Три місяці тому, 27 лютого, путінська орда, захопивши Бучу, ринулась до Ірпеня. Почалися запеклі бої за це місто, які тривали до самого кінця березня. Серед тих, хто в них відзначився, були не тільки військові, але й добровольці, які, ризикуючи власним життям, рятували цивільних. Один з них, місцевий житель, волонтер загону швидкого реагування товариства Червоного Хреста України 44-річний Тимофій Оврах, вивіз з зони боїв приблизно 200 людей.
— На початку березня після потужного ворожого обстрілу виїхати з Ірпеня вирішили моя мама і майже всі наші сусіди, — розповів «ФАКТАМ» Тимофій Оврах. — Сусіди лишили мені десь кілограм ключів від своїх будинків і комор, дозволили брати там їжу, ліки, попросили доглядати за їхніми тваринами. Я зробив чималий (літрів 300−400) запас води, мав в погребі продукти, облаштував у своєму приватному домі сховище. Майже не виходив звідти, поки 9 березня не почув по радіо «Єдині новини», що начебто російські війська захопили центр Ірпеня.
«Якщо це так, значить, я знаходжусь у них в тилу!» — промайнуло в голові. Мерщій кинувся ламати жорсткі диски комп’ютерів і флешки, адже від друга, який живе в Бучі (тоді вона вже була окупована) знав, що загарбники ходять по домах, перевіряють документи, забирають телефони, кудись уводять людей. Розумів, що вони можуть перевірити й інші електронні носії інформації, тому частину з них знищив (зараз про це шкодую), а деякі сховав. Після цього вийшов на вулицю, росіян там не було — по радіо передали не вірну інформацію. Побачив, що метрів за 500 від мого дому знаходився крайній в напрямку Бучі блокпост української армії. Я пішов на той блокпост, познайомився з військовими та мером Ірпеня Олександром Маркушиним, який там тоді знаходився.
Згодом я побачив, що загарбники нещадно обстрілюють блокпост. Ворожі міни і снаряди пролітали над моєю хатою і розривались досить далеко від неї. Тобто мій дім на околиці міста знаходився у відносній безпеці.
— Як сталося, що ви зайнялися евакуацією жителів Ірпеня?
— Цю ідею мені підказав командир загону Національного комітету Товариства Червоного Хреста України Тарас Владиславович Логгінов, якого я щиро поважаю. У 2017−2018 роках я пройшов навчання на курсах Червоного Хреста і став його волонтером. Брав участь у чергуваннях, та тренуваннях. Але згодом вирішив перейти в запас — щоб мати більше часу на власні справи. Війна змусила згадати про моє волонтерство. Наступного дня після того, як вийшов на вулицю і побачив блокпост, я попрямував пішки в Київ, щоб відновити зв’язок з Червоним Хрестом. Але вибратись з Ірпеня тоді не вдалося: на вулиці Пушкінській розпочався бій. Перехожі попередили, що попереду вбивають людей, лежать тіла загиблих. Довелося повернувся додому.
Читайте також: «Під час окупації отримала кілька SMS з росії: «Ирпень горит? Рада?» — депутат Ірпінської міськради
Але в Київ я все ж потрапив: наступного дня мене підвіз до зруйновного Романівського мосту (це був єдиний тоді шлях на Київ) волонтер Дмитро. На околиці столиці розміщувався штаб ДСНС. Я звернувся туди з проханням зв’язати мене з Тарасом Логгіновим, номера телефону якого тоді не мав. Полковник ДСНС (його звуть Андрій Петрович) дорікав: «Посвідчення волонтера у тебе прострочене. Телефонів Червоного Хреста не знаєш». Але все ж він знайшов номер Логгінова. Незабаром я був вже в штабі Червоного Хреста України. Тарас Владиславович поставив завдання: якщо повернешся назад, евакуюй людей. За моїми розрахунками, на той час в укриттях та будинках Ірпеня залишалися кілька тисяч місцевих мешканців.
