Війна оголила сутність багатьох українців, які, ризикуючи життям і здоров'ям, залишилися на своїх місцях та виконували роботу, без якої країна просто не вижила б… Те, що відбулось в ніч на 27 лютого, маневровий диспетчер станції Київ-Пасажирський Анатолій Головатий та його колега, чергова станції Тетяна Сірик, ще довго не зможуть забути, а при кожній згадці у жилах закипатиме кров. Адже в ту ніч під важкими обстрілами вони до останнього виконували свою роботу, щоб евакуювати з небезпечної столиці цивільних. Колеги просять керівництво «Укрзалізниці» відзначити мужність та героїзм своїх підлеглих.
— Наша робота з колегами полягає у складанні та подачі поїздів з парку відстою на головні колії станції Київ-Пасажирський, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна Сірик. - Ввечері 26 лютого головну кількість потягів ми вже подали для посадки та евакуації мирного населення. Роботи було настільки багато, що ми навіть не встигли виконати її до початку комендантської години. Залишився ще один потяг. Диспетчер та чергові вже віддали наказ щодо подання маневровим локомотивом № 6393 поїзда на станцію, де його повинен був перехопити вже «рогатий» електропоїзд та везти за маршрутом «Київ — Чернівці». Раптом почалась тривога. До найближчого бомбосховища — 20 хвилин пішки. То ж ми спускались у напівпідвальне приміщення поруч, де працювали наші колеги з ремонту колій. Їх того дня не було, тому залишили нам ключі.
Пролунали обстріли… Ми сховались в укриття, однак через кілька хвилин вирішили повертатись на робоче місце. Адже ми розуміли, що маємо зробити все, щоб евакуювати людей, врятувати їх…
— Тобто ви під кулями продовжували виставляти потяги? Як це все відбувалось?
— Кулі влучили у компресор тепловоза і локомотив № 6393. Машиніст Кучеренко повідомив, що може завестись, переїхати на сусідню колію, але далі рухатись неможливо. Тому що через обстріл збігла вода і нема як охолоджувати генератор. Цей локомотив ми перегнали на колію поряд. Встигли знайти на заміну пораненому локомотиву інший — № 7341(машиніст Омельченко та помічник Вичавка).
Знову почались шквальні обстріли залізничного парку та будівель, які знаходились поруч. Ворожі кулі пошкодили електромережу оборотного парку. А там залишився у пастці електровоз № 72 «Київ-Запоріжжя», а з ним і машиніст з помічником. Попри наказ про термінове подання потягу за будь-яку ціну, маневровий диспетчер Анатолій дав команду всім в укриття. Мовляв, найважливіше — зберегти людей, тоді буде кому і потяги виставляти.
Все це було дуже вчасно. Кулі саме прошили стіни та вікна. В приміщенні пошкодило електрику, прилади зупинились. Щоб врятуватися від вже другого обстрілу, ми збігли в укриття до напівпідвалу. Коли пропало світло, спрацювала автоматика. Коли ж електричний струм з'явився, я зголосилась завершити роботу та виконати свій обов'язок — піднятись в кабінет і перезавантажити систему комп'ютера, щоб відправити поїзд «Київ-Чернівці». Крім того, я мала віддати наказ залишити свої робочі місця та дістатися укриття машиністам електровоза № 72.
Маневровий диспетчер Анатолій Головатий не пустив мене саму і пішов зі мною. По радіо я скомандувала машиністам електровозу закрити негайно локомотив і пузами повзти у напівпідвальне приміщення. Після чого ввімкнула комп'ютер. Монітор блимнув — і тоді почався пекельний третій обстріл.
Я була наскільки зосереджена на тому, щоб запустити систему, що не бачила, як кулі летіли в мою сторону. Одна влучила у резервний пункт, інші вибили вікна, пошкодили меблі, стіни, дзеркала. Одна з куль пролетіла за кілька міліметрів від голови — тільки почула різкий дзвін, а на журнал посипалось моє волосся. Я ще не подумала, що то куля. Чомусь вважала, що це через те, що сильно нервуюсь. Взяла коси в руку — вони однакового розміру. Підіймаю голову — колега Анатолій щось до мене кричить, обличчя налякане, а я його не чую! Бачила тільки вогні. Тобто мене контузило. Я дезорієнтувалась…
Тримаючись за скляну стіну, яка розділяла мій кабінет із диспетчером, пішла в протилежну від вікна сторону, до холодильника. Під обстрілами Анатолій підповз та потягнув мене за капюшон у коридор. Десь хвилин 15 через обстріли ми не могли перебігти до укриття. Потім це, на щастя, вдалось.
Ще довго ми спостерігали звідти, як кулі відскакували від колій. І я на адреналіні забирала до нас в укриття кожного, хто був неподалік. Усі стояли стовпчиком, бо не було лавочок сісти. На світанку все вщухло, і ми мерщій побігли по робочих місцях.
У наших кабінетах все було потрощене… Я змела скло з вікон, поприбирала. Почала сильно боліти голова. Їхати до лікаря не було як. Я ще добу відпрацювала, бо ніхто з чергових не міг мене поміняти — не могли сюди добратися.
Потяг «Київ — Чернівці» рушив, за ним пізніше 27 лютого, коли енергетики відновили електропостачання парку, вийшов і «Київ — Запоріжжя»…
— Після пережитого ви були на лікарняному?
— Та де там… Мій син працює на швидкій допомозі, то відвів мене до лікаря. В мене діагностували надрив вушної перетинки, тобто не все так погано закінчилось. Головне — всі живі та здорові. А лікар як у воду дивився, казав, що швидко оговтаюсь. Так і є. Зачіска в мене вже майже така, як і до обстрілів. Й попри все, «залізні» залізничники щоденно на своїх місцях.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про подвиг волонтера Червоного Хреста України Тимофія Овраха, який, ризикуючи життям, врятував з Ірпеня понад 200 людей.
Читайте також: «Дістали з-під руїн двох діток, вони ще дихали»: розповідь лікарки з Луганщини про роботу під обстрілами