоловік знайомої дівчинки пішов добровольцем до «Азову». Був на цьому заводі. Зараз у росії в СІЗО. У них троє діток. Вона постійно плаче.
Читайте також: «Мого чоловіка окупант застрелив на очах 14-річного сина»: розповідь мешканки Бучі
— Як ви вибралися з міста?
— У ніч на 17 березня доньку всю ніч рвало та піднялася температура. Їй було так погано, що погодилася піти додому. Мабуть, отруєння або якась інфекція. У підвалі все брудне, води толком немає. Тільки серветки вологі.
Зрозуміли, що залишатися більше не можна. Батько пішов у гараж, де стояла машина чоловіка: «Якщо ціла, заведу та приїду», хоч двадцять років не сідав за кермо. Машину було розбито. Дорогою назад зайшов до колишнього співробітника, у якого «Таврія» була на ходу. Домовився, що наступного ранку той вивезе нас на блокпост, звідки автобуси доставляють людей у село Володарське, де окупанти організували щось на кшталт перевалочного пункту.
Того дня нам сказали, що у районі лікарні начебто пробивається зв'язок. Ми зі знайомою побігли туди. Я вперше за весь час вийшла за територію двору. Побачила настільки страшну картину… Навколо руїни, згарища. Ось стоїть будинок, завалений наполовину. Під завалами, напевно, чиїсь тіла. Жахнулася від побаченого.
Знаєте, будь-хто з нас міг загинути будь-якої секунди. Я у «Фейсбуку» підписана на групу — пошук мешканців Маріуполя. Усі так радіють, коли хтось знайшовся живим. Часто заходиш і читаєш: загинув, загинула, загинули. Точної цифри ніхто не знає. Дуже багато дітей, зокрема зовсім маленьких, залишилися без батьків.
— Де людей ховали?
— Сусідка по під'їзду померла через серцевий напад, вона жила на дев'ятому поверсі, нікуди не виходила. Закопали в невеликому палісаднику через дорогу. Ще одного сусіда — перед будинком. А де ж ще? Тоді якраз морози вдарили. Дуже важко було довбати землю.
Але продовжую, як ми вибиралися. Шлях із Маріуполя до Дніпра зайняв десять діб.
У Володарському запитала жінок, які вели облік прибулих: «Як нам виїхати в Україну?» Не думала, що це буде так складно. Ми ж не знали, що взагалі відбувається у країні. Відповіли: «Автобуси лише на Ростов». Думаю: який Ростов? Мені треба до чоловіка, мені треба в Україну. Я тільки з Володарського змогла йому додзвонитися та повідомити, що ми живі.
Бачила, що люди не хотіли їхати до Росії. Ось стоїть мама з трирічною дитиною — у сажі, мабуть, після пожежі. Напевно, ані грошей, ані документів. Одна жінка похилого віку казала: «У мене тільки пенсійне в кишені, і все». Їм залишалося лише одне — їхати туди, куди запропонують.
Знайомі розповіли, що їх завантажили у Таганрозі до поїзда та вісім діб везли. Потяг йшов без позначення маршруту. Ніхто не пояснював, куди їдуть. Провідники ходили і мовчали. У Хабаровську під час оформлення статусу переселенця вимагали: «Віддайте паспорт. Якщо вирішите їхати, ми вам його повернемо». І змусили дати розписку, що ти свідомо віддаєш паспорт. А люди після шоку не розуміють, що підписують. Їм треба хоч якісь гроші одержати, щоб хоч щось купити. Зрозуміло, що український паспорт згодом ніхто не поверне.
З Володарського лише один приватний «бусик» возив людей до Бердянська, який теж був окупований. То справді був єдиний маршрут не на російську територію. Ми чекали на свою чергу три дні.
Жили у школі. Добре, що я там зустріла знайомого, який нас поселив у кабінет, де були обігрівач, чайник, світло, можна було зарядити телефони та й взагалі бачити один одного. Він дав нам крісла-мішки та матраци, щоб дітям було на чому спати (люди спали в класах, сидячи за партами). Головне — там було тепло.
А у Бердянську нас поселили у спортивній школі. Там ми чекали шість днів, коли дадуть коридор. Коли приїхали, нас записали у сімдесят якийсь за рахунком автобус. Через три дні прибули автобуси. Люди туди побігли. Ми — ні. Батько сказав: «Щось незрозуміле». Чуття його не підвело. Ту першу колону зупинили у Василівці, і люди просиділи в автобусах дві доби.
З Бердянська ми за десять годин дісталися Запоріжжя. Автобус був настільки забитий, що батько не міг навіть з ноги на ногу переступити.
У Запоріжжі переночували та вирушили до Дніпра. Там у сина відкрилося блювота, він поносив. Ми самотужки не впоралися і потрапили до лікарні. Лікарі сказали, що це реакція на стрес.
Пішли до психолога. Я думала, що дочка перенесла цей жах легше. А виявилося навпаки. Дочка дуже сумує за друзями. Постійно запитує: «Мамо, ми поїдемо додому?» Відповідаю: «Ти ж знаєш, що нам поки що туди не можна». Дочка дуже хоче поїхати до бабусі в Київ, щоб бодай побачитися, але боїться.
Те саме, що й ми, пережили тисячі людей. І як це все було страшно. Але для чогось ми залишилися живими, для чогось потрібні…
Читайте також: «Найбільше росіян дратувало те, що ми такі красиві»: мешканка Маріуполя про пережите з шестимісячним сином у фільтраційних таборах