— Ви розуміли, яким чином будете їх евакуйовувати?
- Дорогою в Ірпінь ламав голову саме над цим питанням. Знову зустрів полковника ДСНС Андрія Петровича і він порадив: «Будеш вивозити їх на автомобілі, якщо, ясна річ, вмієш водити. На Романівському мосту попросиш військових або рятувальників машину — вони тобі її дадуть».
За 18 днів (стільки я займався евакуацією) поміняв три автомобілі. Водійських прав не маю, але їздити вмію: в шкільні роки займався картингом. За перші декілька днів познайомився з усіма волонтерами, які займалися в Ірпені евакуацією. Ми обмінювалися з ними адресами мешканців, які хочуть виїхати. До того ж бувало таке, що, побачивши мою машину з червоним Хрестом, люди махали, щоб зупинився, просили забрати їх. Довозив всіх до Романівського мосту, де людей зустрічали українські рятувальники, військові й волонтери.
Всі ті дні я був у формі Червоного Хреста. Вона дуже мені допомагала і, певно, й рятувала — всім здалеку було зрозуміло, хто я. Я не знімав її аж до повного звільнення нашого міста 30 березня, навіть спав в ній. Лягав в постіль не роздягаючись, бо міна або снаряд могли влучити в мій дім і тоді я б опинився під завалом. Через це поруч з собою тримав лом та лопату — щоб було чим відкопуватися.
— Пам'ятаєте першу людину, яку ви евакуювали?
— Мені більш запам’ятався перший випадок, коли людина, яку я вивозив, отримала серйозне поранення. Пригадую, 22 березня зустрів волонтера Олексія. Він спитав: «Можеш заїхати на Північну (це найближча вулиця до окупованої тоді Бучі). Звідти треба забрати двох мешканців і багато тварин». Рятувальники не рекомендували туди їздити, бо там дуже небезпечно. Але я погодився. Знайшов ту пару, посадив в машину разом з їх котами та собаками. Там ще лишались чоловік (його звати Володимир Шевченко) і жінка. Кажу їм: «Зараз доправлю ваших сусідів до Романівського мосту, і повернусь за вами». Почув у відповідь: «Не треба, може згодом». Думаю, що через дуже сильний стрес вони як слід не усвідомлювали небезпеку.
Наступного дня знайомі попередили мене, що ось-ось мають посилитись бої в тому районі, де знаходиться мій дім. Тому я на один день вирішив поїхати з Ірпеня в Київ — відпочити, поїсти нормальної домашньої їжі, та пожити хоча б один день без звуків війни. Настав вечір. Думаю, переночую в бомбосховищі у волонтерів-християн (їх Біблійна церква знаходиться на краю Ірпеня), а завтра — в Київ. Зранку до церкви прибіг дуже збуджений чоловік Олександр Примак, з яким після того ми стали добрими знайомими: «Точиться бій. Людині відірвало ногу. Дайте машину. Ти, Червоний Хрест, — звернувся він до мене, — поїдеш зі мною».
За інструкцією загонів швидкого реагування, рятувальник повинен переконатися, що нема загрози його життю і тільки тоді діяти, бо краще один труп, ніж два. Але я все ж вирішив їхати слідом за Олександром (християни дали йому бусик). Зустрів його, коли він повертався на тому мікроавтобусі з постраждалим — Володимиром Шевченком, який напередодні відмовився від евакуації. Щоб зупинити кровотечу, я наклав дяді Володі джгут, написав йому на лобі, о котрій годині це зробив. Дядя Володя не втратив свідомості, дивився на мене із сумом, повторюючи: «Чому я тебе не послухав, чому не поїхав з тобою?!» Коли ми привезли його до Романівського мосту, попросив військових викликати «швидку».
— За яких обставин він отримав таке жахливе поранення?
— Про це розповів мені Олександр Примак, який був поруч з ним, коли це сталося. Виявляється, дядя Володя з Олександром та однією жінкою таки вирішили евакуйовуватись. Вже сіли в машину, аж раптом жінка згадала, що забула дома документи. Побігла за ними, і в цей час почався обстріл. Одна з мін влучила в автівку з тогу боку, де сидів дядя Володя. Так йому й відірвало ногу. Згодом, у квітні, я вирішив дізнатися, як склалася його доля. Будинок, в якому він жив, повністю зруйновано. Я застав там його дочку. Вона розповіла, що батьку ампутували ногу і що він зараз у Вінницькій області. Підтримую з ним зв’язок.
— Багато людей відмовлялися від евакуації?
- На жаль, чимало. Треба розуміти, що велика кількість мешканців евакуювалися з Ірпеня в перші дні війни — тобто, хто хотів, той поїхав і без моєї допомоги. Коли 12 березня я зайнявся евакуацією, то попервах вивозив за день по декілька десятків людей, в тому числі сім’ї з дітьми. Згодом значно менше — 5, максимум 10 осіб за день. І то вже були переважно не молоді люди.
Загалом я доправив до Романівського мосту десь 200 осіб, а приблизно 300 з тих, до кого я приїжджав і кому пропонував їхати, відмовилися. Дуже прикро було чути: «Ні, не зараз», адже я витрачав на цих людей час, якого мав обмаль — з 10 до 17. Потім — комендантська година. Зважте, що коли починалися обстріли, мусив зупинятися й ховатись в найближчому укритті. Тож реально щоденно в мене було для вивозу людей не 7 годин, а значно менше.
Дехто пояснював відмову евакуйовуватися тим, що їм нема на кого залишити собаку, кішку, курей. Одна з таких жінок мене неймовірно вразила. Це цікава історія. Я вже згадував про укриття, яке знаходиться на території Ірпінської Біблійної церкви. В дні боїв за наше місто ця церква стала імпровізованим волонтерським хабом — ми там зустрічалися, обмінювалися інформацією. Я там був, коли о годині 6−7 вечора туди прийшла за допомогою подружня пара — чоловік отримав наскрізне поранення плеча осколком. Волонтер Дмитро зразу ж спробував відвезти його до Романівського мосту, але дорогою машина потрапила під обстріл, довелося повернутися.
Читайте також: «Моя мама в мене на очах стікла кров’ю. Російські окупанти не дали до неї підійти»: мешканка Ірпеня про жахи втечі з міста
З нами була лікар Ольга. Вона офтальмолог, але взялася зробити перев’язку. Я допоміг зрізати з чоловіка закривавлений одяг. Ми змогли додзвонитися до швидкої. Домовились з оператором, що завтра о 9-й доставимо пацієнта до Романівського мосту. Я запитав у дружини пораненого: «Ви ж поїдете разом з ним?» «Ні, — відповіла. — Мені нема на кого лишити курей». Я як волонтер Червоного Хреста не маю права висловлювати свої оцінювальні судження, але тут не стримався: «Перед вами вибір: ваш поранений чоловік або кури. І ви обираєте курей!»
— Чому ви не евакуювалися разом з мамою?
- Я може й поїхав би, але в мене немає українського паспорта, хоча живу в Ірпені понад 20 років. Є тільки безстроковий дозвіл на проживання в Україні, а також червоний радянський паспорт і свідоцтво про народження, виписане в Казахській РСР. Подумав, що на першому ж блокпості з такими документами арештують. Тому залишився в Ірпені, бо мене тут всі знають.
Четвертого березня росіяни почали обстрілювати наш район. Мама сказала: «Все, годі я більше не витримаю». Наступного дня зранку вона разом з майже всіма нашими сусідами поїхала в евакуацію.
— Як сталося, що ви не змогли оформити українське громадянство?
- Застряг в бюрократичному болоті. Я народився і виріс в Казахстані. Маю здібності до точних наук, перемагав в олімпіадах з фізики серед школярів. Тому в 1990-і мене запросили навчатися в російському Новосибірському державному університеті. Там, в Сибіру, мені й видали паспорт радянського зразка. В ті часи в радянські паспорти ставили штампи з назвою країни, громадянином якої ти є. Але оскільки я приїхав з Казахстану мені жодного штампа не поставили.
Мій тато дуже хотів перебратися в Україну — на історичну батьківщину. Понад 20 років тому батьки купили будинок в Ірпені, з того часу я тут живу. Щоб стати громадянином України, маю спочатку отримати паспорт Казахстану. Безліч разів звертався в казахське посольство, написав там гору анкет, сплатив декілька сотень доларів за оформлення документів, але досі паспорта не отримав.
Тарас Логгінов, про якого я вам вже розповідав, пообіцяв посприяти з отриманням громадянства, та розповісти мою історію тим, від кого може залежати розв'язання цього питання. Я маю всі законні підстави для отримання громадянства, заважає лише відсутність документа для стандартної процедури подання заяви. Українське громадянство дало б мені можливість вирушати з місіями Червоного Хреста на схід України, де зараз епіцентр боїв з російськими загарбниками. І кожного дня відбувається нова Буча та новий Ірпінь, де тисячі людей потрібують допомоги, опинившись в таких же саме обставинах, в яких знаходились мешканці Київщини в березні.
— Ваш будинок в Ірпені вцілів?
— Не зовсім. Я вам вже розповідав, що 23 березня мене попередили — очікується загострення боїв в моєму районі міста. Тому на один день я поїхав в Київ (військові мене вже добре знали, тому проблем через документи не виникло). Коли повернувся, дах нашого будинку було зруйновано, вікна розбито, осколки залетіли в кімнати.
— Під час евакуації мешканців виникали ситуації, коли ваше життя повисало на волосині?
— Було й таке. Наприклад, коли довіз до Романівського мосту двох дуже стареньких бабусь, почався мінометний обстріл. Я якраз вів одну з них, щоб передати іншим волонтерам. Всі, хто був навкруги, миттєво кудись сховалися. Я переборов себе, щоб й самому не дременути. Намагався не виявляти емоцій, щоб, дивлячись на мене, літня жінка не налякалась. Ми потихеньку (бабуся бігти не могла) попрямували до опори мосту, щоб укритися за нею. Довкола вибухали російські міни. Нам поталанило — жодний осколок в нас не влучив.
— Вам доводилося зіштовхуватися з російськими солдатами?
- На щастя, ні. Я знав від інших волонтерів, що вулиці Пушкінська, Новооскольська і Університетська контролюється ворогом (по словах мера Ірпеня Олександра Маркушина, російські окупанти контролювали приблизно 30% території міста. — Авт.). Тому туди не совався.
На краю Ірпеня знаходиться житловий комплекс Green Yard. Його було окуповано. Орки загнали місцевих в підвали. Чув, що окупанти поводилися там з людьми дуже жорстоко — як в Бучі. Але безпосередньо з мешканцями цього житлового комплексу я не спілкувався.
Орки відступили з Ірпеня 30 березня. Для мене особисто символом завершення оборони міста став приїзд 2 квітня десанту Червоного Хреста. Ми поставили два намети, включили там генератор, стали роздавати людям харчі й воду.
— Ви були в Бучі після її звільнення?
— Так, 4 квітня їздив туди на похорони батька мого друга. Його тато знаходився всю окупацію в Бучі. Серце не витримало пережитого в ті жахливі дні. Бучанці розповідали такі страшні речі про те, що творили в їх місті російські нелюді, що я й переповідати не хочу.
Читайте також: Жахи підвалу військового містечка в Гостомелі під час окупації: в Києві відкрилась виставка про нинішню війну